– Він щось приховує від нас, удає байдужого; але я вірю, вірю, що він наш рятівник, що він урятує нас!
Останні слова вихопилися в Ганни з таким пристрасним захватом, що Богун кинув на неї здивований погляд.
– Дай Боже! Тільки одній людині не під силу підняти таку велику справу. А балачкам про Богдана я не повірив, – промовив він повільно, слово за словом, не зводячи з Ганни потемнілих очей, – я знав, що коли ти тут, Ганно, то всі розповіді про зраду – брехня й наклеп.
Він помовчав хвилину й продовжив глухим голосом:
– Але інші думали не так. Запорожжя засудило Богдана до смертної кари; та я власною головою поручився за нього перед товариством і стрімголов кинувся сюди.
– Козаче, брате мій, – рвонулася до нього Ганна, – та чи є в кого на світі таке серце? Чи є хто у світі шляхетніший за тебе? – І вся вона цієї миті була суцільним захватом, одним нестримним поривом.
Богун окинув її всю захопленим поглядом. Здавалося, ще якусь мить він вагався, не наважуючись заговорити, але було вже пізно.
– Ганно, я не хотів сюди їхати, я не міг сюди їхати, – заговорив він гаряче й рішуче, – заради порятунку Богдана, заради порятунку всього козацтва треба було їхати – і я прискакав, але тепер уже не можу мовчати! Що мені робити, Ганно, не придумаю, не знаю: приворожила ти мене до смерті!
Ганна раптом уся зблідла й наче зіщулилася, голова її низько схилилася, і, закривши обличчя руками, вона тихо промовила:
– Не треба, не треба... не кажи!
Але Богун уже не чув її слів.
– Три роки не бачив я тебе, Ганно, а не минало й дня, щоб я забув про тебе! Горілкою думав я залити своє серце, та що горілка! Не заллєш його й пекельною смолою! Куди б я не кидався, скрізь ти була зі мною; серед ревіння бурі, серед грому січі, у диму й пожежі – скрізь твій образ був зі мною й не покидав мене ні на хвилину, ні на мить! Що робити мені, Ганно, щастя моє? Люблю я тебе, кохаю, як божевільний, одну тебе, – одну на всьому світі люблю!
Ганна стояла мовчки, ще нижче схиливши голову, не віднімаючи рук від обличчя.
– Ти мовчиш, Ганно! То скажи ж мені хоч одне слово: чим я тобі не милий, за що ти не любиш мене? Та не знайдеться нікого в цілому світі, хто кохав би тебе так, як кохаю я! Тільки слово скажи – на край світу полечу заради тебе, голову свою ось тут, не замислюючись, до твоїх ніг покладу! Скажи ж мені, Ганно, щастя моє, життя моє, що мені зробити, що придумати, щоб полюбила ти мене?
– Боже мій, Боже мій! – тихо вихопилося в Ганни, і Богун помітив, як її плечі почали злегка здригатися.
– Що ж, коли слова мої прості тобі не до серця, Ганно, пробач мені, грубому козакові, – опустив голову Богун, – не скажу я тобі більше ні слова: видно, така вже моя доля, такий мій талан! Тільки не забирай у мене останньої надії: я можу чекати, я чекатиму, доки прокинеться твоє серце, і з радістю полину я звідси на Запорожжя, першим кинуся на ворога, першим на смерть піду, аби тільки думка ця залишалася зі мною!..
Запала тяжка мовчанка. Видно було тільки, як плечі Ганни здригалися дедалі сильніше.
– Ганно, щастя моє, скажи ж мені хоч одне це слово! – підійшов до неї Богун. – Не забирай у мене цієї надії!
Ганна опустила руки; по її обличчю повільно, одна за одною, котилися великі сльози.
– Ох, козаче мій! – почала вона з невимовною тугою, заламуючи свої тонкі руки. – Що ж мені робити із собою, як примусити своє серце? Та якби це було в моїй силі!..
