– Не треба мені ніякого щастя, аби тільки зі мною були обидва мої татусі...
– Ну, один уже перед тобою, – усміхнувся захоплений Богдан, – а другого будемо шукати...
– А поки знайдемо, пан буде мені і за пана, і за тата, – зсунула Марилька шапку набік.
– Ех, квіточко моя, – непомітно зітхнув Богдан, – це ти так говориш тут, у степу, будучи ще чистою дитинкою, а коли виростеш серед блиску та розкошів, коли засяєш королевою в салонах та наслухаєшся солодких промов від вельмож, то й забудеш свого козака-тата, посоромишся навіть згадати про нього.
– Ніколи, ніколи, ніколи! – запротестувала Марилька, – і в її голосі почулася образа, а на віях затремтіла сльоза. – Хіба я така? Нічого мені не потрібно, – обірвала вона свою палку промову, а в голові її тим часом мимоволі промайнуло: "А втім, салони й магнати – це теж, мабуть, привабливо".
– Дай Боже, – блиснув очима Богдан, – а за щирим словом пробач!
– Батьку отамане, – перервав їхню розмову козак, який несподівано прискакав, – провідники запитують, куди тримати шлях: на Бар чи на Ушицю?
– На Бар було б добре, – протягнув Богдан, розмірковуючи, – Богуна побачити, розвідати, що діється, як його справа? Та гак великий, короля можна проґавити... Ні! Треба поспішати, – рішуче сказав він, – нехай ведуть на Кам'янець найкоротшою дорогою...
За Ягорликом одразу змінився характер степу. Рівнина стала хвилястою, почали траплятися широкі, пологі улоговини, – удалині на обрії ліворуч показалася синя смужка придністровських гір. Що далі просувалися наші подорожні на північний захід, то частіше їм перетинали шлях глибокі долини; ці долини з м'якими схилами, у міру наближення до Дністра, перетворювалися на круті яри з ущелинами, кам'яними брилами, стрімкими схилами, порослими грабом і дубом, із гірськими річечками, що стрибали глибоко внизу кам'яними сходинками.
Іноді на самому дні яру, за навислими скелями, за гуртом густих тополь тулилася й ховалася самотня хатинка або невеликий хутірець; тут наші подорожні й зупинялися або на випас коней, або на короткий нічліг. Непривітно й підозріло зустрічали спочатку господарі цих хатинок гостей, ховаючись від них у сусідніх лісах; але, довідавшись, що це свої козаки, а не панська челядь, охоче поверталися додому й гостинно пригощали подорожніх усім, чим могли. Богдан, звісно, розпитував їх про місцевий стан справ, про чутки, які доходили до них щодо заходів панів, – і скрізь отримував невтішні звістки. Усі ці поселення в диких, ще не захоплених панськими руками місцях були засновані втікачами від панської неволі, яка у великих слободах уже почала знищувати всі договірні пільги переселенців і нахабно перетворювати підсусідків на рабів; протести останніх скрізь придушували жовніри, що нахлинули, а свої козаки на захист уже не з'являлися: отож люди й порозбігалися – хто засновувати вільні хутори, хто шукати ватажків для вільного промислу, і лише багатосімейні до пори до часу скорилися своїй долі.
Утікачі, які оселилися в ярах, утім, мало знали про пізніші події: вони вели приховане, відлюдницьке життя, зрідка потайки пробираючись до містечок по необхідні припаси, а тому ні про Богуна, ні про Нечая нічого не чули; єдине, що вони могли повідомити, – це те, що люд узагалі притих і замовк.
Богдан, утім, і не намагався особливо випитувати про все в хуторян-утікачів: він поспішав до Кам'янця й увесь був поглинутий думками про майбутню зустріч із королем. Подорожні, яких він постійно підганяв, їхали так квапливо, що вже на п'ятий день на обрії показалася кам'янецька фортечна скеля.
Здалеку ця неприступна фортеця здавалася якимось велетенським поршнем, що стирчав у чорному отворі гігантської, широко розкинутої вирви; але в міру наближення до неї пологі краї улоговини зливалися з далекими обріями, а скеля виростала й виростала, здіймаючись над усіма найближчими околицями.
Коли подорожні під'їхали до самого краю страшного урвища, що безоднею оточувало грізну скелю, вони закам'яніли на місці, вражені незвичайним видовищем.
Дика, небачена картина приголомшувала розум похмурою красою й гнітила серце тугою. Якісь страшні геологічні перевороти зіграли тут грізний жарт, розкололи скелі зяючою тріщиною й висунули із середини безодні велетенську брилу. Базальтова скеля циліндричної форми, з поруйнованими й почорнілими від часу боками, похмуро підіймалася з дна глибокого яру й височіла зрізаною вершиною сажнів на п'ять над протилежними берегами ущелини, що її оточували. Ця безодня з цілком прямовисними краями, завглибшки до сорока сажнів і завширшки майже стільки ж, правильним замкненим кільцем оточувала скелю. Річка Смотрич, увірвавшись у цю глибоку круглу ущелину, шалено билася з піною об навислі над нею скелі й, обігнувши їх, мчала дрібнокам'янистим дном, рінню, до Дністра. На пласкій вершині цієї скелі, що мала в діаметрі до трьохсот сажнів, стояла неприступна, грізна фортеця{139}.
