"Який то сон —
Смішний і дивний, і як живо…"
І зашарілася несміло,
Сама не знаючи чому.
"Як холодно, а ти все плачеш!
Вже вечір скоро; та чому
Ти мені смутку не розкажеш?
Я б теж заплакала з тобою,
А то…" — І сльози, мов рікою,
Покотились з краси ясної.
"І ти заплакала… Пробач,
Що я про рани серця мого
Не говорю. Я вже не плачу,
Я зупиню сльозу тяжку;
Хай не порушить твого сну
Вона — мою журбу нещасну
Ти дізнаєшся не від мене.
Тобі розкажуть люди злі,
Вони не матимуть жалю,
І буде горя в тебе, й мне.
А горе марно не пройде:
Озлобить серце порожнечею,
І винесе любов з собою,
І все найкраще понесе.
Не плач, Оксано!" — і, ридая,
Втішає щиро ту Оксану:
"Не плач, дитятко! Засинай!
Ти рано плакати почала;
Прийде весна твоя — впізнаєш
Моїх сліз таїну... Своя
Сльоза прольється — таємнича,
Одна, сиріткою без дому —
І то моя вина, що вічно
Її не поділю з тобою...
— А з тобою? — Тебе люблю!
Мені й журитись солоденько
З тобою! Все я поділю!
Не понесу я іншим слізку,
Принесу серце на груди —
Лиш не ридай, ділись зі мною
Своєю тяжкою журбою!
Не плач одна! Відкрий мені —
Тоді полегшає душі.
Послухай! Те, що снилось нині —
Я розкажу тобі. Ішли
Ми, як по лісі, вдвох з тобою —
Частіше, гущіше все довкола.
Потім — темно, потім — світло,
Дивлюсь — нема тебе. Я — гола
У страху, бігти почала,
Кричу, втомилась, сіла, плачу…
Раптом — село. Ішла сама
Велика вулиця — незряча,
І я по ній... Так тяжко йде,
Спіткнулась, впала, й серце ниє,
А люди сміються… Мене
Болить душа, але страшніє
Поглянути на них мені.
Потім отаман закричав:
"А я тебе ось!" — Я злякалась,
І ну тікать… Біжу… впала.
А син отамана стоїть,
Мов сумний, над водою тихо
Маше рукою... Я до ніг —
А він схопив мене за плечі:
"Чому ти в лісі не жила?
Чому ти в полі не зросла? —
Такі слова..." — Як їх забути?
"Не можу я тебе любити,
Не можемо ми повінчатись —
Сміятимуться всі над нами.
А без тебе — нудно жити,
Я утоплюсь", — сказав він з жалем —
І поцілунок… о, мов жаром!
Не так, як ти... І я прокинулась.
Химерний сон, еге ж, скажи?
Напевне, щось погане значить.
Чи ні? Сама ж не розберуся…
А ти чого мовчиш? Чого
Зітхаєш знову? Розкажи!
Що сон той значить? Ну ж бо! Годі —
Якщо поганий — ми підемо
У ліс, і будем жити вдвох,
І з тобою й тужити — любо!
Ну що? Розкажеш? —
"Так, скажу," —
Зітхнула тихо. — "Я повинна
Тобі розповісти. Мені
Втомила туга душу. Слізно
Я не можу ділить журби…
Тобі ж п’ятнадцять… Сон зловісний —
Весна твоя тебе стріне
Страшним привітом. І не винна —
Ти знатимеш про все… Прости —
Живи собі, як вітер в полі,
Печаль моя — нехай летить
До неба, й не вернеся долі.
Я вітрові лиш довіряла
Свій щоденний смуток, біль,
Та він сльозу й не сушив жалісно —
А їх в душі — мов цілий вир!
Оксано, чуй же і молись
До Пресвятої чистим серцем
І за нього, і за мене
У хвилю гірку — захисти.
Люди неправдою живуть —
Не вір їм! Казкою страшною
Мій біль піднесуть, рознесуть —
І будуть глумитись з тобою.
І ти не знатимеш, в чім суть,
А судить будеш — серцем, кров’ю —
Свою рідню… А ти ж бо знаєш —
Сльози без вини — це вже мука.
Дізнайся все: життя моє
Я розповім тобі, відкрию
І з радістю, і з болем разом —
Нехай для тебе буде вчителем.
Я рідних зовсім не знала,
У чужій родині зростала —
Чужа родина — добра, щира —
Мене любила. І я чула —
Коли дорослою ставала —
Що мати рідна, помираючи,
Просила їх, щоб не лишали —
Коли вона мене лишала.