Мертве воно, мертве! – І губи Ганни неслухняно затремтіли, вона замовкла, бо ридання перехопило їй подих. – Ох, ні, ні! – вигукнула вона, притискаючи руки до грудей. – Не в силах я дурити тебе! Люблю тебе, козаче, як велетня, як друга, а більше... більше... Бог бачить – не можу!
На вродливому обличчі козака не здригнулася жодна риса, тільки чорні брови його зійшлися ще дужче.
– Що ж? – промовив він нарешті гордим тоном, закидаючи голову назад, і гірка усмішка скривила його обличчя. – Дякую тобі, Ганно, хоч за правду. Не нам, козакам-нетягам, думати про щастя. Воно не для нас. Виколисали нас хуртовини та громи. Е, – перебив він сам себе, – та що вже там говорити! Прощавай, Ганно! Про мене не думай! Дай Боже тобі щастя!
– Ох, козаче, – гірко вихопилося в Ганни, – не смійся з мене!
– Але якщо я дізнаюся, хто винен у твоєму нещасті, якщо тут хтось хоч подумає скривдити тебе, – продовжував Богун, стишуючи голос, – тільки слово скажи, з краю світу примчу, і пошкодує він, що на світ народився!
– Прости мене, прости мене! – заридала Ганна, простягаючи до нього руки.
– За що прощати? – гірко перебив її Богун. – Розбила ти, безталанна, мимоволі моє серце! Та що про нього говорити! Зазнало воно багато горя, так багато, що вже й не під силу йому. Може, змилується над ним нарешті чиясь турецька шабля, – гірко вигукнув він, прямуючи до виходу, – позбавить мук назавжди!
– Ні! Стій! Ти такого не кажи! – гарячково вигукнула Ганна, хапаючи його за руку. – Майбутнє в Божій руці, твоє серце ж бо не твоє, а наше, і ми його тобі не віддамо – чуєш? – не віддамо ніколи! – Голос її лунав твердо й сильно, сухі очі палали якимось гарячим, натхненним вогнем. – Не нам судилося щастя, правду ти сказав, не нам! Але не для щастя ми живемо! Хіба ти не чуєш і вдень і вночі, як дзвенять наші кайдани? Хіба ти не чуєш наших сліз і стогонів, які ось тут, у цьому серці, безперестанку бринять? А! Не говори про муки й горе! Що означають наші муки перед тією споконвічною зневагою, яка вогнем запалює всю нашу кров?
І в міру того як говорила Ганна, обличчя Богуна осяювалося іншим, відважним, захопленим блиском. Груди здіймалися високо й могутньо, очі спалахували вогнем.
– Туди лети, – продовжувала Ганна гаряче, простягаючи вперед руку, – неси побратимам щасливу звістку. Підіймайтеся бурею, хмарою... О, дайте ж нам скинути це ярмо ганьби! Дайте нам стати нарівні з іншими людьми.
– Ганно, життя моє! – поривчасто вигукнув Богун, схиляючись перед нею. – Що ти робиш зі мною?..
Уже зовсім вечоріло, коли до ґанку суботівського будинку підвели коней для подорожніх. Коня Богуна замінили іншим, сильним і звичним до тривалих переїздів, до якого на довгому повідку був прив'язаний іще один, для зміни. Усе небо затягло сірими хмарами; сонце, що схилилося на захід, освітлювало все кривавим світлом.
Усі мешканці садиби зібралися на ґанку. Прощання було коротким і стриманим.
Богун підійшов до Ганни.
– Помилуй, Боже, – сказала вона, хрестячи його схилену голову.
– Бувай здорова! – твердо промовив козак і, не глянувши ні на кого, підійшов до свого коня.
– Ей, не їхав би ти проти ночі, Іване, краще б ізранку! – серйозно зауважив дід, поглядаючи на затягнуте хмарами небо. – Щось погода нахмурилася... І не на часі, немов восени, завила...
– Не можна, діду. Та це не біда: немало нас дощі мочили! – відповів Богун, уже сидячи на коні й збираючи поводи.
