Звідки, яким чином? – повторювала Ганна, вдивляючись в обличчя Олекси.
– Усе розповім... Господь урятував... А Оксана? – Але Олекса не встиг закінчити свого запитання: двері цієї миті розчинилися навстіж, і якась маленька постать, із босими ногами, у нашвидкуруч накинутій спідничині, з гучним криком: "Олекса!" – кинулася йому на шию.
– Оксано, Оксаночко, дівчинко моя! Ти боса, роздягнена, – повторював Олекса, цілуючи її та притискаючи до себе тільце дівчинки, що здригалося від ридань; але Оксана нічого не чула, обхопивши руками його шию; вона повторювала крізь сльози лише одне слово:
– Любий... любий... любий... хороший мій... мій!
Усі були зворушені цією радісною зустріччю осиротілих дітей. Нарешті Оксану вдалося відвести до кімнати; за нею увійшов Олекса й усі інші. До самого світанку ніхто не лягав спати в суботівському будинку. У печі розпалили вогонь, принесли їжу та питво; Оксана не відходила від Олекси ні на хвилину; стискаючи його руку у своїй, вона тихенько повторювала з дитячою усмішкою:
– Ахметко, Ахметко; ти тепер справжній Ахметко.
І Олекса ласкаво всміхався дівчинці, гладячи її по чорній кучерявій голівці. Справді, у цьому татарському вбранні він був настільки схожий на татарчука, що ніхто навіть зі своїх не впізнав би в ньому козака. Коли нарешті змучений і напівзамерзлий Олекса підкріпився та зігрівся, усі оточили його й почали слухати розповідь про те, як він урятувався з турецької неволі.
– Діло було ось як, панове, – говорив Олекса, підсуваючись ближче до вогню. – Коли гетьман послав мене на розвідку, я добряче втомився, причалив човен та й заснув. Та так міцно заснув, що й не чув, як човен віднесло від берега, як загубилися мої весла... одне слово, сам винен, але вийшло так, що замість осетра я зі своїм човном потрапив у татарські сіті.
– Ну, та й розумний же ти, хлопче, їй-богу, – широко всміхнувся Ганджа, поплескуючи Морозенка долонею по спині, – і як це вони тільки з тебе, раба Божого, не наварили доброї юшки?
– Отож-бо й воно, що ледве Господь урятував! – усміхнувся й сам Олекса. – Розсердилися вони на мене добряче, спершу за те, що я їм сіті порвав, а потім, як побачили на мені хрест та дізналися, що козаки вночі прорвалися до Чорного моря, то мені й зовсім непереливки стало. Усі вирішили, що я шпигун і що мене треба повісити або посадити на палю, та й годі. Уже я і Богом присягався, і запевняв їх, що я природжений татарин, що мене силоміць охрестили, що я від козаків із неволі до них утік – ніхто мені не вірив; дарма що я й татарською з ними розмовляв – не вірять, повісити, та й край! Нарешті таки змилувався наді мною Господь, знайшовся один старий татарин, зізнався, що знав мого батька; тоді вирішили залишити мене живим; але оскільки мені ніхто не вірив, то мене закували по руках і ногах та так і ганяли з іншими бранцями на роботи. Цілий рік намагався я заслужити ласку наглядача, працював за трьох, із полоненими не розмовляв, удавав із себе природженого татарина, – ну й стали мої господарі до мене ласкавішими, на другий рік дозволили розкувати руки. Так минуло ще з пів року, а на сьомий місяць темної ночі перепиляв я свої кайдани, узяв у господарів за свою вірну службу пояс із дукатами, хліб, кожух, доброго коня, та й був такий!
– Ех, молодець, їй-богу, молодець! – голосно вигукнув Ганджа. – Будуть із тебе люди!
– Тільки не думайте, що мені це так легко вдалося, – продовжував Олекса, – ге-ге! Скільки разів я вже думав Богові душу віддавати! Зима, мороз лютий, вовки, звірина всяка, степ як море, а я ось такий, тільки й устиг одного ножа із собою прихопити.
