Цього разу в глибоких вазах з'явилися литовські колдуни.
– Пишне панство! – урочисто заявив господар, – і риба, і колдуни люблять плавати, тож рекомендую легкі прохолодні напої – товсті фляги наливок, ратафій{174}, запіканок, мальвазій{175}. Черпайте з них щедро й поспішно, бо з появою царя напоїв, нашого старого, сивого меду, усілякі дрібниці будуть прибрані.
– Добра рада! – загомоніли гості й усі потягнулися до фляг.
– Не марнуватиму часу, ясновельможний пане! – уже сміливо вигукнув Ясинський, спорожнюючи кубок.
Почалися між сусідами безладні частування й цокання кубками.
– Чи чули, панове, – заговорив один із молодих землевласників, – знову почалися хлопські бунти.
– Що? Де? – звернулися багато хто до шляхтича.
– Та ось, у мого брата за Києвом був випадок: не захотіли хлопи відбувати панщину, почали галасувати, що попередній власник надав їм зазивні пільги{176}.
– Бач ти! – захвилювалися деякі. – Послухати їх, то й усе господарство кидай!
– Ну, і що ж, пане добродію? – зацікавився Заславський, та й інші притихли.
– Брат-то, ясновельможний пане, розправився з ними по-шляхетськи: написав їм нові умови на спинах.
Вибух реготу перервав оповідача.
– Так, панове, а одне село, якому таке рішення не сподобалося, він спалив дотла.
– Разом із хлопами? То добряче начадив! – гикнув Ясинський.
– І збитків зазнав, – похмуро додав Богдан.
– Звісно, – розпалився пан із бичачою шиєю, – а що вдієш? Ось і в мене по сусідству хлопи повісили економа.
– Погана прикмета, – озвався Заславський, – і багато в чому винні ми самі.
– Звісно, ясноосвецоний княже, – розв'язно підхопив молодий шляхтич, – потурання, напівзаходи, панькання...
– Жорстокість, – підказав Шемброк.
– Багато хто спокушається такими думками, – промимрив Комаровський.
– "Якщо око твоє спокушає тебе, вирви його й кинь геть", – із почуттям промовив пробощ, побожно звівши погляд.
– Огидна слабкість, – загарчав Цибулевич, – не церемонитися треба з цим бидлом, а залити сала за шкуру...
– Як князь Ярема кричить: "Вогнем і мечем!" – глузливо всміхнувся Заславський, – тільки ось у чому біда: після вогню й меча нічого не залишається.
– Так, ясний княже, нам, володарям, це невигідно, – сказав, почервонівши, Хмельницький.
– Ось тому я й рекомендую краще правило – канчуком і лозою! – витріщив багряні очі Цибулевич.
– Віват, пане! – багато хто потягнувся з кубками до товстуна.
– Віват! – підняв свій кубок і Богдан. – Ви там канчуками розженете, а народ і кинеться до нас, ось тоді в маєтках нашого вельможного панства й буде вдосталь робочих рук.
– Слава нашому пану сотнику! – закричали одні, а інші зареготали.
– Слава сватові, слава! – цокнувся з Богданом Чаплинський. – Тільки й із нашим підлим народом треба камінь за пазухою тримати. Віддаючи перевагу правилу пана Цибулевича, я пропоную на додачу ще дотепніші заходи, як-от: спрагу, голод, холод, свербіж...
– Воістину, хто страждає тілом, той душу свою збереже, – зітхнув пробощ.
– Батько мій, – іронічно зауважив Конецпольський, – надто вже цьому бидлу потурав: пільги давав, побори брав мізерні, а тому й прибутки такі самі...
– Ну, ми їх збільшимо! – завзято вигукнув Чаплинський.
