Його пресвітлим іменем і за його велике право складали свої буйні голови козаки.
– Віват! – зробив схвальний жест рукою вельможа. – Вельми дотепно; але якими ж аргументами пояснить пан напади козаків на кордони союзних народів, через що порушуються мирні договори Речі Посполитої й накликаються на вітчизну всі жахіття та лиха війни?
Богдан, своєю чергою, пильно подивився в очі панові канцлеру; останній не витримав козацького погляду й опустив очі, вкрившись ледь помітним рум'янцем.
– Із мирними сусідами козаки ніколи самовільно не порушували панських трактатів, – після довгої паузи переконано заговорив Богдан, – але хіба невірних розбійників, бусурман і татар, можна називати мирними сусідами? Вони не визнають ані прав нашої держави, ані її кордонів; вони постійно вриваються, мов хижі вовки, у межі вітчизни... несуть їй смерть і руїну, забирають громадян у полон... Тож ми лише захищаємо кордони нашої держави й на власні груди приймаємо удари не мирного сусіда, а ворога, не допускаючи його до самого серця великої Польщі.
– За одну таку голову, як у пана, – захоплено розвів руками вельможа, – можна багато чого пробачити його побратимам.
– Княжа мосць дуже милостива, – зніяковів Богдан.
– Suum cuique{150}, – розвів руками Оссолінський. – Одначе... нехай пан присяде й докладніше розповість про все, що сталося за ці пів року.
Шанобливо, але без запобігання, Богдан опустився на найближчий табурет, а канцлер напіврозлігся на подушках дивана й наказав козачкові подати венгржини.
Богдан розповів про морський похід, викликаний нібито загрозою нападу з боку Буджака на західну окраїну, який козакам удалося відвернути, розповів про страшну бурю, що порозкидала чайки й перешкодила запланованому набігові на береги Анатолії, розповів про морські битви та трофеї, згадавши, між іншим, і про Марильку.
Оссолінський слухав усе це з неприхованим задоволенням, не зводячи проникливих очей із Богдана та потроху попиваючи вино.
– Успіх усякої справи в руці Божій, – зауважив нарешті канцлер, – а ваші вчинки тепер постають переді мною в світлі добрих намірів, які не суперечать ані інтересам Речі Посполитої, ані високим королівським прагненням; потрібно тільки виразніше представити рух Півторакожуха, і його королівська мосць виявить до тебе, пане, прихильність. Ми вже маємо й певні наслідки ваших походів: до нашої посольської палати надійшла вагома нота Високої Порти{151} про козацькі розбої, у якій від Речі Посполитої вимагають великих грошових виплат, образливих для честі держави. Потрібно й перед сеймом виправдати войовничі дії козаків, тоді вимога Порти переросте в casus belli{152}; унаслідок чого нам необхідно бути насторожі й завчасно готуватися до оборони.
– Ми всі готові боронити королівську честь і благо нашої ойчизни! – вигукнув Богдан. – Нехай ясний князь лише скаже слово, і незліченні сили можуть повстати на Україні.
– На вашу вірність і відданість король та його сподвижники сподіваються, – промовив Оссолінський, – але чи справді таку величезну підтримку може надати вітчизні Україна?
– У нас, ясний княже, де крак{153}, там і козак, а де байрак, там сто козаків.
– Мені вельми приємно це знати, – потер собі руки вельможа, – це додає більше твердості й упевненості, а у відданості пана король, здається, помилитися не може.
– Свідок тому всемогутній Бог! – підняв два пальці Богдан, пориваючись урочисто встати.
– Авжеж, авжеж! – Оссолінський легенько торкнувся плеча Хмельницького, утримуючи його на місці.
– Усяке бажання нашого милостивого короля, – палко продовжував Богдан, – і ясноосвецоного князя, проти кого б воно не було спрямоване, ми підтримаємо власними кістками.
– Дякую, дякую! – перервав бурхливий потік Богданової промови вельможа і, усміхнувшись, додав: – Пан по-юнацькому палкий... – А потім відразу змінив тему розмови, згадавши про врятовану панянку.
– Ця Марилька мене дуже зацікавила, – почав він легким, грайливим тоном, – вона, можливо, навіть наша далека родичка... по дружині... Пригадується, що її батько мав величезні статки, які після позбавлення цього баніти прав хтось привласнив; але якщо є пряма спадкоємиця, то ео ipso{154}, вона може домагатися їх повернення... Так, так! А за сироту я візьмуся клопотатися й навіть доповім про це королю... У всякому разі вчинок пана доблесний і благородний.
Від останніх слів у Богдана чомусь аж до болю стиснулося серце: йому було б приємніше почути від канцлера цілковиту байдужість до долі Марильки.
– Скільки їй років? – примружив очі вельможа й неквапливо відпив ковток дорогого вина.
– Років п'ятнадцять... ще дитина, – намагався байдуже відповісти Богдан, але голос його зраджував.
– І обіцяє вирости поганулею чи буде хоч трохи гарненькою на личко?
– Надзвичайно... дивовижно! – мимоволі зірвалося з язика в Богдана, але він, бажаючи приховати свій захват, недбало додав: – Утім, ми, грубі воїни, погано знаємося на жіночій красі й не вміємо її цінувати; от якби ваша княжа мосць показали мені якийсь клинок, то в його оцінці я був би безпомилковим знавцем.
– Так, так, пане, – лукаво всміхнувся канцлер і поправив рукою кучері, що розсипалися по чолу, – я прийму цю панну до своєї родини; вона буде зігріта турботою й вихована відповідно до свого суспільного становища... Я доб'юся повернення її майна, а дружина влаштує її долю.
