Та той, хто дивиться не оком,
А бачить душею підступи людей,
І може тільки плакати одиноко в смутку,
О, боже правдивий, позбав його очей!..
Твої гори, твоє море,
Вся краса природи
Його печалі не спокутує,
Не дасть свободи.
І він, страдалець віку короткого,
Все бачив, відчував і жив,
Людей, пізнавши, він любив
І тужив за ними потайного.
Його й люди полюбили,
І він братами їх назвав;
Знайшов друзів і таємною силою
До себе друзів пригортав;
Серед товариства молодого
То замислений… то, як волхв,
Мов молодий пророк, завзято
Враз мову пристрасну почав
І друзів дивував словами,
Що палко били по серцях,
І силу Дружби між братами
Благословляв у всіх часах.
Він мовив, що добро народне
Лише любов'ю здобувай
І з відвагою благородною
Йди за народ, і зло карай.
Він мовив, що життя є свято,
Велике свято, дар з небес,
І ним належить чесно, свято
Послужити Вітчизні без чес.
Він говорив про пристрасть ніжну;
Говорив тихо, сумно, щиро,
І замовкав! В повстанській тузі
Вставав і вийти поспішав,
Гірко плакав. Свою печаль
Глибоку, щиру, справжню муку
Він не ділив з чужими вщерть.
Друзі любили всім єством
Його, як рідного; та він
Був змучений журбою вічно
І між своїх вогненним словом
Він паленіти міг, але
На свята, серед натовпу
При тисячах вогнів блискучих
І мармурових білих плеч
Він важко зітхати починав,
Його думки летіли знову
У край далекий, дорогий,
Де не чекав його ніхто,
І не згадував теж про нього,
Ані про долю непросту.
І думав він: «Навіщо я
Тут між чужими? Що тут маю?
Вони всі рідні між собою,
Всі рівні тут... А я!» — зітхає.
І вийде тихо. Додому йде,
Замислений, мовчазний, млявий;
Його ніхто не зустрічає,
Ніхто не жде, не зваблює.
Самотність, смуток, томна тиша…
І світлий день воскресний теж
Йому сторичну тугу несе.
В’яне, як билина в полі,
Тужливо в чужій стороні;
Мовчить — і в’янне… Що за болі
Осіли в серці глибоко в тіні?
«О, горе! Навіщо я кинув
Безвинну радість, рідну землю?
Навіщо мандрував, що здобув?
Утіху знань? Прокляв би — темну!
Вони, ті черви, роз'їли думку,
Мене з щастям розлучили!
Кому я тугу розповім?
Кому покажу серце в сльозах?
Нема тут пари для мене — між ними
Я бідний наймит, простак земний;
Що дам подрузі у мріях своїх?
Любов… Ах, любові єдиної
На три століття б вистачило!
У ніжнім обіймі її розтанув би!
О, як би я ніжно, як щиро любив!»
І сльози, мов іскри, котились донизу,
Зрошуючи щоки й худу груди,
І сохли там… «О, дайте зітхнути,
Череп проломіть, розірвіть мої груди —
Там черви, там змії — на волю пустіть!
О, дайте заснути спокійно, навік!»
Страждав бездольний сирота
Вдали від рідної країни
І нетерпляче смерть чекав.
Його улюблена мета —
Корисним бути рідним людям —
Зів'яла, з ним сама зів'яла.
Страждав він. Порожнеча дня
Йому як прірва відкривалась:
Братерського тепла не стало,
Не гріли навіть друзі вже:
Небесних сонячних променів
Його душа палка бажала.
Вогню любові, що горить
В сором’язливім серці діви,
Невинної, де він би міг
Орлиний злет спинить щасливо,
І в поєднанні віднайти
Любові полум’я святе;
Кого б прихистив у серці
Й розуму яснім світлі теж,
Як голубку безпомічну,
Від мук життя захистив би;
До юних грудей притулившись
Уставшим чолом, — затремтів би;
І плачучи, і ціпеніючи,
На лоні щастя, лоні раю
Хоч на хвилину відпочив.
В її очах, в її тузі
Утопив би і душу, й розум,
І серце в серці розтопив
Й у самозабутті б потонув.
Але не було кого любити;
Не мав з ким душу поділити;
І серце нило, й сльози плили,
І в пустоті все замирало.