Богдан попрощався з усіма, перехрестив і поцілував дітей та, скочивши в сідло, голосно вигукнув, скидаючи шапку й осіняючи себе хрестом:
– З Богом рушай!
Коні пустилися галопом і помчали з двору.
– Ти ж, друже, з нами до самого Чигирина? – запитав Богдан Богуна, коли вони під'їхали до греблі.
– Ні, – коротко відповів Богун, не підводячи очей, – я просто на Золотареве, мені треба ще й Золотаренка побачити.
Богдан кинув на нього довгий і уважний погляд: ні похмурий, мовчазний вигляд козака, ні стислість його відповіді, наче вимовленої з великим зусиллям над собою, не вислизнули від цього уважного погляду, що, здавалося, бачив людину наскрізь. Якийсь невиразний здогад ворухнувся в голові Богдана.
– Ну, що ж, тоді прощавай! – голосно промовив він, притримуючи коня. – То ми зараз і попрощаємося: тут нам уже треба повертати: мені через греблю праворуч, а тобі все прямо на південь.
Козаки зупинилися, скинули шапки, перехрестилися, тричі поцілувалися й повернули коней у протилежні боки.
Небо затягувалося дедалі щільніше; вітер дужчав і гнав перед собою хвилями сиву степову ковилу; осінній сірий присмерк спускався над безкраїм степом; ставало холодно й темно.
Під навислим сірим небом мчали тепер безлюдним степом коні Богуна. Зустрічний вітер здіймав їхні густі гриви й розвівав довгі хвости. Богун насунув на голову шапку й накинув на плечі кирею. Вітер свистів йому над вухом, але він не чув його. Здавалося, він був настільки заглиблений у свої думки, що нічого не бачив перед собою. Кожен крок коня відносив його дедалі далі від Суботова, від цього спокійного, затишного куточка, до якого він завжди прагнув душею. Але жалю вже не було в душі козака: він знову мчав туди, на південь, назустріч цьому буйному вітрові, під дощ і бурю, у темряву й невідомість, назустріч небезпекам і смерті. Там, позаду нього, у тумані, що вже зімкнувся, стояли дві жінки; вони вказували йому на Запорожжя, вони штовхали його вперед. І одна з них височіла, велична й прекрасна, немов мармурова богиня, у золотавому вбранні, підперезана синьою стрічкою Дніпра, але прекрасне обличчя її було суворе й сумне, а в очах, синіх і глибоких, як небесна блакить, стояла гірка сльоза. Друга здавалася зовсім маленькою поруч із величною богинею, але її тонка рука вказувала туди ж, а сірі променисті очі із захватом дивилися на Богуна, і голос шепотів, задихаючись:
– О, дайте ж нам скинути це ярмо ганьби, дайте нам стати нарівні з іншими людьми!
Наставала ніч. Вітер свистів. Коні летіли дедалі швидше. І раптом назустріч бурхливому вітрові пролунала серед темряви, що насувалася, гучна, смілива козацька пісня:
Ой любив козак та дівчиноньку, як той батько дитину,
А тепер так і покидає, як на морі хвилину!
27
Тихо їхав Богдан на своєму Білаші; невеселі думи роєм гналися за ним і схиляли на груди його буйну голову. "Чому це таким похмурим попрощався Богун? – думав він. – Невже й у нього в грудях заворушилася недовіра до мене? Такі незаперечні докази моєї правоти перед батьківщиною, перед братством, а все ж найкращий мій друг, безмежно віддане мені серце, від'їжджає із затуманеним поглядом, із прихованою тугою!.. Що ж тоді інші? Ех... тяжко гнутися й личину носити, а ще тяжче, коли дорогі люди не вірять, що це личина! Невже ж і ти, ненько моя Україно, не повіриш своєму нещасливому синові й засумніваєшся в його любові? То ось! Зазирни сюди, у саме серце!" – і Богдан машинально смикнув за полу свого жупана й розстебнув сорочку.