– Сирітка повинна Бога дякувати, – козак ледь не поперхнувся словом, – за таке щастя... честь.
– Дай Боже! – загадково зауважив пан канцлер і після довгої паузи швидко запитав: – Де вона тепер, ця панна?
– Тут, у Кам'янці, у мого свата, бургомістра Случевського.
– А! Чудово! Я пришлю по неї повіз із моєю донькою.
У Богдана наче щось обірвалося в грудях. Оссолінський дістав золоту табакерку, прикрашену портретом Жигмонда{155} й усипану діамантами, узяв із неї дрібку запашного тютюну і, повільно нюхаючи його, спостерігав за збентеженням козака, водночас вивчаючи його характер.
"Запальність і щирість, – подумки підсумував він свої спостереження й залишився задоволений цим висновком, – на нього, здається, можна покластися".
– Так, тепер ось про що я хочу поговорити з паном сотником, – канцлер обтер хусткою ніс і почав крутити табакерку між пальцями. – Розумієш, пане, встановлені державою й затверджені верховною владою закони та установи є наріжними каменями, на яких ґрунтується загальне благо... І король, помазаник Божий, стоїть на їхній сторожі й охороняє їх, але водночас він пильнує, щоб установи та закони не відхилялися від шляхів, указаних священною волею, і творили у вітчизні правду та добро... Це, так би мовити, дві сили, що походять з одного джерела, підтримують одна одну й повертаються до спільного початку... – Оссолінський говорив вишукано, з ораторськими прийомами, сам милуючись власним красномовством, а Хмельницький, трохи нахилившись уперед, ловив і зважував кожне слово, з гіркотою усвідомлюючи, що стара лисиця лише заплутує сліди й, поманюючи хвостом, замітає їх.
– Але ж усім відомо, – продовжував канцлер, – що еггаre humanum est{156} і що суспільство, навіть найвідданіше ойчизні, може у своїх думках і вчинках помилятися та відхилятися від істини, як нижчі стани, так і вищі, як козаки, так і благородна шляхта, бо людська природа недосконала, і всі ми блукаємо в темряві, охоплені пристрастями. Лише той, кого Бог і наші інституції поставили понад усіма, лише він може з висоти споглядати й істину, осяяну світлом, і наші помилки, що ховаються в мороці, – Оссолінський закинув ногу на ногу й, поправивши подушки, зручніше обіперся на них, – а тому кожен громадянин, і окремо, і в громаді, повинен свято шанувати високу особу миропомазаника, не лише оберігаючи його владу від усіляких зазіхань, а й звеличуючи її, твердо пам'ятаючи, що зміцнення цієї влади утверджує в правді та значенні всі інституції нашої славної Речі Посполитої, а з її применшенням і знищенням розхитуються підвалини ойчизни... Свавілля й самоуправство не є провісниками свободи, а є провісниками її падіння та загальної загибелі!
Оратор зупинився, стежачи за справленим враженням, і потягнувся освіжити горло живлющою вологою.
– Клянуся Богом, свята правда у словах вашої мосці, – скористався паузою Богдан, бажаючи підкреслити й вивести на світло думку Оссолінського, – без пана ніде не може бути порядку, і над світом є всеблагий та єдиносущний Пан; одному Пану як на небі, так і на землі повинні ми коритися й слова його слухати, і цей послух мати за честь та за благо; але мати на спині, крім пана, сотню підпанків і кожному кланятися – заболить шия, та й не знатимеш, кого слухатися: один на іншого нацьковуватиме. У нас і прислів'я є: "Пана вважай, а підпанків минай", тому що "не так пани, як ті підпанки".
– Хоч і не мій, але дотепний висновок, – засміявся вельможа, зробивши рукою схвальний жест, – пан своєрідно розвинув мою думку й ще раз підтвердив, що у виборі потрібної нам голови я не помилився... Не бентежся, пане, не бентежся... Кому ж краще знати жорсткі рукавиці цих підпанків, як не вам? Панові, звісно, добре відомо, що для успішної боротьби зі злом потрібно, аби добре начало мало перевагу в силі, так само й для захисту закону та блага у вітчизні потрібно, щоб ми, приборкавши свою гординю... визнали... королівську владу священною... В усіх чужоземних державах вона утверджена на міцних засадах і служить джерелом величі, сили та процвітання народів... Зв'язок із цими моцарствами{157} не лише корисний для нас, а й необхідний... Ось, наприклад, король і до вас, засуджуючи ваше самоуправство, – можливо, спричинене самоуправством інших і слабкістю закону, – має сердечні почуття, шануючи у вас вірних захисників його священних прав і цілісності держави... але, попри це, особисто задовольнити ваше чолобиття не міг... Адже король лише у воєнний час має владу одноосібно розпоряджатися, – підкреслив Оссолінський, зробивши невелику паузу, – а в мирний час усе вирішує сейм... ну, а шляхетний сейм настільки підозріливий і прискіпливий, що навіть виступає проти інституції орденів, запроваджених у всіх чужоземних державах, побоюючись, щоб і ця нагорода не перебувала в руках короля, щоб він, як висловлюються, не міг приваблювати до себе цяцьками прихильників...
– Та й у нас це розуміють найкращі голови, – зауважив Хмельницький, – але важко втлумачити простолюдинові, що король, коронований, Богом помазаний глава, не має у своїх руках влади приборкати насильство благородної шляхти; народ убачає в цьому потурання короля й ототожнює його волю з буйним свавіллям...
– Оце й є в усій цій містерії найсумніше, – щиро зітхнув канцлер, – тут у нас немає опори, і ми шукаємо її за межами вітчизни, т.