Та хто вона, як звалась — ні,
Я не дізналась. І росла…
Сиріткою всі звали, йшли
До мене в гості. Краса — моя
Була гордість, і не раз
Сватали. Та я… та доля
Моя, мабуть, була така —
Я перед світом вельми горда
Була красою, берегла
Свою дівочу волю тверду.
Та як же люди віддячили!
Недовго косу я плела —
Її покрили… От як сталося.
Весною дідич старий помер,
А влітку молодий з’явився —
З Московщини привіз наперекір
Чари… для мене, та й звалився
Веселий світ. Я не люблю
Відтоді радощів. Ніколи
Не зможу Маковея ту
Забути — аж до самої могили.
Як сонце ясне сяяло,
Як закотилося… і ніч.
Моє дитя! Доню моя!
Не осуджай мене — не в силі
Я сором і ганьбу нести!
І Маковія день страшний,
І день народження — прокляла.
Ми в полі жали жито всім —
І, закінчивши, йшли додому;
Подруги співали, сміх…
А я — з розпущеною косою,
В вінку із жита і пшениці —
Йшла попереду, наче цариця.
Нас стрів дідич молодий.
Ніхто так мною не милувався.
Я вся тремтіла, йшла мовчки,
А він дивився, усміхався.
О, як я щаслива була!
Якою солодкою мрією
Серце моє забилось… А
На третій день… мій спокою!
Чому покинув ти мене?
На третій день… і я в палатах
Була, мов пані на пиру.
Недовго я була багата…
Взимку на ранній ранку
Прокинулась я — усе порожньо,
І серце з холоду заниє,
А слуги… бог їм буде судія!
З насмішкою прогнали з хижі я
І двері зачинили за мною.
Я сіла тут, під пнем оцьм,
І довго плакала… А потім
Стежиною ледь помітною
Пішла у забуте село —
Та ще гірша доля там була:
Мене і в хату не впустили,
І насміялись наді мною,
І хусткою чорною, простою
Шовкову косу накрили.
І я, ридаючи, пішла
Іншою стежкою з села
У чуже село. Ах, Оксано!
І в шитім шовковім жупані,
І в сірій свиті — люди злі!
Я з села в село ходила,
А горе йшло попереду.
Я гірко плакала, молилась,
А всі сміялися… біду
Мою «покриткою» звали,
А то й дурною обзивали,
І навіть злидарі — чужі —
Відвертались. На всій землі
Мені не стало місця, рідної.
У хащі, в полі — я ночами
Не боялась спочивати:
Там без свідків, вільно, з богом
Могла співати і ридати.
А пісня, хоч і сумна, та
Від туги серце полегшає.
Дяка жебрачці одній — сліпій,
Такій, як я, — вона навчала
Мене пісні, і я співаю,
Ридаючи… і до могили
Я її співать не кину.
Дитя моє! Моя Оксано!
Я скоро плакати не стану —
Запам’ятай пісню мою
І співай її, як я співаю —
Вона загоїть серця рану.
Прийшла й червона та весна,
Заспівали пташки, все збудилось,
Усміхнулося усе — одна
Святій весні я не раділа:
Вона мені сльози принесла.
Занедужала я в дорозі,
Ледве до хутора дійшла —
І ти на хуторі убогім
Побачила світ божий ясний.
О, скільки радості у бога
Для наших сліз і мук земних!
Твій перший крик… Ах, ні, не стану…
Ні… Поцілуй мене, Оксано!
Я не умію розказать
Про ту святу благодать,
Що тільки матері обраній
Душею можна відчувать —
Вона над людським щастям вища.
І як нещасна та, убога,
Що діток не дала їй доля…
З тобою знов я стала жити,
Весну любила я знову,
Цвіти берегла й любила,
Зі сходом сонця я вставала —
Ти на грудях у мене спала.
І я, нікем не помічена, в лісі
Шукала квітку і несла,
Сідала поряд, ти спала,
А квітка цвіла… І я раділа
Тобою перед тим цвітом.
І потай, тихо, ніби снігом,
Я пелюсток рожевий ніжно
Клала тобі на щічку сплячу —
І обливала тебе слізьми…
Ти рожу ніжніша була,
Рум’яніша, ніж та зірниця.
Так бог добро творив мені —
У тобі й в тих пелюстках.
