Тяжко, діти,
Вік одинокому прожить,
А ще гірше, мої квіти,
Нерівню в світі полюбить.
Дивіться на мене: я виплакав очі.
Мені їх не шкода, мені їх не жаль.
Ні на що дивиться: ті очі дівочі…
Що колись… колись-то… Думи та печаль,
А більше нічого не мав я й не маю,
А з грішми такими тяжко в світі жить.
Під тином ночую, з вітром розмовляю,
Соромляться люди у хату пустить
І привітать словом старого каліку.
Укороти, боже, молодого віку
Тому, хто не має талану любить.
Легше, мої любі, покриться землею,
Ніж бачить, як другий, багатий, старий,
Цілує за гроші, вінчається з нею…
О боже! мій боже! волею своєю
Розбий моє тіло і душу розбий".
Заридав кобзар, заплакав
Сліпими очима.
Дивувалися дівчата:
Вже смерть за плечима,
А він, сліпий, сивоусий,
Про колишнє плаче.
Не дивуйтеся, дівчата,
На старі козачі
Щирі сльози. То не роса
Вранці при дорозі
На спориші і не ваші
Дуже дрібні сльози.
Наплакався. Струни рвані
Три перебирає.
"Аж до вечора Мар'яна
У темному гаю
Проплакала; прийшов Петрусь,
Вона розказала
Все, що чула од матері
І що сама знала,І не втерпіла, сказала,
Як п'яні придани
Йшли по улиці, співали.
"Мар'яно, Мар'яно!
Чом ти не убога! чом я не багатий!
Чом у мене коней вороних нема?
Не питала б мати, де ходиш гуляти,
З ким коли стояла. Питала б сама,
Сама свого серця; дала б йому волю
Любить, кого знає. Я б тебе сховав
Далеко! далеко! щоб ніхто не знав,
Щоб ніхто не бачив, де витає доля,
Моя доля, моє щастя,
Ти, моя Мар'яно.
Чом не ти в сірій свитині,
Чом я не в жупані?"
А Мар'яна, як дитина
Без матері, плаче.
Петро стоїть коло неї,
Нічого не бачить —
Тілько сльози Мар'янині;
А сльози дівочі
І серед дня лихо роблять.
А що ж серед ночі?
"Не плач, серце, єсть у мене
І сила, і воля,
Люби мене, моє серце,
Найду свою долю.
За високими горами,
За широкими степами,
На чужому полі,
По волі-неволі
Найду свою долю!
Не в свитині, а сотником
До тебе вернуся,
Не в бур'яні — серед церкви
Обнімеш Петруся,
Обнімемось, поцілую —
Дивуйтеся, люди!
А ти стоїш, червонієш…"
"Коли-то те буде?"
"Швидко, швидко, моя рибко,
Молись тілько богу.
Іди в хату, лягай спати.
А я край дороги
Серед степу помолюся
Зорям яснооким,
Щоб без мене доглядали
Тебе, одиноку.
Серед степу одпочину".
"Хіба сю ніч кинеш?
Хіба зараз?.." — "Я жартую.
Тепер Україну
Ні москалі, ні татари —
Ніхто не воює".
"А я чула, що ляхи йдуть".
"То вони жартують.
Розійдемось, моє серце,
Поки не світає.
Чого ж знову заплакала?"
"І сама не знаю".
[1841, С.-Петербург]
УТОПЛЕНА
Вітер в гаї не гуляє —
Вночі спочиває;
Прокинеться — тихесенько
В осоки питає:
"Хто се, хто се по сім боці
Чеше косу? хто се?..
Хто се, хто се по тім боці
Рве на собі коси?..
Хто се, хто се?" — тихесенько
Спитає-повіє
Та й задріма, поки неба
Край зачервоніє.
"Хто се, хто се?" — спитаєте,
Цікаві дівчата.
Ото дочка по сім боці,
По тім боці мати.
Давно колись те діялось
У нас на Вкраїні.
Серед села вдова жила
У новій хатині,
Білолиця, кароока
І станом висока,
У жупані; кругом пані,
І спереду, й збоку.
І молода — нівроку їй,
А за молодою,
А надто ще за вдовою,
Козаки ордою
Так і ходять.
І за нею
Козаки ходили,
Поки вдова без сорома
Дочку породила;
Породила, та й байдуже;
Людям годувати
В чужім селі покинула:
Отака-то мати!..
Постривайте, що ще буде!
Годували люди
Малу дочку, а вдовиця
В неділю і в будень
З жонатими, з парубками
Пила та гуляла,
Поки лихо не спіткало,
Поки не та стала:
Незчулася, як минули
Літа молодії…
Лихо, лихо! мати в'яне,
Дочка червоніє,
Виростає… Та й виросла
Ганна кароока,
Як тополя серед поля,
Гнучка та висока.
