Босфор клекотить,
Неначе скажений, то стогне, то виє.
Йому Візантію хочеться збудить.
"Не буди, Босфоре, буде тобі горе,
Твої білі ребра піском занесу,
У мул поховаю! — реве синє море. —
Хіба ти не бачиш, яких я несу
Гостей до султана?.." Так море спиняло
(Любимо завзятих усатих слав'ян).
Босфор схаменувся. Туркеня дрімала,
Дрімав у гаремі ледачий султан.
Тілько у Скутарі, в тюрмі, не дрімають
Козаки-сердеги. Чого вони ждуть?
По-своєму бога в кайданах благають,
А хвилі на той бік ідуть та ревуть.
"О милий боже з України!
Не дай пропасти на чужині,
В неволі вольним козакам!
І сором тут, і сором там
Вставать з чужої домовини,
На суд твій праведний прийти,
В залізі руки принести
І перед всіми у кайданах
Стать козакові…" — "Ріж та бий!
Мордуй невіру-бусурмана!" —
Кричать за муром. Хто такий?
Гамалію, серце мліє,
Скутар скаженіє!
"Нехай казиться", — з твердині
Кричить Гамалія.
Реве гарматами Скутара,
Ревуть, лютують вороги.
Козацтво преться без ваги —
І покотились яничари.
Гамалія по Скутарі
По пеклу гуляє,
Сам кайдани розбиває,
Братів визволяє.
"Вилітайте, сірі птахи,
На базар до паю!"
Стрепенулись соколята,
Бо давно не чули
Хрещеної тії мови. І ніч стрепенулась.
Не бачила стара мати
Козацької плати.
Не лякайся, подивися
На бенкет козачий.
Темно всюди, мов у будень,
А свято чимале.
Не злодії з Гамалієм
Їдять нишком сало
Без шашлика. "Засвітимо!"
До самої хмари
З щоглистими кораблями
Палає Скутара.
Візантія пробуркалась,
Витріщила очі,
Переплива на подмогу,
Зубами скрегоче.
Реве, лютує Візантія,
Руками берег достає,
Достали, зикнула, встає…
І на списах в крові німіє.
Скутар, мов пекло те, палає,
Через базари кров тече,
Босфор широкий доливає.
Неначе птахи чорні в гаї,
Козацтво сміливе літає,
Ніхто на світі не втече;
Огонь запеклих не пече.
Руйнують мури, срібло, злото
Несуть шапками козаки
І насипають в байдаки.
Горить Скутар, стиха робота,
І хлопці сходяться, зійшлись,
Люльки з пожару закурили,
На байдаки — та й поплили,
Рвучи червоні гори-хвилі.
Пливуть собі, ніби з дому;
Так, буцім гуляють,
Та, звичайне, запорожці,
Пливучи, співають.
"Наш отаман Гамалія,
Отаман завзятий,
Забрав хлопців та й поїхав
По морю гуляти,
По морю гуляти,
Слави здобувати,
Із турецької неволі
Братів визволяти.
Ой приїхав Гамалія
Аж у ту Скутару,
Сидять брати-запорожці,
Дожидають кари.
Ой як крикнув Гамалія:
"Брати, будем жити,
Будем жити, вино пити,
Яничара бити,
А курені килимами,
Оксамитом крити".
Вилітали небожата
На лан жито жати;
Жито жали, в копи клали,
Гуртом заспівали:
"Слава тобі, Гамалію,
На ввесь світ великий,
На ввесь світ великий,
На всю Україну,
Що не дав ти товариству
Згинуть на чужині".
Пливуть собі, а з-за хвилі
Сонце хвилю червонить;
Перед ними море миле
Гомонить та клекотить.
"Гамалію, вітер віє,
Ось-ось наше море!.."
І сховалися за хвилі —
Неначе за гори.
[Жовтень — перша пол. листопада 1842]
ТРИЗНА
На память 9-го ноября 1843 года.
Княжне Варваре Николаевне Репниной
ПРИСВЯТА
Душі з прекрасним призначенням
Судилося вірити, страждать;
І дар господній — натхнення —
Сльозами має живить благодать.
Вам зрозуміле це слово!
Для вас я радісно зняв
Житейські пута й знову
Святиню серця підняв —
У звуки сльози перелив.
Ваш добрий ангел схилив
Наді мною крила безсмертні,
І тихо, крізь сутінки темні,
Про рай він мрію збудив.