– Я ж, свате, теж за прибуток: що більше його в наших маєтках, то краще, – втрутився Хмельницький нібито недбалим, веселим тоном, але було помітно, що в його голосі проривалася стримувана злісна хрипота, яка виказувала внутрішню бурю. – Тільки, на мою думку, перша турбота доброго господаря, щоб його бидло було міцним і здоровим, а якщо виснажити його голодом, та холодом, та нуждою, то роботи від нього не буде; отже, і вийде: "Ні Богові свічка, ні чортові кочерга!" А щодо прибутку, то його можна збільшити, або сильніше вичавлюючи з однієї макухи (жмиху) олію{177}, або збільшуючи кількість макух.
– Спритно, спритно, пане! Голова! – підтримували Богдана місцеві шляхетні землевласники, а п'яненький Барабаш навіть розцілував свого сотника.
– Тепер залякування панства цим схизматським хлопством ні до чого, – раптом втрутився в розмову добряче захмелілий Ясинський. – У пана сотника все старе в голові: минуло, пройшло! Тепер, якби що, то тільки мокре місце залишилося б, – нахабно перекинув він свій кубок і розлив по скатертині дорогоцінну рідину.
– Цілком правильно, – підтримав і Чаплинський.
– А якщо від пана Цибулевича та його сусідів перебіжать до нас усі хлопи, – добродушно засміявся сивенький дідусь, – то щоб не було заворушень...
– У Речі Посполитої вистачить на всіх канчуків! – пихато вигукнув Комаровський.
– У мене-то заворушень не буде, ручаюся, – гордовито насупив брови молодий староста, – хоча я і скорочую, і скасовую ці безглузді пільги... Я й із паном сотником не згоден: на мою думку, і макух потрібно більше завести, і з кожної вичавити якнайбільше.
Богдан заскреготав зубами й одним духом випив величезний кубок наливки.
Чаплинський, помітивши жовчне роздратування свого покровителя, поквапився зам'яти цю небезпечну тему, почавши розливати в ковші нові хмільні дари своєї батьківщини. На столах грудами з'явилася смажена дичина – лебеді, тетеруки, глухарі, рябчики. Панство потягнулося руками накладати на тарілки жирне, обкладене салом м'ясо, але їло вже більш мляво, недбало, як то кажуть, вимазувало ним руки й губи. Обличчя більшості гостей були сильно збуджені, очі палали, піт вільно стікав струмочками по лискучих, червоних щоках.
– Ні, що не кажіть, панство, – таки знову почав Цибулевич, важко відсапуючись, – а одностайності в нас немає: якби вся благородна шляхта постановила чавити без поблажок пся крев, то давно б ця наволоч і пищати забула.
– Не пищать тільки мертві, – тихо зауважив Богдан.
– Ого! – нахабно підхопив Ясинський, – отже, пан радить їм усім зняти capita{178}?
– Я раджу панові, – презирливо всміхнувся той, – прояснити собі голову ще більшою кількістю наливки.
– Цо-о? – Ясинський хотів було підвестися, але не зміг. Сусіди реготом і розмовами зам'яли цю непристойну витівку. Барабаша хилило на сон, а інший сивенький дідусь часто клював носом у тарілку. Галас дедалі зростав: панство набувало дедалі невимушеніших поз, розпускало пояси...
Чаплинський, моргнувши сусідам у бік Ясинського, почав заохочувати всіх до випивки, погрожуючи, що з появою на столах меду все це буде прибрано.
– На мою думку, – авторитетно підвищив голос молодий Конецпольський, – дику бестію спочатку треба виморити, приборкати, щоб потім на ній їздити.
– Коня й вола, але не хлопа, – озвався пробощ, насилу розплющуючи осоловілі очі. – Ось мій колега на Волині надумав було привчити хлопів возити себе у возку по парафін... ну, і возили... Тільки... що б ви думали, пишне панство? Який же ці схизмати невірний народ! Возили, возили, а потім загрузили возок у болоті, в лісі, та й порозбігалися...
Бідолашний капелан так і залишився на місці, на поживу комарам і мошкарі...