"Я Ганнусі не боюся!" —
Співає матуся;
А козаки, як хміль отой,
В'ються круг Ганнусі.
А надто той рибалонька,
Жвавий, кучерявий,
Мліє, в'яне, як зустріне
Ганнусю чорняву.
Побачила стара мати,
Сказилася люта:
"Чи бач, погань розхристана,
Байстря необуте!
Ти вже виросла, дівуєш,
З хлопцями гуляєш.
Постривай же, ось я тобі!..
Мене зневажаєш?
Ні, голубко!" І од злості
Зубами скрегоче.
Отака-то бува мати!..
Де ж серце жіноче?
Серце матері?.. Ох, лихо,
Лишенько, дівчата!
Мати стан гнучкий, високий,
А серця — не мати.
Ізогнеться стан високий,
Брови полиняють,
І незчуєтесь; а люди
Сміючись згадають
Ваші літа молодії,
Та й скажуть — ледащо!
Тяжко плакала Ганнуся,
І не знала, за що,
За що мати знущається,
Лає, проклинає,
Своє дитя без сорома
Байстрям нарікає.
Катувала, мордувала,
Та не помагало:
Як маківка на городі,
Ганна розцвітала;
Як калина при долині
Вранці під росою,
Так Ганнуся червоніла,
Милася сльозою.
"Заворожена!.. стривай же! —
Шепче люта мати.
Треба трути роздобути,
Треба йти шукати
Стару відьму!"
Найшла відьму,
І трути достала,
І трутою до схід сонця
Дочку напувала.
Не помогло… Кляне мати
Той час і годину,
Коли на світ породила
Нелюбу дитину.
"Душно мені; ходім, дочко,
До ставка купатись".
"Ходім, мамо".
На березі
Ганна роздяглася,
Роздяглася, розкинулась
На білій сорочці;
Рибалонька кучерявий
Мліє на тім боці… І я колись…
Та цур йому!
Сором — не згадаю.
Як дитина, калиною
Себе забавляє,
Гне стан гнучкий, розгинає,
На сонечку гріє.
Мати дивиться на неї,
Од злості німіє;
То жовтіє, то синіє;
Розхристана, боса,
З роту піна; мов скажена,
Рве на собі коси.
Кинулася до Ганнусі
І в коси впилася.
"Мамо! мамо! що ти робиш?"
Хвиля роздалася,
Закипіла, застогнала —
І обох покрила.
Рибалонька кучерявий
З усієї сили
Кинувсь в воду; пливе, синю
Хвилю роздирає,
Пливе, пливе… от-от доплив!
Пірнув, виринає —
І утоплену Ганнусю
На берег виносить,
Із рук матері закляклих
Вириває коси.
"Серце моє! доле моя!
Розкрий карі очі!
Подивися, усміхнися!
Не хочеш? не хочеш!"
Плаче, пада коло неї,
Розкрива, цілує
Мертві очі. "Подивися!..
Не чує, не чує!"
Лежить собі на пісочку,
Білі рученята
Розкидала; а за нею
Стара люта мати:
Очі вивело із лоба
Од страшної муки;
Втеребила в пісок жовтий
Старі сині руки.
Довго плакав рибалонька:
"Нема в мене роду,
Нема долі на сім світі,
Ходім жити в воду!"
Підняв її, поціловав…
Хвиля застогнала,
Розкрилася, закрилася —
І сліду не стало…
З того часу ставок чистий
Заріс осокою;
Не купаються дівчата,
Обходять горою;
Як угледять, то хрестяться
І зовуть заклятим…
Сумно-сумно кругом його…
А вночі, дівчата,
Випливає з води мати,
Сяде по тім боці;
Страшна, синя, розхристана
І в мокрій сорочці,
Мовчки дивиться на сей бік,
Рве на собі коси…
А тим часом синя хвиля
Ганнусю виносить.
Голісінька, стрепенеться,
Сяде на пісочку…
І рибалка випливає,
Несе на сорочку
Баговиння зеленого;
Поцілує в очі —
Та і в воду: соромиться
На гнучкий дівочий,
На стан голий подивиться.
І ніхто не знає
Того дива, що твориться
Серед ночі в гаї.
Тілько вітер з осокою
Шепче: "Хто се, хто се
Сидить сумно над водою,
Чеше довгі коси?"
С.-Петербург, декабря 8, 1841 року
Пісня караульного біля в'язниці (З драми "Наречена")
З драми "Наречена"
Старий гордий воєвода
Рівно на чотири роки
На війну пішов.
І дубовими дверима,
І замками важкими
Жінку зачинив.
Старий, значить, ревнивий,
Бився довго і завзято.
