…
Оксана сумна сидить
У пишно вбраній світлиці,
В парчі, в оксамиті — мов панна,
Та не милується вона
Собою в дзеркалах без краю.
Минають місяці, як дні.
Їй все готове, як княгині,
І сторож ходить при дверях.
Сам дідич ласощі приносить,
Алмаз дарує, перли теж,
І на колінах її просить —
Не звать ні паном, ані батьком… …
Навіщо все це?! І ридала…
Весною соловей заспівав,
Та не так, як колись бувало —
Не перед ранком, як співав,
Коли маленька ще Оксана,
Поки село ще все спало,
Із бур’яну робила шатро,
Щоб сонце мами не пекло,
Коли ішла вмиватись в долину —
А потім в руту й барвінок вбиралась,
Щоб ненароком зустрітись з козаками,
З чорночубим одним козаком…
Печальний вечір змінила ніч
І ще печальніша… Важко їй.
Сидить Оксана, і тужить
За бідністю своєю давньою,
І чує: пісню за тином
Знайомий голос їй співає,
Журливо, тихо:
"Текла річка в чистім полі,
Орли воду пили;
Росла доня у матусі —
Козаки любили.
Усі любили, всі ходили,
І сватать почали,
Та одного з-поміж них
Козака не стало.
Куди щез він — всі дивились,
Та ніхто не знає:
Поселився у хатинці
За тихим Дунаєм".
Оксана мовчки трепетала,
Їй кожен звук творив надію:
"Він не забув,— вона шептала, —
Він не покине сиротину…"
І з кожним звуком вилітала
З грудей важка, чорна туга.
Вже уявляла себе в обіймах
Свого козака дорогого…
Вже за садком, вже за тином,
Вже у полі… воля… рай… …
"Лови, лови! Стріляй, стріляй!" —
Гаркнув пан, голосом хриплим,
І вистріл поле потряс.
"Убили! — скрикнула Оксана.
Убили! Він мене кохав!
Кохав!.." — і мертво упала.
То був не сон. То співав козак,
Сміливий, вольний гайдамака.
Оксана довго виглядала
Свого сердечного коханого,
Та не діждалась. Не вернувсь.
Утішний голос не повторивсь,
Надія знову не озвалась —
Лиш снився їй, частенько снився,
Й юну думку підривав
Безплідною, химерною мрією:
"Пташки вольнії, сестриці,
Полетіть в далекий край,
Де мій милий, кароокий,
Де доріженька, рідна, знай!
Болять руки, болять ноги —
Я проклинаю свою долю,
І з поля волі виглядаю!"
Так співала бідна Оксана
Зимою у світлиці край вікна.
Неволя стерла цвіт рум’яний,
І сльози білизну змила.
"Може, тут, — вона шептала, —
Зимою прокинулась мати моя,
А я… дитя її… а я…"
І, здригнувшись, замовкла.
Темніло поле, із туману
Кривава вийшла таїна —
Місяць червоний. Оксана з жахом
Поглянула — і мовчки відійшла
Від вікна, страшачись світла кривавого. …
Завили пси, труби ревли,
І шум, і регіт коло брами —
Охота з поля поверталась,
І пан, п’яний, як смерть, ішов
До страдниці…
Сліпа, бідна, не знала
Про долю дочки нещасної своєї —
З чужим поводирем спотикалась
Між злих, байдужих людей.
Ходила в Київ і в Почаїв
Святих угодників благать —
І, сльозами заливаючись,
Свою душу втихомирить сподівалась.
А потім, в зимову пору
Таємно в село поверталась.
Щось тривожне, щось недобре
В грудях тихо шепотіло,
Віщуючи лихо й муку.
Зі страхом в серці і журбою
Плелась знайомою стежиною.
Навкруг — мов у гробу — німа тиша;
Сумний, блідий місяць високо
Світив, і світлом тим жахливим
Осяяв саван на землі —
Мов мертва вся, як грішна.