Круглі вежі, зубчасті мури нависали над безоднею й похмуро дивилися своїми чорними амбразурами на околиці. Ні зелені, ні дерев на цьому чорному камені ніде не було видно; лише сіруватий мох старечими лишаями вкривав підніжжя скель та звисав подекуди безладними пасмами вниз. З-за мурів виглядали червоними плямами черепичні покрівлі, а між ними височіли й яскраво біліли на тлі чистої блакиті стрункі шпилі мінаретів{140} і готичні стріли костелів. Лише в одному місці, дорогою до Котина, через цю безодню було перекинуто кам'яний міст; він лежав на кам'яних склепіннях, що здіймалися з дна прірви лише до половини висоти навколишніх скель, тож до нього потрібно було спочатку спускатися крутою, вузькою стежкою, висіченою зигзагами в скелі, а потім підійматися такою самою скелею вгору на протилежному боці яру. Із зовнішнього боку, на початку спуску до мосту, височіли дві грізні сторожові вежі, оточені мурами та ровами й з'єднані потаємним ходом із головною фортецею; біля самого мосту, при вході й при виході, також стояло по круглій вежі, крізь які проходив вузький проїзд, що замикався залізними брамами.
Із завмиранням серця під'їхав Богдан до сторожової вежі й несміливо запитав у вартового, чи перебуває тут іще його ясність король. А коли вартовий відповів йому ствердно, радості Богдана не було меж: перша й дуже велика удача віщувала йому й усі інші. Перехрестившись під плащем, він пірнув під темні склепіння фортечної вежі й, переїхавши міст та в'їзну браму, зупинився на невеликому тісному майданчику в самій фортеці{141}, чекаючи на своїх товаришів і вдихаючи полегшеними грудьми задушливий запах часнику, змішаний із якимось жирним чадом. Здалеку до нього долинали стукіт коліс і копит, глухий гомін, перемішаний із верескливими вигуками торговок, а поблизу в кузнях лунали удари молотів і шуміли ковальські міхи.
Не встиг Богдан зупинитися й подумати, куди б податися, як непомітно із сусідніх провулків його оточив натовп євреїв у лапсердаках, ярмулках, худих, босих та обірваних; вони обсіли його цілим роєм запитань, прохань і пропозицій, перемежовуючи цей наступ запеклими сутичками між собою.
– Ясновельможний пане, проше, я покажу чудову квартиру, – хапався один за стремено.
– Пане грабе{142}, скільки пану потрібно покоїв? Три, чотири, п'ять? У мене дешево, пишно! – зупиняв другий коня за вуздечку.
– Пане княже, я палац даю, палац! – кричав третій, відштовхуючи з лайкою першого. – Що ти розумієш! Адже це ясноосвецоний, а ти – думкопф!{143}
– Не слухай його, пане: він зух!
– Ах ти, шельмо! – хапали вони один одного за пейси, а четвертий, відштовхнувши забіяк, ліз уже мало не до кишень Богдана. – Пане, пане! Купи в мене шапку й бурку, слічні... задарма віддам!
– У мене, у мене, ясний пане, і збруя, і сідла, і мушкети, і шкіри, і мидла{144}, і полотна, і сливи... і таке, що пан тільки пальчики оближе.
– Геть! Набік! – вигукнув нарешті виведений із терпіння Богдан, махнувши нагайкою, і повернув зі супутниками ліворуч у провулок, вирішивши прихиститися у свого приятеля, навіть родича по дружині, пана Случевського, який був у Кам'янці бургомістром. Неподалік, за провулком, стояв у дворі й кам'яний одноповерховий будинок цього пана; туди й заїхали вершники.
Господарі були страшенно здивовані приїздом Богдана, якого, за чутками, уже вважали загиблим, але водночас і щиро зраділи йому. Богдан представив своїм своякам джуру Марильку, пояснивши, що вона дочка польського магната й урятована ним із полону невірних. Цікаву гостю господиня відразу ж обійняла й відвела на жіночу половину, щоб переодягнути її та надати їй властивого її становищу пишного, чарівного вигляду; а Богдан пішов привести себе до ладу після дороги на половину Случевського; простих же козаків розмістили в офіцинах{145}.
За годину чи дві, коли сутінки вже повисли над Кам'янцем дрімотно-сірим покривалом, а в покоях пана Случевського запалили воскові свічки в масивних шандалах, усе товариство зібралося у просторій світлиці, обставленій із деякою претензією на моду, що вже проникала з чужоземних країв навіть у глухі закутки: серед старовинних масивних меблів стояв комод, який випадково сюди затесався, з бронзовими прикрасами та перламутровими інкрустаціями, між рядами ікон унизу розмістилося дзеркало, підтримуване амурами й німфами; між рамами старовинних портретів висіла гравюра, що зображувала епізод із грайливих пригод Юпітера...
Усі посідали за дубовий стіл, укритий кількома скатертинами, і з апетитом узялися до щедрої вечері. Марилька відразу стала предметом загального захоплення. У розкішному дівочому польському вбранні, з вишукано прибраною голівкою, вона тепер сяяла новою, освіженою красою; ні в живих барвах обличчя, ні в блиску очей, ні в грації її рухів не відчувалося жодної втоми, а навпаки, грало й било ключем молоде, квітуче життя. Марилька відразу відчула в цьому салоні свою силу й скуштувала отрути насолоди від владарювання над серцями. З дитячою наївністю та вродженим кокетством вона захопливо розповідала про свої пригоди, то зворушуючи слухачів описом трагічних епізодів і щирістю почуттів до благородного лицарського подвигу свого рятівника, то смішачи їх до сліз грайливими вставками про різні випадкові пригоди. Відчувши себе поза небезпекою та в рідному оточенні, Марилька відразу заговорила впевнено, навіть із певним відтінком фамільярності, яка, втім, не лише не справляла неприємного враження, а навіть підносила її в очах родини бургомістра як представницю магнатського роду.