Закінчилась війна,
І минуло чотири роки.
Повернувсь старий воєвода.
А дружина? Вона
Пожурилась — і вирішила:
Замість дверей вікно лишила.
І минає рік —
Колисає сина Яна,
Та про старого пана
Пісеньку співа:
"Ой люлі, люлі, сину мій, Янку!
Коли б воєводу вбили татари,
Вбили б татари або вовки з’їли!
Ой люлі, люлі на подушці м’якій".
СЛІПА
Поема
"Кого ж я, ридаючи, покличу,
Щоб тугу й біль свій розділить?
У чужині кому я в розпачі
Зумію пісню проспівать?
Зів’яну, бідна, я в неволі!
Свій жаль, свій сум
Про давню волю, давню долю
Німим я мурам передам.
О, якби стогін мій печальний
І скрегіт іржавих ланцюгів
Святії вітри донесли б
До лона рідної землі
І там, де мати й батько мій
Мене плекали і любили,
Його б повторили!..
А брати? Грішна сім’я!
Чужинцям за вино і злато
За стада й олію
Продали брата рідного
Як жертву, наче ягня.
О Боже, Боже Іудеї,
Творцю благий землі,
Не карай рідних лиходіїв —
Мені ж смирення наділи!"
Таку пісню тихо співала,
У горі серця потопаючи,
Сліпа жебрачка. Вона
У пана на подвір’ї сиділа
Біля відчинених воріт.
Та з двору ніхто не виходить,
Ніхто не їде — все пусто:
Хороми панські закинуті давно;
Широке подвір’я травою заросло;
Село віддане забуттю;
З патріархальною простотою,
З батьківською славою святою —
Усе забуто. Село мовчить;
Його ніхто не відвідає,
І словом не оживить.
Наче біля кладовища, біля воріт
Сидить сліпа у скорботі
І псалом сумний співає.
Вона співає, а молода
Донька моєї нещасної
Головку смуглу прихилила
До матері своїх колін;
Не знаючи туги, заснула
Сном невинної простоти.
У грубій одежі нужди
Вона прекрасна; ясне полудне
Моєї прекрасної України
Позолотило її ніжно,
Наче своє найдорожче дитя.
Невже марно пролетять
Над нею дні захоплення
І світлою радістю своєю
Не зцілять її печалі?
Вона прекрасна, а мати — каліка.
Хто ж її поведе?
Прийде пора, пора кохати,
І зле людське серце
Її любов не пощадить…
…невинним сном
Оксана спить, а мати сліпа
Тихо, сумно наспівує
І кожен шелест стереже.
І якщо вітер, пролітаючи,
Поверх листка торкнеться —
Вона німіє, і тремтить,
І пригортає обережно
До серця єдине дитя,
Свою єдину розраду,
І пам’яттю незрячою
Вона вгадує втіху
Давно минулих днів
І сумної юності своєї.
Вона людей пізнала!
І біля забутої цієї огорожі
Не пощадять її;
Готові розтерзати
Її змарнілі руки…
Для них незрозумілий стогін розлуки,
Чужа їм материнська любов.
Вони твердять — такий закон:
"Не личить в поросі повзати
І подаяннями жити
Юній прекрасній сироті;
Ми одягнемо її в золото,
Занесемо у високі палати
І вклонімося красі,
Розкриємо світ нових видінь,
Світ пристрастей високих…
А далі… далі…" І ваш кумир,
Богиня ваших поклонінь,
Опилась фіміамом
І закоптіла від курінь;
А ваша мудрість відреклася
Від обітниць своїх; жменею злата
Щедро кинувши їй —
Ви затьмарили блиск її очей.
І ось вона в багні розпусти
На славу вашої старості
Перед юрбою п’яною
П’є кубок…
І запиває рани серця.
Винні не ви, а вона!
Ви дали все, що треба було
Дешевій наложниці дати.
А чи відродили ви
Дівочий сон і благодать
Її невинних дум?
Її чисту любов,
І радість тихих захоплень,
І цнотливу кров —
Чи змогли повернути? Ні!
Та, діти грішної землі!
Чи дали ви їй захват обіймів
Рідної, милої дитини,
Кому б, бідна, вона
Себе в цей світ перелила,
І таємницю життя відкрила,
У вірності серця?..
Розпусною, бідною вашою кров’ю
Ви не могли повторити
Захвату дівочого кохання;
Її ви пустили волочити
Залишок днів у світовій пустелі;
І про рідного, єдиного сина
Їй не судилося дізнатись
Радісної вістки здалеку.
Чужі діти напоять
Її в передсмертну мить жорстоку,
І самотню домовину з докором
Чужі діти понесуть.
Та якщо їй доля судила,
Щоб рідна рука
Очі уснули прикрила —
То тісна буде її могила,
А вічне ложе — жорстке!
