Тобто шукаємо союзів для майбутньої війни, – виправився він, зніяковівши, – хоча війна є великим руйнівним лихом для країни й небажана ні королю, ні Речі Посполитій, але бувають неминучі обставини, – адже й тепер здійснюються ворожі набіги на наші окраїни... Отож королю потрібно завчасно думати й готуватися до всього як усередині держави, так і за її межами... тим паче, що у воєнний час він стає єдиним диктатором, – протягнув Оссолінський, – повновладним розпорядником усіляких привілеїв для своїх вірних союзників... Одне слово, наскільки великі права, настільки велика й відповідальність... тому його королівська мосць мусить подбати... розіслати всюди відданих і вірних людей... – канцлер поперхнувся від нервового хвилювання і, відкашлявшись, понюхав іще тютюну, – отож для цих розвідок і пошуків, – квапливо додав він, – нам потрібні розумні голови, обізнані з придворними хитрощами... Чи можемо ми з чистим сумлінням покластися на пана сотника?
Богдан стрімко підвівся зі свого місця, вихопив шаблю з піхов і, поклавши її на руки, урочисто промовив голосом, що тремтів від хвилювання:
– Клянуся цією святинею, врученою мені під Смоленськом моїм найулюбленішим паном, найяснішим теперішнім королем, клянуся перед лицем всемогутнього Бога, що всю свою душу віддам за благо короля, за здійснення його задумів і за щастя мого народу, не шкодуючи останньої краплі крові!
– Amen, – промовив канцлер. – Дякую і від імені короля, і від себе! – він підійшов до Богдана й щиро потиснув йому руку. – Отже, пан наш! – наповнив він із глечика Богданів кубок, підняв свій і дзвінко цокнувся з ним. – Нехай допоможе нам Бог і вбереже від лиха нашу праведну справу!
Богдан спорожнив свій кубок одним духом.
– Ну, а як пан... – канцлер знову підійшов до Хмельницького, – чи не зв'язаний він тепер якимись справами? Чи можемо ми негайно скористатися його послугами? Адже потреба невідкладна...
– Мої особисті потреби, княжа милосте, не можуть зрівнятися з потребами громадськими, а тим паче з потребами нашого батька-короля, але я просив би хоч трохи полегшити вже тепер долю козаків; вони й у невеликій ласці побачили б надію... а вдячності їхній не було б кінця...
– По-лицарськи, по-дружньому, – усміхнувся пан канцлер, – усе, що поки можливо, буде зроблено... Король радий... Але... я докладу всіх зусиль, а пана ми відразу залучимо до справи й зуміємо оцінити його відданість... Сьогодні я відпускаю пана сотника, а завтра прошу прибути сюди рано-вранці й супроводжувати короля до Хотина.
У Богдана промайнула думка, що канцлер хоче залишити його при собі; при цьому чомусь мимоволі постав перед ним образ Марильки.
– До Хотина або трохи далі, – продовжував магнат, щось обміркувавши, – там я вручу панові й листи, і повноваження, й інструкції, а король особисто передасть свої побажання та довірить грамоти... Панові належить здійснити велику подорож: і до спорідненого австрійського двору, і до Венеції, до нунція Тьєполо{158}, і до герцога Мазаріні{159} в Париж... поклопотатися там, укласти таємні союзи, найняти війська... Ми довіряємо, пане, твоїй лицарській честі велику державну таємницю й цілковито покладаємося на твій розум і на твоє віддане, чесне серце, – він простягнув руку Богданові.
Останній, приголомшений несподіваним дорученням, але водночас і піднесений такою високою довірою, торкнувся губами плеча канцлера й із низьким поклоном вийшов із кімнати.
Схвильований напливом несподіваних вражень, Богдан зупинився за брамою, щоб на повні груди вдихнути струмінь свіжого повітря.
На заході вже стояла хмара чорною стіною; безперестанні блискавки борознили її й на мить освітлювали фосфоричним сяйвом і високі дахи сплячого міста, і грізні обриси хмари, що насувалася... Небо немов кліпало зловісним, чудовиським оком.
"Так, туди, під ці грози й блискавиці вабить тебе доля, козаче, – промайнули в гарячій голові Богдана думки, що налітали бурею, – і не буде тобі спокою, доки не перестане це серце калатати в грудях... Що ж віщуєш ти мені, грізна хмаро, – чи понесеш мене на крилах бурі сповістити моєму краєві надію, чи вразиш перунами мою бунтівну душу?"
Поривчастий вітер війнув Богданові в обличчя, він зняв назустріч йому шапку й квапливо попрямував додому.