Його сумна, туга мрія
Вбачала обриси в прийдешньому,
І в безмежності висот
Йому святе небесне сяйво
Усміхалося з висот.
Як віск під свічкою гарячий,
Він танув тихо, мовчазно,
І на очах задумливих
Лягав туман. І погляд скромний
Іноді красуня ловила
Та мовчки милувалась ним,
І, може, дівчата сумували
Про нього щиро в серці своїм.
Але волею потаємною,
Силою вищою судилося —
Йому самотній шлях до гробу
На гостре каміння покладено.
Він знемагав, боліла грудь,
Затемніли очі, за хрестом
Чорною межею з'явилась
Вічності грань в просторі темнім.
Уже в постелі смертній
Лежить він тихий, — гасне світ.
Рада друзів, журна, бентежить
Його дух знеможений.
По черзі ночували друзі
У друга вірного вночі;
І кожен вечір знов збиралась
Його чудова вся сім’я.
В останній вечір зібралися
Навколо смертного одра
І посиділи до рання.
Уже світанок змикав вії,
Друзів дрімота прихиляла,
І він зненацька оживив
Їх сон сумний колишнім жаром
Останніх полум’яних слів;
І друзі друга утішали,
Що через сім чи вісім днів
Він знову пісню їм заспіває.
«Не заспіваю я нової
Про славу рідного краю.
Складіть ви псалом суворий
Про палачів народних зграю;
І вільним гімном пом’яніть
Свого пророка, друга вірного.
І за гріхи… його гріхи
Помоліть богу благочинно…
І зі святими упокой —
Заспійте, друзі, наді мною!»
Друзі стояли коло нього,
Він відходив, вони ридали,
Як діти… Тихо він зітхав,
Зітхнув, зітхнув… — його не стало!
І світ пророка втратив,
І слава — сина свого втратила.
Сумно друзі понесли
Уранці в церкву гроб дубовий.
В сльозах віддали землі
Рештки друга; і лавровий
Вінок зелений, молодий
Оронили слізьми дружби
Й на могилу поклали;
І «зі святими упокой»
Заспівали тихо і сумно.
У трактирі за круглим, братським столом
Вже під вечір друзі сиділи гуртом;
Сиділи дванадцятеро, смутні, мовчазні:
Одна туга в грудях, одні жалі.
Печальна тризна, сумнії друзі!..
Ах, тризну таку і я справляв колись.
Загальною згодою вирішили —
Щоб щороку накривали стіл
У день смерті Друга, щоб не був забутий
Й за могилою друг дорогий.
І кожного року сходились
На день поминок пам’ятать
Про смерть друга. Та стало зникать
Багато облич — не приходили,
І щороку приборів менше;
Друзі ставали самотніші,
І ось, вже скільки років — один
На обід до порожніх місць
Старий печальний прибуває;
І радість, й смуток юних літ
Один в задумі пригадує.
Сидить він довго; смутний, тихий,
І чекає: «Може, хоч брат
Один ще лишився живий?»
І сам іде він, мовчки, назад…
І ось тепер,
Де круглий стіл знов накрито,
Тихо прочинилась двер,
І брат, часом забутий,
Увійшов, згорблений!.. Сумно
Окинув поглядом стіл і промовив
З докором, як брат істинний:
«Лінюхи! Бачиш, як святу
Братську заповідь шанують?
Сьогодні знов не прийшли,
Мов у море пішли!»
І сльози мовчки витирає,
Сідаючи за братський стіл.
«Хоч би один до тебе прийшов!»
Старий сидить і дожидає…
Минув вже час, іще один,
І вже старому час до дому.
Старий встає: «Так, зрадили!
Послухай, випий, брате, вина», —
Сказав він слузі, — «все одно,
Я не можу… минуло, що було…
Згадай за спокій;
А мені вже — час додому!»
І знов сльози покотились.
Слуга, дивуючись, вино допив.
«Дай капелюха… яка лінь
Йти додому!» — і тихо вийшов.
І через рік у визначений день
Дванадцять приборів на круглім столі,
Дванадцять високих бокалів стоять,
І день вже минає,
Ніхто не з’являється,
Назавжди, навіки забуті вони.
[1843, Яготин]
* Як квітка, що зросла на їхньому болоті. (Т. Шевченко).