Яготин, 11 листопада 1843
«Очистивши душі ваші послухом істини через духа, в нелицемірному братолюбстві, від щирого серця любіть один одного пильно: народжені не з тлінного насіння, а з нетлінного, словом живого Бога, що перебуває вічно. Бо всяка плоть — як трава, і вся слава людська — як квітка травна: трава всихає, і квітка її опадає. Слово ж Господнє перебуває повік. А це і є те слово, яке вам благовіщене».
Перше соборне послання святого апостола Петра, 1:22–25
Дванадцять приборів на круглому столі,
Дванадцять високих бокалів стоять;
А вже минає година —
І жодного гостя нема;
Чи не забули про них друзі?
Та ні — не забули, прийшли всі, як слід,
Свою обітницю вірно зберігши,
Промовили вічну пам’ять разом —
Тризну звершили — і тихо пішли.
Їх було дванадцятеро, всі ще молоді,
Прекрасні, дужі. Минулого року
Вони поховали найкращого друга
І в цей день вирішили поминати —
Щороку, аж поки самі не зійдуться з ним.
«Щасливе братство! Єдність любові
Пошанували ви свято на цій грішній землі!
Збирайтесь, друзі, як нині зійшлись,
Збирайтесь довіку, і піснею новою
Співайте свободу в землі рабській!»
Благословен твій короткий шлях,
Чужинцю бідний, незнаний!
Силою Господньою чудесною
Ти зумів у серця вдихнуть
Вогонь любові, вогонь небесний.
Благословен! Ти волю Божу
Життям коротким освятив;
У долині рабства — радість волі
Мовчки й гідно сповістив.
Коли брат брата ненавидить —
Ти вчиш любові між людьми;
Свободу людям — в братстві їх —
Ти явив у великому слові;
Ти світу сповістив про мир;
І, відходячи, благословив
Свободу думки, дух любові!
Обрана душе, чому
Ти так недовго в нас гостила?
Тобі тут важко й тісно було,
Та ти прийняла наш полон —
Ти, непорочна, споглядала,
Страждаючи, на суєтних людей.
Але ангела не вистачало
У Царя царів в небесах —
І ти в славі вічній стоїш
У троні Божім, як жива,
На світ наш темний і лукавий
Дивишся з тихою журбою.
Я перед тобою тремчу,
У мовчазному подиві стою;
Молюсь душею, що страждає,
Як перед ангелом — молюсь!
Зійди, пошли мені зцілення!
Навій на серце й розум мій
Хоч кілька дум світлих, живих;
Хоча б на мить озари
Темницю серця, і думки
Темні, гнівливі — усмири.
Тихим, правдивим словом
Розкажи мені все життя своє
І навчи володіти серцями
Людей пихатих — і своїм,
Вже зіпсованим, уже злим…
Навчи таємного вчення —
Любити гордих і жорстоких
І кротким словом, і смиренням
Пом’якшить людських катів,
Щоб я промовив гімн пророчий,
І правду з неба на землю зніс,
І втомлені очі підняв
До неба — без страху і сліз.
І в ту останню мить страждання
Пошли мені вірних друзів —
Скласти зморені руки
І єлеєм чистої дружби
Оросити останній мій зір.
Благословлю свої страждання,
Смерті усміхнусь — і з надією
До тебе в небо піднесусь.
Благословен твій малий шлях,
Чужинцю дивний, незнаний!
В убогій родині, невідомій
Ти виростав; життєвий тягар
Ти, як сирота, рано зустрів,
За хліб насущний терпів докори…
В серці рана — змія прогризла…
Дитячий сон зник, як голуб
Наляканий… Туга — як злодій —
У серці сховалась і, стиха,
Впилась губами жадібно
І ссала кров невинну…
Душа рвалась, душа ридала,
Просила волі… розум палав,
У крові кипіла гординя…
Він тремтів, німів, мовчав…
Рука стискалась — і здригалась…
О, якби він міг всю Землю
Стиснути лютим кулаком —
З усіма гадюками земними,
Стиснуть — і кинути в пекло!
Він був би щасливий, був би радий!
Сміявся, як демон лютований,
І мить страшна тривала довго,
І світ палав навколо…
Ридав, німів у нестямі —
Душа терзалась страшним сном;
Душа вмирала — а довкола
Земля, творіння господнє,
У зеленій ризі, в квітах
Весну зустрічала, раділа.
Душа прокинулась радісно —
І він прокинувся… У сльозах
Припав до рідної землі,
Як до грудей матері!
Він знову став чистим ангелом раю,
І на землі — чужий для всіх.
Поглянув у небо: "О, як ясно!
Яке воно п’янке, прекрасне!
О, як мені там вільно буде!"
І погляд — в дивному півсні —
До неба він звертає,
І в безмежній глибині
Душа невинна потопає.