– Ну, ну, говори, усе розповідай! – підхопили присутні.
До самого світанку розповідав Олекса про всі ті жахливі
пригоди, які йому довелося пережити в дорозі. Кілька разів Оксана починала схлипувати, слухаючи про страшні випадки, що загрожували смертю її любому Олексі. Винахідливість і сміливість хлопця викликали в усіх присутніх бурхливе захоплення. Нарешті, уже коли розвиднілося, усі розійшлися по своїх закутках.
Пізнього ранку дівчатка вийшли до спільної світлиці. Надворі стояв ясний зимовий день; укриті морозними візерунками вікна виблискували; у печі потріскував вогник; на столі вже був приготовлений сніданок. Оксана поглянула на Олексу й здивувалася: перед нею був не обірваний, промерзлий татарчук, а молодий ставний козачок із густим пушком над верхньою губою. Олекса підійшов і поцілував Оксану, але сьогодні Оксані чомусь стало ніяково від цього поцілунку; чи то вбрання так змінило Олексу, чи причиною був густий пушок над губою козака, який вона лише тепер помітила, – але Оксана вся спалахнула й опустила очі...
Так непомітно промайнув цілий місяць, а за ним і другий. Олекса постійно розповідав Катрі й Оксані про все пережите ним у полоні, про Оксаниного батька, якого він знайшов на Січі, про те, як вони готувалися до морського походу... Діти були нерозлучні, але, попри всю їхню взаємну любов і прихильність, між ними вже не було тієї невимушеної дитячої відвертості, яка панувала тоді, коли Олекса привозив Оксанці смачні гостинці до бідної хатини дяка. Причиною всьому був цей темний пушок над його губою, який бентежив Оксану й робив Олексу схожим на дорослого козака.
Дні летіли так непомітно, як тільки можуть минати найщасливіші, безтурботні дні юності. Однак на початку весни Олекса ставав дедалі заклопотанішим і нарешті оголосив Оксані, що, оскільки невідомо, коли повернеться батько Богдан, то Ганджа й Золотаренко радять йому їхати на Запорожжя та приписатися до якогось куреня, щоб навчитися козакувати. Оксана страшенно засмутилася від цієї звістки, тільки вже посоромилася, як раніше, одразу при Олексі вилити своє горе слізьми; вона лише часто закліпала повіками й запитала Олексу тремтячим голосом:
– І ти поїдеш?
– Що ж робити, Оксаночко, треба їхати! Не ходити ж мені за плугом, адже я козак, – відповів Олекса й хотів поцілувати Оксану, але вона вирвалася від нього й шмигнула з кімнати. Цілий день Олекса шукав зустрічі з Оксаною, але Оксана навмисне уникала його; тільки пізно ввечері, зустрівши Олексу в сінях, вона швидко підбігла до хлопця й, тицьнувши йому в руки якийсь предмет, прошепотіла:
– Не знімай ніколи, ніколи: якщо ти помреш – я помру.
Олекса розкрив долоню: у ній лежала ладанка{160}, підвішена на шнурочку.
– Люба моя, – прошепотів Олекса, підводячи голову, і хотів було поцілувати Оксану, але дівчинки вже не було в сінях.
За кілька днів Олекса поїхав. Збори були недовгими. Хоч як трималася Оксана, але під час прощання вибухнула гіркими слізьми й знову повисла на шиї в Олекси, як і минулого разу. Олекса теж ладен був розплакатися, і якби на цьому прощанні не був присутній Ганджа, перед яким Олекса вже хотів показати себе справжнім козаком, то він не міг би поручитися за себе.
Олекса поїхав; у суботівському будинку знову стало тихо, дівчатка ще частіше почали забиватися в куточок і про щось шепотітися між собою...