Аж раптом вдалині відкрилась
Жахлива картина — мов пожар.
Сліпа, не знаючи біди
І лиха людського, підійшла
До тих воріт… весною кинуті.
О боже! Що вона чує? Тріск, гуркіт,
І крик, і стогін, гул страшенний —
І жаром вдарило в лице!
Вона тремтить… Неподалік —
Голос знайомий… Господи!
Чий це голос? Узнала?.. Жах!
То Оксана! — страшно…
На тому місці, де колись
Вони обидві сиділи, тужили,
Сидить Оксана, нещасна, бліда;
Ледь одягнена, худа,
І в неї на руках, немов дитя —
Ніж широкий у крові гойда.
І шепче страшно:
"Мовчи, дитя моє, мовчи,
Поки спечуться калачі —
Медом будемо запивати,
Та пана згадувать, вшановувать".
(Співає).
"А у пана два жупани,
А третя — свитка,
За те пана
Удосвіта
В діброві убито.
А убили гайдамаки —
Жупани поділили:
Тому жупан, тому жупан,
А третьому — свитка.
І залишився без свитки пан —
У сніг біленький загорнутий.
Ой, та й гайдамаки!"
Сліпа
Оксано! Де ти?
Оксана
Цить! Мовчи!
Дай мені сина колихати!
(Співає).
"Люлі, люлі, дитя моє,
У дрімучім лісі,
А я тобі з поля волю,
Долю принесу.
Люлі, люлі, дитя моє,
У сирому бору,
А я піду погуляю —
Ягід наберу.
Люлі, люлі, дитя моє,
Край битої дороги,
Поламають люди ручки
І ніженьки білі.
Люлі, люлі, дитя моє,
У труні дубовій
Поблідніють карі очі
І чорнії брови.
Засни, дитино, засни навік,
А я одна піду на торг —
У жида крові нацежу
Та тебе полікую".
А… заснув! Тепер візьми.
У! Який чорний… подивись!
Сліпа
Оксано! Де ти? Що з тобою?
Оксана (поспішно підходить до неї)
А ти де ходиш? Подивись —
Який веселий бенкет у пана!
Та пан вже не буде гулять —
Я поклала його спати.
Тебе одної бракувало —
Я підпалила, йдемо танцювати!
(Співає і повільно танцює).
"Гей, гей, не біда!
Сльози — теж вода,
Сльози гасять печаль,
А печаль мені жаль,
Жаль мені туги моєї,
Жаль подруги моєї,
Моєї чорної тоски".
Моєї… моєї… Ой, ні, не так…
Тепер так весело, ясно,
Немов на поклоні я стою.
(Співає і танцює).
"Сіяла лободу на біду,
А долина калиною заросла;
А в мене, красунечки,
Змії-сережки в ушах.
Через плечі звисають,
І сичать, і сичать.
Козак щиро любив,
Козак сережки дарив.
Мати в могилі спала,
А я собі йшла, не знала.
Йшла великою дорогою;
А за мною, все за мною —
По чотири, по три
Косарі, косарі,
Бур’ян косять, співають…"
Сліпа
Бідна Оксано, молися,
До Бога молися — ти співаєш
Пісні страшні, лячні, лихі!
Оксана
А ти сміятись хочеш, мамо?
О, годі, мамо, скільки літ
Ти сміялась, я сміялась —
То поплакать можна й одну ніч.
Сліпа
Дитино моя, доню моя!
Опам’ятайся! Гріх це, Оксано!
Ти насміялась…
Оксана
Хто? Я?
Я не сміялась! Подивись —
Дивись, як падають крокви!
Гу!.. гу!.. гу!.. Ха-ха-ха-ха!
Ходімо танцювати! Його вже нема!
Він не розлучить нас з тобою!
(Співає й танцює).
"Доріженька в осоці,
А в болоті груші,
Полюбила козака —
Душу запродала.
А козак
Так і сяк,
Не любив —
Задушив
У сиру землю зарив.
У темній хаті сирій
Спати лягала зі мною
Відьма чорна.