РОЗРИТА МОГИЛА
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась,
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
"Молилася, турбувалась,
День і ніч не спала,
Малих діток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Мої добрі діти,
Панувала і я колись
На широкім світі,
Панувала… Ой, Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой, Богдане, Богданочку,
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває…
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помагайте, недолюдки,
Матір катувати".
Начетверо розкопана,
Розрита могила.
Чого вони там шукали?
Що там схоронили
Старі батьки? Ех, якби-то,
Якби-то найшли те, що там схоронили,
Не плакали б діти, мати не журилась.
9 октября 1843, Березань
* * *
"Чигрине, Чигрине…"
Чигрине, Чигрине,
Все на світі гине,
І святая твоя слава,
Як пилина, лине
За вітрами холодними,
В хмарі пропадає.
Над землею летять літа,
Дніпро висихає,
Розсипаються могили,
Високі могили —
Твоя слава… і про тебе,
Старче малосилий,
Ніхто й слова не промовить,
Ніхто й не покаже,
Де ти стояв? чого стояв?
І на сміх не скаже!!
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра??.. засівали,
І рудою поливали…
І шаблями скородили.
Що ж на ниві уродилось??!!
Уродила рута… рута…
Волі нашої отрута.
А я, юродивий, на твоїх руїнах
Марно сльози трачу; заснула Вкраїна,
Бур'яном укрилась, цвіллю зацвіла,
В калюжі, в болоті серце прогноїла
І в дупло холодне гадюк напустила,
А дітям надію в степу оддала.
А надію…
Вітер по полю розвіяв,
Хвиля морем рознесла.
Нехай же вітер все розносить
На неокраєнім крилі.
Нехай же серце плаче, просить
Святої правди на землі.
Чигрине, Чигрине,
Мій друже єдиний,
Проспав єси степи, ліси
І всю Україну.
Спи ж, повитий жидовою,
Поки сонце встане,
Поки тії недолітки
Підростуть, гетьмани.
Помолившись, і я б заснув…
Так думи прокляті
Рвуться душу запалити,
Серце розірвати.
Не рвіть, думи, не паліте!
Може, верну знову
Мою правду безталанну,
Моє тихе слово.
Може, викую я з його
До старого плуга
Новин леміш і чересло.
І в тяжкі упруги…
Може, зорю переліг той,
А на перелозі…
Я посію мої сльози,
Мої щирі сльози.
Може, зійдуть і виростуть
Ножі обоюдні,
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне,
І вицідять сукровату,
І наллють живої
Козацької тії крові,
Чистої, святої!!!
Може… може… а меж тими
Меж ножами рута
І барвінок розів'ється —
І слово забуте,
Моє слово тихосумне,
Богобоязливе,
Згадається — і дівоче
Серце боязливе
Стрепенеться, як рибонька,
І мене згадає…
Слово моє, сльози мої,
Раю ти мій, раю!
Спи, Чигрине, нехай гинуть
У ворога діти.
Спи, гетьмане, поки встане
Правда на сім світі.
19 февраля 1844, Москва
СОВА
Породила мати сина
В зеленій діброві,
Дала йому карі очі
І чорнії брови.
Китайкою повивала,
Всіх святих благала,
Та щоб йому всі святії
Талан-долю слали.
"Пошли тобі матер божа
Тії благодати,
Всього того, чого мати
Не зуміє дати".
До схід сонця воду брала,
В барвінку купала,
До півночі колихала,
До світа співала:
"Е… е… лю-лі,
Питала зозулі,
Зозуля кувала,
Правдоньку казала.
Буду сто літ жити,
Тебе годувати,
В жупані ходити,
Буду панувати.
Ой виростеш, сину,
За півчварта року,
Як княжа дитина,
Як ясен високий,
Гнучкий і дебелий,
Щасливий, веселий
І не одинокий.
Найду тобі рівню
Хоч за морем синім.
Або крамарівну,
Або сотниківну,
Таки панну, сину.
У червоних черевиках,
В зеленім жупані
По світлиці походжає,
Як пава, як пані,
Та з тобою розмовляє.
В хаті, як у раї!!
А я сиджу на покуті,
Тілько поглядаю.
Ой сину мій, сину,
Моя ти дитино!
Чи є кращий на всім світі,
На всій Україні!
Нема кращого й не буде —
Дивуйтеся, люди!
Нема кращого!..