Доросла, молоденька їхня донька, яка вбирала гостю, просто не могла відірвати від неї очей. Марилька віддячувала їй за це ласкавою усмішкою і, перейнявшись приязню, посвячувала в якісь інтимні подробиці. Наприкінці вечері між ними зав'язалася довга таємнича розмова.
Пан Случевський тим часом розпитував Богдана про його пригоди, не приховуючи почасти своїх шляхетських симпатій і дивуючись безглуздим претензіям козаків, їхньому невмінню ладнати з милостивими панами, які все-таки принесли світло в ці дикі краї. Богдан, знаючи політичні переконання свого далекого родича, не бажав вступати з ним у марну суперечку, а лише між іншим ухильно зауважив:
– Ех, свате, свате! Не ми ведемо шляхетство до загибелі, а ви самі!
– Як це так? – витріщив очі Случевський.
– А ось так. Недалекоглядне шляхетство та його однодумці бажають обернути весь вільний народ на рабів, на свою бидлоту, а ж цей народ є споконвічним господарем і робочою силою цієї землі. То як же ти гадаєш, свате, якби нас із тобою виганяли з нашої, кров'ю і потом политої землі, невже ми добровільно її віддали б та ще й із любов'ю вклонилися своїм грабіжникам? Ні! Хіба що наші трупи повитягали б, але не нас самих... А якби хтось із нас, якийсь курополох, і залишився живим, то шляхетський пан знайшов би в ньому вічного, непримиренного ворога... А ти лишень поміркуй, скільки таких ворогів припало б на одного пана? Ось дивися, – Богдан узяв жменю підсмаженого гороху й кілька квасолин, поклав останні зверху, струснув жменю, і квасолини зникли серед гороху, – ану, спробуй тепер відшукати свою квасолю!
– Спритно! – усміхнувся Случевський. Пані перезирнулися, а Марилька з переляком втупила очі в Богдана. Що саме намагався довести Богдан, вона так і не збагнула, але з його слів зрозуміла дві думки, які водночас і налякали, і здивували її: по-перше, що Богдан вважає бидло господарями землі, а по-друге, що він бажає чогось вельми недоброго шляхетству.
– Розумієш, свате, – продовжував тим часом Богдан поблажливим тоном, – щоб шляхетство жило й панувало, потрібно, аби воно дружило з народом, було йому корисним просвітителем і помічником, навіть захисником його прав. Тоді й шляхетство матиме від народу користь, навіть панські маєтності даватимуть більше прибутку... Авжеж! Ти ось, свате, завітай, будь ласка, до мого Суботова, то побачиш, яке це золоте дно, а в мене ж ні рабів, ні підневільного люду немає!
"Так воно і є, – подумала собі Марилька, – ні рабів, ні підневільного люду, отже, звичайна козацька хата; одначе сам каже – золоте дно... ну, а все-таки..." – вона надула губки й почала прислухатися до подальшої розмови.
– Та ти, свате, голова, що й казати, – підливав у кубки меду Случевський, – шкода, що ти з нашим канцлером не побалакаєш: він, кажуть, теж щось має проти вільних сеймів, проти магнатства.
– Хіба ясноосвецоний пан Оссолінський тут? – запитав Богдан і перезирнувся з Марилькою.
– Якщо сьогодні не виїхав, бо завтра від'їжджає і його ясність король.
– Завтра? То що ж це я? – підвівся зі стільця Богдан і почав стривожено прощатися з господарями, – пробачте, мені дорога кожна хвилина... Я до Оссолінського.
Марилька також мимоволі трохи підвелася зі свого місця й зблідла.
Надворі стояла ніч. Небом пасмами повзли хмари; де-не-де між ними ще мерехтіли тьмяні зорі. Богдан квапливо йшов вузькою кривою вулицею, безлюдною й похмурою; серце його стискалося від незрозумілої тривоги: вперше йому доведеться особисто поговорити з канцлером про справи, – чи справдяться заповітні сподівання, чи розвіються останні надії? А якщо навіть не прийме?.. Богдана брала досада за змарнований у свата час, і він поспішно крокував, насунувши сиву шапку та загорнувшись у кирею.
Ось і торговий майдан, оточений високими кам'яницями (кам'яними будинками), з крамницями та підвалами на перших поверхах; тепер широкі ковані двері були зачинені; під склепінчастими нішами чорними плямами лежали кошлаті тіні, і майдан спав, оповитий дедалі густішою темрявою. Було тихо й глухо; лише зрідка порушував тишу далекий гавкіт собак або з високої замкової вежі прорізав сонне повітря вигук вартового: "Вартуй", на який з-за Турецького мосту долинала ледь чутна відповідь:
"Вар туй!"
Сама вежа височіла над усіма будівлями в кутку майдану; її верхівка грізно чорніла зубцями на тлі неба; між ними тепер мерехтів ліхтар. Біля підніжжя вежі чорним пащекоподібним отвором зяяв прохід, зачинений усередині залізною брамою; праворуч і ліворуч до вежі прилягав високий мур (кам'яна стіна), прорізаний вузькими бійницями; через певні проміжки на ньому височіли круглі башточки. Тепер у темряві все це укріплення, з однооким ліхтарем на вершині, здавалося велетенським циклопом, що сидів навпочіпки. Богдан перетнув майдан і попрямував до вежі; наблизившись, він ухопив рукою молоток, що висів біля входу, і кілька разів ударив ним у залізний щит на кованій брамі. Невелике віконце відчинилося; крізь нього вихопився червонуватий відблиск внутрішнього ліхтаря, і показалося сердите обличчя в шишаку{146}, з настовбурченими вусами.
– Який там чорт брязкає? – загарчав низький, бульдожий голос.