І сміялася,
Обіймалась,
Їла, гризла мене,
Підклала вогню,
І заспівала, заплескала,
І танцювала, і кричала:
Жар, жар, жар!
Через яр —
На пожар!
Усі зліталися,
Захоплювались,
І сміялися:
Хи-хи-хи, тра-ля-ля-ля!
Не зосталось і кілочка.
Смоляна свічка для чорта!
Через яр іде вівця.
Не ходи, козаче, в діброву,
Не ходи, Івасечку,
В торною стежкою —
Не носи гостинців
Змії, чорній гадині!
Чарівниця лиха
Зітре брови чорні,
Випалить очі карії".
Сліпа
Опром’янись, доню моя, Оксано!
Ти співаєш усе лихе й страшне;
Ходімо в село: тут стало моторошно!
Оксана
Ходімо в село — душно мені тут,
Я босоніж, немов на вогні,
Танцюю на рожевім снігу.
Ходім у село, переночуєм.
А хто нас пустить на ніч?
Адже люди, ти знаєш, нас бояться;
Ходім у ліс — вовків ласкати;
Люди ж брешуть, що вовки люті —
Вовки нас люблять — це ж правда!
А пам’ятаєш, ти мені казала…
Ой, ні… не те… постій, забула!
Я все забула… Мій козак,
Мій кароокий… я любила,
І він, козак, мене любив,
І темної ходив він ночі
До зеленого саду, де гуляла я.
Ой, як же там було весело!
Як він, пестячи, цілував,
Які слова мені шептав!
Ти так мене не цілувала,
Як він, мій милий, дорогий,
Мій ненаглядний, мій сердечний!…
Ти казала: він не злий;
А він — твій пан — безсердечний,
Твій пан-кат — його убив
За те, що я його любила,
За те, що він мене любив.
Кат — в залізо закував!
А я про це не говорила
І з тобою… він пропав…
Пропав без сліду, як пропала
Моя дівоча та краса…
А ти чула чудеса?
Він у гайдамаках отаманом —
І цей ніж він мені подарував.
Він приходив…
Сліпа
Ходімо швидше!
Поведи мене!
Оксана
Куди вести?
У болото, в ліс? Постій, постій!
Я поведу тебе в село,
Де все бур’яном заросло,
Де замість хат — хрести, могили,
Де оселився друг мій милий
У темній світлиці сирій.
Сліпа
Ходімо швидше. Бог з тобою!
Перехрестись!
Оксана
Я хрестилась,
Я гірко плакала, молилась,
Та бог відкинув хрест мій,
Мої сердечні всі молитви.
Так, він відкинув. А згадаєш ти?
Ні, ти не пам’ятаєш — ти забула.
А я згадаю: ти учила
Мене, малу, кров смоктать
Та «Отче наш» ще промовлять.
Сліпа
Оксано, Боже мій, молись,
Ти жахливе кажеш!
Оксана
Так, так.
Я страшно кажу, ну й що з того!
Ти ж не боялась сидіти
Осінньою ніччю край паркану,
І просиділа двадцять літ —
То ходімо знову там сидіти.
Підем, мамо, будем співати,
Поки народ іще не встав.
І будем співати, як збирався
Козак з ордою воювать,
І як дівчину покинув,
І як чужу він полюбив.
Бо це ж весело — покинуть
У чужім краю листочок
Із любистку на вогні…
(Співає тихо).
"Пливи, пливи, човнику, за Дунай;
За Дунаєм погуляю, молода,
З козаками-молодцями мертвими,
З козаками-мертвецями".
Чур мене! Чур мене! Чур мене!
Ходімо швидше… Ой, постій!
Я загубила черевики.
А черевики — дорогі були,
Та ноги пекли мені, все одно —
Мені не жаль, і босоніж
Дійдемо до гробу…
(Співає).
"Полетіла пташечка
Через поле в гай,
Уронила пір’ячко
На тихий Дунай.