По висоті святій, широкій,
Пливе одна хмаринка ніжна —
Мов хусточка легка, прозора…
"Ой хмаро, хто тебе несе
Так плавно, високо вгорі?
Що ти таке? Чому така красива?
Куди послана? І ким?.."
І хмарка тихо розчинилась
У небі яснім. Погляд сумний
Опустив він на темний ліс…
"А де ж кінець небес, краю світу?
Край землі?.." І зітхнув він глибоко,
Недитячий зітх… немов
У серці самотньому поховав
Надію. Бо де нема віри —
Нема й надії. Надія — Бог,
А віра — світло!
"Не згасай, моє світило!
Розжени туман душевний,
Живи мене своєю силою,
І шлях тернистий, путь тяжкий
Небесним світлом освіти!
Пошли у розум святість,
Святим наиттям напій,
Щоб я благовістив благість,
Що ти заповів мені!.."
Він не поховав надії,
Дух злетів, мов голуб з неба,
І морок серця, морок болю
Осяяв сяйвом світла з неба;
Пішов шукати він життя,
Вже полишив рідне поле,
Вже й село сховалося ззаду…
І щось раптом стало жаль,
Сльоза на віях забриніла,
Стискалось серце, і рвалось…
Щось жаль завжди в минулому,
Є щось святе в землі своїй…
Та він — чужий усюди:
І тут, і там. Планета наша —
Цей рай земний, прекрасний світ —
Для нього скрізь — чужа земля.
Припав він мовчки до землі
І, як матір, цілує її,
Молиться, ридає, шепоче…
І твердим, вільним кроком
Пішов… і зник за горою…
За межами рідної землі,
Блукаючи злиднем, сиротою,
Яких лише сліз не лили!
Якою жахливою ціною
Він розум істини здобув
І серця чистоту зберіг.
Без малодушного нарікання
Пройти життєвих мук страждання,
У прірви пристрастей зійти,
У дійсності життя збагнути,
Прочитати всі чорні сторінки,
Усі неправедні діла...
І зберегти орлиний злет
І серце — чисте, як голубка!
Ось — чоловік!.. без даху жити
(Сиріт і сонце не зігріє),
Пізнати люд — і не зненавидіти!
Незлобним серцем жаль носити
За вчинки їхні недостойні,
І не богохульствувати в пітьмі,
Як цар умів. Убогим, бідним,
Заради крихти щоденної їжі
Служити дурню — сильному,
І думать, і відчувать, і жити!
Ось драма — страшна і свята!..
І він пройшов її в риданнях,
Суворо прожив у мовчанні,
Не оповів своїх страждань
Як повчальний роман з повчань;
Не розкривав душевних ран,
Не множив млу сновидінь,
І байронічного туману
Не ширив; юрбу нікчемних
Друзів не зводив, не ганьбив;
Чинів і влади не кляв,
Як той, хто обачно проголошує,
І той, хто думає без краю
Про думки Канта і Галлілея,
Космополіт-мудрець, що судить
Людей, не шкодуючи брата,
Ані батька рідного свого;
То лжепророк! Його судження —
Півідеї, півдурниця!..
Передбачаючи життя значення,
Великий вирок Божества,
У самозаглибленому міркуванні
Підіймав він заплаканий зір
До краси святої природи.
«Як все узгоджено!» — шепотів,
І рідний край згадував він;
У Бога правди й волі
За все живе він моливсь,
І кроткою думкою слідкував
Минуле діяння народів,
Своєї рідної країни справи —
І плакав гірко... «О, свята,
Свята моя вітчизно рідна!
Чим я тобі допоможу, ридаючи?
І ти в кайданах, і я.
Священним словом волю Божу
Тиранам сказати — не збагнуть!
І на ріднім, прекраснім полі
Пророка камінням уб’ють!
Зітруть високі ті могили,
І злом словесним проклянуть!
Тебе вбили, розчавили;
І славу співати заборонили
Про твої великі діла!
О, Боже! сильний і правдивий,
Тобі можливі чудеса!
Наповни славою небеса
І сотвори святеє диво:
Воскресни мертвим повели,
Благослови всесильним словом
На подвиг новий, грізний, строгий,
На викуплення рідної землі —
Землі зневаженої, забутої,
Чистішою кров’ю политої,
Колись щасливої землі».
Як хмари, думи розпливались,
І сльози крапали, як дощ!..
Блажен, хто в світі хоч малу частину,
Крихту від трапези може подати
Брату голодному — і злобу людину
Хоч владою твердою зможе вгамувати!
Блажен — і вільний!..