– Немає ж у мене нікого, крім тебе... ніхто мене так жаліти й любити не буде! – припала вона до його грудей і обвила руками його шию.
– Ось перед небом присягаю, не покину тебе! – бурмотів Богдан, цілуючи її шовковисте волосся.
– То тато мене не покине? – усміхнулася вже крізь сльози панянка, відкинувши голівку назад. – А як же я любитиму тата, – найдужче за все, за все на світі!
– Квіточко, – урвався на слові Богдан, відчуваючи, як якийсь гарячий струмінь обпалив йому груди й підступив клубком до горла. – Зараз не можна... тебе, голубко, доглянуть тут, як рідну, а в Хотині вже разом...
– Обман, обман! – заверещала Марилька й смертельно зблідла. – Краще вбий мене! – скрикнула вона й знепритомніла на міцних козацьких руках.
Богдан передав її сватові й, гукнувши: "Приголубте сирітку!" – скочив на коня та зник за воротами...
23
Чотири роки промайнули над Суботовом, немов чотири дні. З прощі Ганна повернулася зовсім іншою, оновленою людиною. Ані тіні колишніх вагань і тривожних сумнівів не відчувала вона у своїй душі; вона знову була сильною й міцною та палала, як і раніше, однією пристрасною й чистою любов'ю до вітчизни, немов страсна свічка, запалена серед грози й негоди.
Умовивши Ганну взяти із собою його козаків, Богун коротко попрощався з нею й кинувся вглиб України, та так і пропав безвісти. Зрідка долинали невиразні чутки про якісь сміливі набіги, причому згадувалося і його ім'я; але ніхто достеменно не знав, у який степ, у який бір подався розвіяти своє горе завзятий козак.
Невдовзі після повернення Ганни до Суботова прискакав до неї гонець із Кам'янця з листом від Богдана, у якому той повідомляв про своє нове призначення від короля. Разом із листом до Ганни був і лист до Золотаренка. Туманними й неясними висловами натякав Богдан останньому на прихильність короля до козаків, на його бажання спертися на них у разі якогось державного перевороту, повідомляв про те, що йому належить здійснити якусь важливу й таємну поїздку, і просив Золотаренка використати весь свій вплив на старшину, щоб утримати козаків від повстання та дочекатися його повернення, бо з ним пов'язані великі, але приховані справи. І справді, чи то чутка про Богданів лист, чи то виснаження, що настало після бурхливого повстання й невдалого походу, чи то нові панські утиски, які поволі насувалися й охоплювали всю Україну, так пригнітили народ, але тільки вся Україна зловісно притихла й завмерла в стриманому мовчанні, як затихає все в природі в останню хвилину перед страшною грозою: якесь томління, якусь задуху відчували всі.
У листі до Ганни була ще приписка про Олексу Морозенка...
"Любий хлопець, – писав Богдан, – пропав безвісти у Дніпровському лимані; потонути він не міг, – йому й увесь лиман переплисти не дивина, – а найімовірніше, потрапив у татарський полон... Тож нехай твій брат або Ганджа пошле розвідників у татарські міста й містечка: нічого не пошкодую для викупу... шкода мені хлопця, як рідного сина".
Ця звістка занурила всю Богданову родину в глибоку тугу: усі любили доброго, відданого, обдарованого хлопця, як члена сім'ї, – і пани, і челядь, і хуторяни, кожному він запам'ятався то послугою, то ласкою, то веселою, чуйною вдачею. Пані Хмельницька побивалася за ним, немов за Тимком або Андрійком; Ганна разом із нею плакала невтішно. Дівчата за своїм улюбленцем ридали навзрид, але особливо вражена була глибоким, недитячим горем Оксана: вона заламувала свої рученята, у розпачі билася головою об підлогу й, захлинаючись нестримними потоками сліз, повторювала лише одну фразу: "Нікого в мене тепер немає, нікого!" Скінчилося тим, що дівчинка таки захворіла від непосильної туги. Чимало клопоту довелося докласти і бабі, і Ганні, поки підняли її з ліжка; двічі навіть посилали до Чигирина по знахарку, так тяжко вона занедужала на гарячку. Коли ж Оксана нарешті встала, то в її блідому й сумному личку, з величезними чорними очима, ніхто не міг упізнати колишньої рум'яної, мов яблучко, вертлявої, мов дзиґа, дзвінкої, мов дзвіночок, дитинки... Оксана стала тихою й задумливою, мало брала участь у дитячих іграх, а найбільше або мовчки сиділа за роботою, або тихо розмовляла з Ганною про Олексу, або разом із нею молилася за нього...
Ганджа й Золотаренко розпитували і на Запорожжі, і в Очакові, і в Кафі, і в Бахчисараї, але ніде жодних звісток про зниклого Олексу не знайшли, – наче його й слід прохолов, тож Ганна вже навіть потай відслужила панахиду за загиблим.
Золотаренко часто навідувався до Суботова провідати Богданову родину, але, бачачи, що той так довго не повертається, а звістки про нього, які зрідка надходили, мають найневизначеніший характер, зовсім переселився туди, відвідуючи своє Золотареве лише час від часу. Заїжджали іноді до Суботова й деякі зі старшин, щоб порозпитувати, розвідати що-небудь про Богдана або про спільні справи, та так і від'їжджали, не дізнавшись нічого певного. Дехто, втім, як Нечай і Чарнота, втративши терпіння чекати чогось надзвичайного, прагнув із бурхливою рішучістю розпочати хоч якусь невелику справу на власний страх і ризик; але важко було тепер підняти пригнічений народ, що понуро затих...