– Не чорт, а хрещений козак, – спокійно відповів Богдан.
– А, сто сот дяблів! Якого біса треба? – хрипів бас.
– Ясноосвецоного... пана канцлера...
За брамою почувся стриманий шепіт, до якого долучилися й інші голоси.
– А за яким правом і з якої потреби вацпан може такої пізньої години турбувати його княжу мосць? – запитав уже тенор.
– Через невідкладну справу, – відповів Богдан.
– А які тому докази?
– Нехай пан доповість його княжій милості, що чигиринський сотник Хмельницький чекає на його розпорядження, і якщо ясноосвецоний пан канцлер звелить мене впустити, то це й буде найкращим доказом.
Аргумент, очевидно, подіяв на вартових: після короткої наради хтось гукнув з-за брами:
– Нехай пан чекає! – і слідом за цим почулися кроки, що віддалялися.
За кілька хвилин браму відчинили, і Богдан пішов за гайдуком через вузький прохід із напівкруглим склепінням на замкове подвір'я; останнє освітлював іще один ліхтар, що висів на товстій жердині, обвішаній навколо залізними кільцями. Просто навпроти брами, всередині замкненого кола фортечного муру, до грізного укріплення, що нависало бійницями над безоднею, незграбною черепахою прилягала будівля, у якій містилися житлові покої для коменданта й фортечної старшини; праворуч і ліворуч під мурами тулилися стайні, комори, склади, льохи та житла для гарнізону й челяді. Тепер комендантське помешкання займали король і його почет. Вузькі ґратчасті вікна, зачинені внутрішніми віконницями, ще світилися тоненькими смужками крізь щілини. Перед ґанком і біля самого входу стояли на варті важкоозброєні латники.
Богдан піднявся широкими кам'яними сходами до просторих сіней і, повернувши за провідником у двері ліворуч, зупинився в невеликій кімнаті, освітленій підвісною люстрою, з низенькими диванами попід стінами; там сиділи два молоденькі козачки, які схопилися з місць, коли він увійшов. Провідник прослизнув у бічні двері, залишивши Богдана самого, і за мить, відгорнувши завісу біля головних дверей, урочисто промовив:
– Його ясна мосць просить пана увійти.
Богдан поспішно скинув кирею на руки козачка й, поправивши чуприну, не без збентеження увійшов до наступного просторого покою. Царствена розкіш одразу впала йому в око; вікна й двері були задрапіровані дорогим штофом{147}; увесь кам'яний долівок укривав пухнастий царгородський килим; складані позолочені меблі були оббиті венеційським аксамитом і блаватасом{148}, безліч інкрустованих табуретів і низьких пухових диванів, укритих златоглавом{149}, стояли в навмисному безладі; на них де-не-де лежали подушки з коштовною вишивкою; столи дивовижної чужоземної роботи були завалені планами та паперами; на столах сяяли безліччю вогнів масивні срібні канделябри; між ними виблискували золоті жбани, кубки, ковші; по кутках світлиці височіли високі бронзові консолі; на мармурових колонках курилися східні пахощі...
Не встиг Богдан озирнутися, як назустріч йому з привітно простягнутими руками вийшов магнат, вишукано вдягнений за французькою модою, хоча й дещо надто молодіжно. На перший погляд йому не можна було дати й сорока п'яти років, – настільки молодили його косметичні засоби, особливо ввечері. Приємні, трохи розпливчасті риси його обличчя оживляла поблажливо-привітна усмішка; але в дещо зведених чорних бровах таїлися пихатість і усвідомлення власної величі. Біла, гладенько виголена, випещена шкіра обличчя відливала атласом; гарно зачесане назад, завите, підозріло темне волосся надавало опуклому чолу матової блідості; у синіх розумних очах, дещо примружених і обрамлених сіткою зморщок, виднілися сліди втоми й пересичення, хоча під їхнім лінивим поглядом завжди жевріла іскра прихованої допитливості. У всій його ще стрункій постаті було багато жвавості й вишуканої світської спритності. На правому боці грудей вельможі сяяла діамантова зірка.
Оссолінський, зробивши жест, який означав готовність навіть обійняти козака, проте руки йому не подав, а лише висловив гостинну радість.
– Вельми радий нарешті бачити пана сотника... Його милість король також буде задоволений...
– Нехай береже Господь найяснішого нашого круля і вашу княжу мосць! – низько вклонився Богдан, притиснувши праву руку до грудей.
– Дякую, дякую, пане! – спалахнув канцлер. Йому приємно полоскотало самолюбство величання князівським титулом, здобутим ним в Італії, проти якого здіймали цілу бурю уродзоні князівські роди. – Ну, що приємного розповість нам пан сотник? До короля доходили лише невиразні чутки.
– Його маєстат для нас святиня; наші діяння й надії лежать біля пресвітлих ніг королівської мосці, – промовив із вірнопідданським почуттям Богдан.
– Такі думки гідні великої похвали, – пронизав козака поглядом вельможа, – і якби всі їх плекали, то міцність держави була б непохитною.
– За себе і за своїх побратимів я можу перед княжою милістю поручитися, – сміливо глянув Богдан у примружені очі магната, – і якщо наше існування угодне найяснішій волі, то козакам залишається тільки радіти й дякувати Вседержителеві.
– Дай Боже! – опустив очі канцлер. – Але як же узгодити ваші повстання проти закону й порядку, ergo і проти їхнього джерела та очільника?
– Клянуся Богом, – гаряче відповів Богдан, – мої побратими не оголювали меча проти закону й порядку, а грудьми захищали закон і підіймали меч проти його порушників, будучи переконані, що такі люди є ворогами не лише порядку й добра, а й їхнього творця, нашого верховного володаря та батька...