Отже, вирушати, вирушати негайно, навіть не заїхавши до Суботова, додому. "Ех, і де ж це в козака його дім? – зітхнув Богдан. – Чисте поле – його дворище, темний бір – хата". Але що ж буде з його родиною? Досі він не отримав про неї жодних звісток, що з ними?.. Чи не сталося чого? Знаючи, що його немає вдома, хіба важко вчинити напад... Серед усіх цих останніх тривог він навіть забув подумати про це: як і чим міг би їм допомогти! Богдан досадливо провів рукою по волоссю. "Ех, усі ми в Божій волі! – зітхнув він, намагаючись заспокоїти себе від тривожних думок. – Він, милосердний заступник, не залишить їх". Та й відмовитися від королівського доручення не можна: адже не для себе, а для блага вітчизни: у цій війні єдиний порятунок усього краю... то хіба можна навіть ставити на одні терези з ним турботи про власну родину? Та й що ж їм може загрожувати? Ганна, напевно, переїхала до них, а з нею й Золотаренко, та й Ганджа там разом із ними. Дасть Бог, доглянуть. Та й він же не вічно поневірятиметься там, у чужих землях: владнає все та й додому! – утішав себе Богдан, відчуваючи, як у душі його, попри всі докази розуму, попри надії, пов'язані з майбутньою поїздкою, не вщухала гіркота від прийдешньої розлуки... з ким? Із родиною? З Ганною? З хворою дружиною? Але ж із ними він розлучився давно, і почуття цієї розлуки вже притупилося в його душі... З Марилькою? "Та що мені до неї! – перебив сам себе Богдан. – Слава Богу, що вдалося виконати дане товаришеві слово й прилаштувати її в таких поважних панів! Ні, просто додому, відпочити хотілося, побачитися з усіма", – пояснив він собі свою незрозумілу тугу, викликаючи в уяві мирні картини суботівського життя, хвору дружину, дітей, Ганну. Але образ Ганни поставав перед ним сумний і блідий, а її великі сірі очі немов із німим докором дивилися йому в очі. "Ех, Ганно, золота душе моя!" – глибоко зітхнув Богдан, відчувши у своєму серці приплив ніжної вдячності до цієї дивовижної дівчини, так безмежно відданої йому та його родині. І чомусь раптом поруч із образом Ганни, сумним і блідим, постав яскравий образ Марильки з її золотавими хвилями волосся, з її синіми глибокими очима, палким рум'янцем на щоках, із її осяйною усмішкою та дзвінкою, сріблястою мовою.
– Ех, що це я, справді, з глузду з'їхав, чи що! – урвав сам себе вголос Богдан, сердито скуйовджуючи волосся. – Треба додому написати, сповістити про все, – продовжував він свої роздуми, – тільки через кого передати? Ех, якби Морозенко був тепер зі мною! Та де ж він, бідолаха? Може, його вже й на світі немає, а може, забрали в неволю татари... Шкода, шкода хлопця, як рідного сина! – Богдан глибоко замислився й не помітив, як дійшов до будинку свого родича.
Пройшовши до стайні, де стояли його коні й спали козаки, що прибули з ним, він розбудив одного з них.
– Уставай, Рябошапко, – звернувся він до нього, коли розбуджений козак нарешті зміг зрозуміти звернені до нього слова, – готуйся в дорогу: зараз дам тобі листи, поїдеш до мене в Суботів. Гадаю, як їхати, ти знаєш?
– Знаю, знаю, – усміхнувся Рябошапка, – та тут іще є один знайомий чоловік із Чигирина, Чмирем звуть.
– Чмирем? А, знаю, знаю, – зрадів Богдан, – то ти приведи його до мене, а сам готуйся. Рано-вранці поїдеш.
Наказавши й іншим козакам бути готовими вирушити в дорогу щойно розвидниться, Богдан пішов до будинку й узявся квапливо писати листи Ганні та Ганджі, а потім прийшов і Чмир. Він повідомив Богданові, що в Суботові поки, наскільки йому було відомо, усе було гаразд. Захоплений гарячою розмовою з ним, Богдан не помічав ані гуркоту грому, ані сліпучих блискавок, ані бурі; утім, хмара лише краєм зачепила Кам'янець, і на зміну їй прийшов свіжий, погожий, радісний ранок.
Богдан вийшов на ґанок і звершив коротку молитву, повернувшись на схід; козаки вже стояли на подвір'ї біля готових, осідланих коней, коли вийшов сонний бургомістр, який ніяк не міг збагнути, що все це означає. Коротко переказав Богдан сватові вимогу канцлера й доручив йому доглянути сирітку Марильку, доки її не забере родина Оссолінського. Богдан повідомляв усе це спантеличеному господареві нервово, плутано й не зовсім зрозуміло, поспішаючи приховати своє непокірне хвилювання та уникнути тяжкого прощання з Марилькою; але це йому не вдалося: Марилька цілу ніч не спала через незрозумілу тривогу й тепер уже стояла бліда, тремтяча в сінях, прислухаючись до жахливої для неї звістки. Отже, Богдан не хоче розшукати її батька, чи його взагалі вже немає на світі? Кому він її віддає? Невідомому їй канцлерові Оссолінському? О Господи, що ж тепер із нею буде?
– Пане, пане! – кинулася вона до Богдана. – Не кидай мене! Я не можу без тебе!.. – хапала вона його за руки, заливаючись слізьми й пригортаючись до грудей. – Мені страшно самій... усі чужі... краще померти... я боюся... Не кидай мене!
– Марилько... дитино моя люба, – заспокоював її Богдан голосом, що уривався від хвилювання, і в грудях його щось тремтіло й билося, – заспокойся... це ненадовго... Я тільки до Хотина... проведу короля, а може, разом і тебе повезуть до Хотина.
– Ні, ні! – ридала Марилька, припавши до його грудей. – Серце моє чує обман... туга душить... Знову чужі, недобрі люди: ні ласки, ні теплого слова... сама, на цілому світі сама... ні матері, ні рідного батька! – Марилька захлинулася риданнями, і сльози струмками покотилися з її синіх, охоплених страхом очей.
– Клянуся, що як дитині... тобі... до самої смерті... усіх заміню! – плутався у словах Богдан, пестячи голівку Марильки.
– Пане, ти назвався мені другим татом, – вона по-дитячому здригалася всім тілом, – навіщо ж відштовхуєш свою доню? Чому не хочеш розшукати їй рідного батька, чому віддаєш чужим людям?! – У своєму жахові перед новою невідомістю долі Марилька вже забувала навіть про те, що в козака довелося б жити у простій хаті без розкоші, без пошани, без слуг, а в канцлера, магната і, ймовірно, родича... Але Богдан був тепер для неї єдиною близькою, щиро відданою їй людиною, і розлучитися з ним, утратити свою останню опору здавалося їй жахливим.