– Лайдаки! Шельми! – закричали деякі, але більшість заглушила їхні вигуки гомеричним реготом.
– Ха-ха-ха! – качався на стільці Заславський. – Уявляю капелана в болоті з цілою хмарою всілякої погані над ним...
– Кумедно! – засміявся Конецпольський.
– Так, – захихотів Чаплинський, підлещуючись до своїх покровителів, – мабуть, довго відмахувався й чухався...
– Та й комарі, певно, довго гули, – вставив Хмельницький, – поласувавши білим та добре відгодованим тілом.
Новий вибух реготу заглушив його слова.
Пробощ із жахом звів очі догори й побожно склав руки...
На протилежному кінці столу між двома шляхтичами точилася запекла суперечка про собак, і вони билися об заклад, хто здатен більше випити. Ясинський брався бути посередником... Праворуч якийсь підтоптаний пан доводив Шемброку, що ніде немає такого матеріалу для гарему, як у цих краях; але товстий пан із бичачою шиєю все вперто стояв на своєму:
– Ні, що не кажіть, панове, а одностайності в нас нема: один – сюди, другий – туди, а третій – чорт знає куди!
– Це-то, пане добродію, так! – озвався Заславський, підіймаючи своє кулясте черево. – Сенатори й розсудлива шляхта не боронять у нас дружно Річ Посполиту ні в хатніх інтересах, ні в зовнішніх... Помітний розкол, що загрожує повалити й нашу золоту вольність.
– Як? Що таке? – стрепенувся Конецпольський, а за ним й інші нашорошили вуха.
– Та ось, – після тривалого перепочинку почав Заславський, – був я у великого литовського канцлера Радзивілла{179}, то до нього дійшли невиразні чутки, нібито деякі наші магнати – nomina odiosa sunt{180} – замишляють щось із королем, шкідливе для нашої свободи.
Усіх приголомшила ця звістка. Богдан зблід: невже так ретельно приховувана таємниця стала відомою ще до здійснення задуму?
– Сто дяблів! – ударив кулаком по столу Конецпольський.
– Мокра відьма їм у пельку! – вилаявся Цибулевич.
– Sancta mater, – сплеснув руками пан пробощ.
– Що ж це? Чи не дурманом хтось напоїв ці голови? – співчутливо озвався й Чаплинський.
– Головне – король, – наголосив Заславський, – він, здається, клопочеться про збільшення своєї влади й шукає поплічників...
– А куди ж, ясний княже, дивиться сейм? – аж посинів пан Цибулевич.
– Поки що, пане добродію, ходять лише невиразні чутки, – відповів Заславський, – а коли в руках будуть якісь певні докази, то сейм, звісно, розпорядиться...
Богдан старанно наливав собі кубок за кубком і пив, щоб приховати від інших своє збентеження; йому здавалося, що очі всіх звернені на нього й ось-ось почнеться допит.
– Знаєте... ясноосвецоне панство, – заговорив язиком, що заплітався, Ясинський. – Оссолінський... у! Це лис!.. Я щойно з Варшави... бував там усюди... у найвищої знаті... і чув... це дивовижно... Як маму кохам, пекельна штука!
– Яка? – поцікавився Заславський.
– Тонка, ваша найясніша мосць! – нахабно всміхався Ясинський, кидаючи на Богдана зухвалий погляд. – Я добре знаю Оссолінського... бував у нього...
– У ясноосвецоного пана канцлера? – вигукнув, знизавши плечима, Хмельницький, бажаючи осадити брехуна й підірвати довіру до нього.
– Для козака це може бути дивиною, – той презирливо примружив очі, – а для уродзоного шляхтича це фрашки (дрібниці). А на доказ... я можу повідомити... що ось днями... у канцлера будуть два весілля...
– У нього лише одна донька, – заперечив Заславський.
– Одна рідна, ваша ясна мосць, а друга прийомна...