Пливи, пливи, пір’ячко,
Пливи за водою!.."
Я все мовчала, все мовчала,
А він шептав і цілував,
Обіцяв дукачі й намисто…
Навіщо ти не веліла брати?
Адже ними можна б удавиться!
А знаєш що? Ходімо до річки
Купатись просто — і втопимось,
І будем щуками у воді.
І пташкам воля в чистім полі,
І пташкам весело літати,
А мені весело в неволі
Дівочу молодість втрачати.
Я хіба грішниця якась?
Я, може, отруту тут варю?
Ні, я не грішниця — ти знаєш,
Я всьому вірила, всьому!
Та хто повірив моїй вірі?
Тепер не те… Летить, летить!
Ні, ти не вирвешся, проклятий!
Я задушу тебе! Тримай —
Червоний змій! Червоний змій!
Він розсиплеться… А потім…
Га! га! ґі!.."
І, мов помста жива страшна,
Вона, з розпущеною косою,
Із ножем у руках, кричучи, летіла
І з вереском зникла у полум’ї.
Раптом крик пронизливий. Вздригнулася
Сліпа мовчки і, хрестячись,
"Амінь, амінь, амінь!" — шептала.
І крик змінився на рев глухий —
Стіну повалило, гул ревів
І стих у долині байдужій,
Як у душі камінній, глухій.
Пожежа лютішала, горіла.
Сліпа, нещасна, стояла
У димі, в сніговій куряві;
Вона чекала Оксани
І зі святими «упокой»
Несвідомо в трепеті шептала.
І не діждалась сліпа
Своєї Оксаночки; пішла
Із спаленого села,
Улюблений псалом співаючи:
"Кого, ридаючи, покличу
Поділити тугу, сум мій?
У чужім краю кому, тужачи,
Рідну пісню заспіваю?"
[1842, С.-Петербург]
ГАМАЛІЯ
"Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі
Із нашої України;
Чи там раду радять, як на турка стати,
Не чуємо на чужині.
Ой повій, повій, вітре, через море
Та з Великого Лугу,
Суши наші сльози, заглуши кайдани
Та розвій нашу тугу.
Ой заграй, заграй, синесеньке море,
Та під тими байдаками,
Що пливуть козаки, тілько мріють шапки
Та на сей бік за нами.
Ой боже наш, боже, хоч і не за нами,
Неси ти їх з України;
Почуємо славу, козацькую славу,
Почуємо та й загинем".
Отак у Скутарі козаки співали,
Співали, сердеги, а сльози лились,
Лилися козацькі, тугу домовляли.
Босфор аж затрясся, бо зроду не чув
Козацького плачу; застогнав широкий
І шкурою, сірий бугай, стрепенув,
І хвилю, ревучи, далеко-далеко
У синеє море на ребрах послав.
І море ревнуло
Босфорову мову,
У Лиман погнало, а
Лиман Дніпрові
Тую тугу-мову на хвилі подав.
Зареготався дід наш дужий,
Аж піна з уса потекла.
"Чи спиш, чи чуєш, брате Луже,
Хортице-сестро?" Загула
Хортиця з Лугом: "Чую, чую".
І Дніпр укрили байдаки,
І заспівали козаки.
"У туркені по тім боці
Хата на помості.
Гай-гай! море, грай!
Реви, скелі ламай!
Поїдемо в гості
До вашої мості.
У туркені у кишеніі
Таляри, дукати.
Не кишені трусить,
Не дукати лічить —
Будемо гуляти,
Братів визволяти.
У туркені яничари
І баша на лаві.
Гой-ги, вороги!
Ми не маєм ваги!
Наш бенкет кровавий.
Наша воля й слава!"
Пливуть собі та співають,
Море вітер чує;
Попереду Гамалія
Байдаком гирує.
Гамалію, серце мліє,
Сказилося море.
"Нехай казиться", — й сховались
За хвилі — за гори.
Дрімає в гаремах, в садах Візантія.
І Скутар дрімає.