Її маля після ганьби
Безмовно по світу піде,
І на Великдень біля паркана
Візьме писанку червону,
І зі сльозами та докором
Згадає матір рідну.
Осіннє надвечір’я, полудень ясний
Рідної, милої тієї землі,
Де мої роки розцвіли,
Де так даремно, так нещасно
У злиднях бідних минули —
Осіннє надвечір’я, полудень ясний!
Як друга юності, люблячи,
Дозволь чужими звуками
Тебе привітати, прекрасний!
Ти той самий тихий, той самий милий,
Не знаєш часу, — а я!
Уже не той, що був колись,
І шлях журливий мого буття,
І ноша тяжка моя
Мене страшенно змінили.
Я таємницю життя розгадав,
Я серце людське відкрив,
І вже не страждаю, як страждав,
І не кохаю: я — каліка!
Я трепет серця назавжди
Заледенілим залишив у снігах чужини.
І тільки звуки України
Його тривожать інколи.
Як відлуння пам’яті невинної —
У них я впізнаю свою весну,
Свої сумні години,
І в них я тану, в них тону.
І недуги серця тяжкі
Як благодатною росою
Я ними зцілюю, і молюся,
І щирою сльозою
З моєю Україною ділюсь.
Та глухо все в ріднім краї!
Дарма я голос подаю —
Немає луни з діброви
Та все ж глухо в ріднім краї!
Даремно голос я зриваю,
Мені нема луни з діброви
Моєї чорнобрової коханої.
Там все заснуло! Порожнеча
Згноїла людськеє серце,
І я — на глум покинутий віком —
Я сирота, самотній навіки!
Осінній полудень, згасаючи,
Голі поля ще освіщав,
І лист зів’ялий, опадаючи,
Сумне життя нам шепотів
Про долю людську на цій землі.
В таку пору моя каліка,
Сліпа й бідна мати моя,
І донька — краля невеличка —
Спала, а мати ще сиділа
І пісню сумно так співала,
Як Йосип, род свій поминав,
У темниці єгипетській.
А в небі, в вічнім безконеччі
Із дібров українських линучи,
На південь журавлі летіли.
Чому ж і їй, мов пташці вільній,
Не полетіть туди, де краще,
Де спів звучить дзвінкіше, ясніше?
Яка ж то таємна сила
До тиші хати прикувала
Глибінь її душі живої?
Вона ще й доні не відкрила
Своєї туги, ні журби;
Лиш піснею усе казала,
А звуки лагідні дитячі
Будили в ній, либонь, відгомін
Її щасливих давніх днів.
Чи, може, тин і ті тополі,
Що між собою шепотять,
Були свідками її долі,
А може — дуб старий сухий,
Повитий плющем жовтуватим,
Неначе забутий часом,
Свідчив про неї? Та усе мовчить!
Вона співає, сумує, плаче,
Неначе пам’ять відпускає
В останню путь її літа,
Її святі, щасливі миті.
Ці звуки виринали з серця
Її убогого щодня,
І в них уся була присутня
Земна дорога непроста.
Усоте закінчила знову
Псалом неволі, голос тьмяний,
Схилила темну головоньку,
Зітхнула тяжко і сказала:
"Ой, пісне, пісне, пісне горя,
Моя навіки нерозлучна,
У бурхливім морі буття
Ти єдина — тиха течія!
Тебе і вдень, і вночі ридаючи,
Я кожну мить співаю, шепчу,
І в край далекий посилаю
Тебе, тужливу, самоту мою!
Та вітер буйний, легкокрилий,
Що весело колись літав,
Тепер — такий тихий, тужливий,
Неначе друга втратив, згас.
Мовби люди його навчили,
Щоб не слухав більш мене,
І не ніс у дальній край
Тебе, тужливу, сумну мою!
Не бачачи вас, дня не знаючи
У моїй самотній печалі,
Чим же я вас образила?
Що я вчинила вам? Любила,
І за гріхи ваші молила
Творця небесного в журбі,
І плакала… А ви ж мене
У горі й в муці роздирали,
Як леви голодні, без жалю,
Моє серденько шматували,
Отруїли мою кров,
І за молитви, за любов
Дитя моє, моє рідненьке,
Жорстоким словом обпекли,
А мене, сліпу й безвинну,
З насмішкою назвали гидко!
Я вас простила, я забула,
Я слави вашої не взяла,
Я милостинею годувала
Своє дитя!" — і залилась
Сльозами, гіркими, як отрута.
Вона ридала, а Оксана
Розплющила свої очі чорні:
Сльоза скорботної матусі
Зірвала сон дитини-ангела;
З усмішкою свої вії
Вона знову опустила.