Інші ж, як Бурлій і Пешта, жадібно поспішали обмовити Богдана, а самі намагалися підлеститися до шляхти, яка владно запановувала в краї. Загалом же життя в Суботові минало тихо й мирно, не стривожене жодними зовнішніми подіями. Ганна клопоталася з хуторянами, які останнім часом заселили весь лівий берег Тясмину довгим поселенням, а тепер уже в балці за лісом виростали, мов гриби, нові хатки й хутори. Дівчатка росли дружно. Катря й Оксана зовсім зблизилися й стали нерозлучними подругами; лише маленька Оленка все ще трималася за Ганнину спідницю.
Наприкінці року горе в юному серці Оксани трохи вщухло – молодість таки взяла своє: її сердечну втрату дещо пом'якшила палка прихильність до неї Катрі, на яку вона відгукнулася всіма струнами свого осиротілого серця. Щоразу на обличчі Ганни з'являлася тепла усмішка, коли ввечері, проходячи світлицею, вона помічала молоденьких дівчаток, які забилися в куток. Вони іноді про щось шепотілися з лукавими личками й оченятами, що спалахували, уриваючи розмову при появі Ганни, а іноді Катря ніжно пестила й утішала, розважала Оксану: у цих голівках уже зароджувалися свої інтереси, свої таємниці, свої радощі й печалі... Дзвінкий сміх Катрі лунав то тут, то там і розганяв похмуру тишу суботівського дому; на другий рік до нього почав долучатися, хоч і зрідка, сміх Оксани.
Тимко швидко ріс і міцнішав. Він обіцяв стати кремезним і дужим козаком. Його обличчя, трохи позначене віспою, не можна було назвати гарним, але з роками воно починало набувати дедалі виразнішої своєрідної привабливості дикої й неприборканої вдачі. Він нагадував молоденького необ'їждженого коня з густою гривою, гордо поставленою шиєю, коротким, трохи тупим носом і очима, завжди повними норовливого вогню. Навчання його з "професором" дяком просувалося вельми туго, зате на уроках Золотаренка й Ганджі Тимко забував про весь світ. Скочивши на необ'їждженого жеребця, він мчав на ньому стрімголов степом і повертався додому такий самий неприборканий і гарячий, як і дикий, змилений кінь. Андрійко навчався разом із ним також усіх військових вправ, лише хворобливий і кволенький Юрась увесь час тулився біля матері, випрошуючи в баби гостинці, або забирався на коліна до Ганни й просив її розповісти йому гарну казочку. Коли ж світла голівка хлопчика схилялася оповідачці на груди й казка тихо обривалася, не дійшовши до кінця, перед очима Ганни поволі спливали якимись невиразними, тягучими пасмами уривки давніх спогадів, і здавалося все це Ганні таким чужим і далеким, і щоразу вона завмирала на одному й тому самому запитанні: невже все це пережила й перечувала вона сама?..
Наприкінці другого року, восени, уже в Пилипівку, суботівське подвір'я охопив переполох. Пізнього вечора пролунав сильний стукіт у браму, і воротар ніяк не міг допитатися в того, хто ломився у ворота, хто він такий. Це викликало підозру в діда; він послав по Ганджу й повідомив йому, що якийсь татарин, – хоч і темно, а він цих чортів упізнає і вночі, – смикає та б'є руків'ям шаблі у ворота.
– Та він один чи за ним ціла зграя? – запитав, позіхаючи й ще не зовсім оговтавшись від солодкого сну, Ганджа.
– А хто їх розбере... може, за ним і зграя.
– Е, годі, дали б знати вогнищами по всій Україні, якби прорвався сюди якийсь загін голомозих... Відчиняйте браму сміливо, а я ось наготую для привітання кривулю.
Брязнули засуви, заскрипіли ворота; якась струнка постать увірвалася в отвір і стрімголов кинулася до діда, стискаючи його в міцних, поривчастих обіймах.
– Що за сатана? Хто ти? – відбивався від татарина дід, намагаючись зазирнути йому просто в очі. Але татарин викрутився й, залишивши діда, кинувся з обіймами до Ганджі.
– Сіляй айлекім якши! – пробурмотів ошелешений Ганджа. – Тільки як тебе величати, приятелю, з якої ти орди?
– Та Олексою величати! Чи не впізнали? – відповів нарешті дзвінким, радісним голосом татарчук.
– Олексою! Морозенком? – скрикнули дід і Ганджа, вражені до забобонного жаху, і своєю чергою кинулися обіймати того, кого вже оплакали як мерця.
Звістка про воскреслого й прибулого Олексу блискавкою облетіла всю челядь: козаки, парубки, молодиці й старі жінки вискочили до брами й зчинили захоплений галас. Шум, що розростався на подвір'ї, перемішаний із вигуками здивування, радісними привітаннями та вибухами сміху, нарешті розбудив і господинь дому. Першою прокинулася пані, яка й без того страждала на безсоння, розбудила бабу й послала по Ганну. Вискочила Ганна на ґанок, побачила, що біля воріт юрмиться народ, і завмерла, схвильована радісним і тривожним передчуттям. "Чи не дядько? Чи не господар наш?" – майнуло в голові Ганни, і від самої цієї думки так затремтіло її серце, що вона інстинктивно притиснула руку до грудей... Утім, вона не відразу змогла впізнати, хто приїхав: Морозенко переходив з одних обіймів в інші й ніяк не міг швидко пробитися до будинку.
Нарешті Олекса вирвався з обіймів і швидко вибіг на ґанок. При світлі каганців і свічок, винесених на ґанок, Ганна побачила якогось молодого татарина, що стрімко біг до неї.
– Хто це, що таке? – скрикнула вона, мимоволі відступаючи.
– Я, я, Олекса, панно Ганно, – пролунав знайомий голос, і Ганна не встигла отямитися, як опинилася в міцних обіймах молодого хлопця.
– Ти, ти?..