На початку третього року повернувся до Суботова Богдан. Перші дні промайнули в гучній радості й взаємних розпитуваннях. Богдан мало чим змінився, тільки рухи його стали елегантнішими, стриманішими, а вираз обличчя більш замкнутим. Приїхав він бадьорий та енергійний, сповнений блискучих надій. У розмовах із Золотаренком Богдан повідомив про свої успішні клопотання при чужоземних дворах, особливо при венеційському, про те, що йому багато доручено й що в майбутньому готуються великі події. Утім, усі ці звістки Богдан передав Золотаренкові віч-на-віч, зобов'язавши його зберігати все в глибокій таємниці. Звістка про повернення Богдана швидко облетіла околиці. Усі навперебій намагалися побачитися з паном сотником, який так довго пропадав безвісти. Почалися пишні прийоми, гулянки та пиятики. Завдяки листам Оссолінського Богдан одразу після повернення знову отримав під своє управління власну сотню, але службові справи тепер мало цікавили пана сотника; з якоюсь незрозумілою пристрастю віддавався він усіляким розвагам, прагнучи зажити слави непереможного пияка на бенкетах, немов бажав своєю новою поведінкою замаскувати старі зв'язки та нову, приховану роль. І справді, вся навколишня шляхта, як руська, так і польська, навперебій запрошувала до себе симпатичного веселуна пана сотника, який став тепер найпопулярнішою особою. Удома ж він бував дуже рідко; із Ганною хоч і був ласкавий, як і раніше, проте, попри це, вона чутливим жіночим серцем помічала в Богданові ще незрозумілу їй самій зміну. Так, із нею він був ласкавий, як і раніше, але вже ніколи не говорив так тепло й відверто, як у старі добрі часи; його розмови ставали тепер туманними й ухильними, та й узагалі Ганна помітила, що він уникає розмов із нею, які стосуються його планів і становища країни. Іноді, втім, Богдана охоплювала якась болісна тривога. Попрощавшись із Марилькою, він спочатку часто згадував про неї з болем і тугою. Його мучила невідомість долі маленької красуні, залишеної ним у чужих людей. Часто розпитував він про неї у своїх листах, але не отримував на ці запитання жодної відповіді. Спочатку ця невідомість мучила його серце, але нескінченні переїзди, клопоти, тонкі й небезпечні політичні доручення, життя при чужоземних дворах – усе це мимоволі відвертало його увагу. Нарешті, помітивши, що Оссолінський навмисне у своїх листах уникає будь-яких особистих питань, Богдан вирішив, що йому також незручно розпитувати про долю Марильки, і перестав згадувати про неї, і мало-помалу образ молодої красуні наче зовсім зник із серця козака. Чекаючи тепер на гінця від Оссолінського, він і не згадував про неї: він увесь був охоплений якимись великими, але таємними надіями й, бажаючи вбити виснажливий час очікування, шукав дедалі нових знайомств, бенкетуючи цілими тижнями, майже забуваючи про родину. Коли ж він бував у Суботові, то більше переймався господарськими справами; то сидів у млинах або влаштовував сукновальні, то пропадав у лісі, наглядаючи за новими будівлями, то разом із майстром Шаповалом споруджував на чужоземний лад дивовижний вітряк із чотирма крилами, то полював зі своїм сином Тимком, то цілими днями пропадав на пасіках.
У безхмарні, спекотні дні любив він лежати в затінку на шовковистій траві або на м'якому килимі, спостерігаючи за співучим польотом бджіл, попиваючи холодне пиво чи наливку. Тут він поринав у свої думки, задумував нові плани, обмірковував минулі починання.
– Про що все, пане господарю, думу гадаєш? – запитає, бувало, підсівши до нього, дід.
– Та не впіймаєш, діду, й думок, – відповість немов розбуджений Богдан, – розлетілися по всіх кінцях нашої України...
– Ох, і широкі ж ті кінці, – понуро закиває сивою головою дід, – та користі мало...