Але… як я тебе не тішила,
Яких пісень не співала,
Як з тобою не бавилась —
А доля зла за мною йшла.
Я не могла тобою хвалитись:
Не було з ким поділитись
Твоєю ясною красою.
Ти слово "мамо" шепотіла,
Та інших слів іще не знала,
Як і тепер — іще не знаєш.
Я не могла з тобою йти
Через село; не соромилась —
Нехай вже люди собі дивляться!
Я сором замінила любов’ю.
Я тобі не могла показати,
Як діти граються між собою,
Я боялась бачить дитя,
Що до батька тулиться втомленого.
Так час ішов — ти виростала,
І любо було мені дивитись,
Як ходить ти почала.
Але гірке терпіння, мука —
Мені до смерті призначалась
За юність грішну і мою.
Світ став гаснуть… О, боже милий!
Я над могилою стою.
Пошли мені у мудрості своїй
Хоч глянути на божий світ —
Попрощатись із землею,
Хоч глянуть — де мій вічний спокій…
І я осліпла. Сльози-ріки,
І всі молитви — ні на що:
Не вмилосердилось творіння;
І все, що радувало душу —
Як ніби в труні замкнулось.
Що було далі — не скажу:
Сміялись люди, чи мовчали —
Не знаю. Лиш жалію те,
Що світ не згас в юності п’яній:
Тоді б не знала я нічого:
Ні щастя в мріях швидкоплинних,
Ні навіть серця свого.
Тепер до туги нескінченної
Прилучилась ще гірша туга…
Ти гарна, Оксано, я це знаю,
Й мені жаль —
Твій сон недобрий, рано він
Прийшов до тебе…"
Оксана
Хіба він
Щось зле нам віщує?
Сліпа
Він для мене — страшніший за всі.
А для тебе — ще страшніший.
Ти, як я, загинеш від людей.
Ти ще не знаєш, що зустрінеш
Скоро змія — люту змію!
І підеш слідом… і покинеш
Мою стареньку сиву голову,
Як я забула, зреклася
Тих, хто мене ростив, спасав…
Оксана
Та ж ти ж не знала, що так буде,
Що насміються люди люті,
Що він поганий чоловік,
Що він покине… Мамо, мамо!
Ти говорила все таке,
Що стало страшно… Де ж він є —
Мій злий отець? Ти говорила,
Що я побачу тут його…
А скільки літ сиджу з тобою —
А його все нема, нема!
Він не приїде — він покинув:
Він, видно, тебе не любив…
Навіщо ж ти його любила?
Ходім з села цього — мені
Страшно стало…
Сліпа
О, Оксано!
Куди ж ми підем від людей?
Де твою юність я сховаю?
А він приїде… і тоді,
Тоді спокійно я вмру…
Сліпа сумно замовкла.
Оксана з дитячою журбою
Їй на коліна поклала
Головку смуглу, не з журбою —
А з щемом серця.
"Засни, Оксано! — мовила мати.
Я пісеньку тобі заспіваю,
Улюблену — твою — як брат
Проданий був братами
У край далекий…"
І, цілувавши, лагідно співала
Оту псальму:
"О, захисти тебе, Пречиста,
Від бур земних, від злих напастей!
Нехай солодким буде сон —
Як спів ангелів непорочних
З небес далекого краю!
Нехай лукавий не посміє
У храм душі твоєї вдертись,
І по тернистому шляху
Нехай тебе твій ангел вірний
До раю тихого веде.
О, збережи, Пречиста Діво,
Від ворожнечі та злих чарів!
Найсвятіший свій покров
Пошли дитятку, моя любове!"
На ранок юная Оксана,
Немов туманна осінь рання,
З журбою чистої душі
Сиділа в тиші при нозі
Сліпої. Та ж сама пісня лилась,
Та ж туга в серці береглась.
Повільно дні над ними линули,
І сонце вже не так палало…
Прийшла весна, і двір пустинний
Ожив — все знову закипало
Веселим життям. Приїхав пан
На спочинок у село.
Розлучено страждальниць: Оксану в дім — замкнули там,
А одиноку, сліпу неньку —
Одягти й вигнать наказали:
"Щоб не тинялась біля пана!"
І рада бідна та була,
Що все збулося, як гадала:
"Тепер, — так думала сліпа, —
Тепер Оксаночка моя
Знайшла укриття від негоди,
Буде щаслива…"
І пішла
З улюбленою піснею з села —
З обновленого села,
Молячись Цариці Небесній,
Щоб доню в щасті зберегла.