У її серці народжувалося кохання, і раптом вона побачила чорні поховальні речі, від яких запахло ладаном.
— Який недобрий знак! У такий світлий день, серед прекрасних краєвидів весняної природи, раптом я бачу чорне поховальне покривало; запахло ладаном, як на похороні. Я чую ваші розповіді про похорон. Недобрий знак, нехороша випадковість! — з легким відтінком смутку в голосі сказала Настя, звертаючись до Луки Корнилійовича.
— От тобі й маєш! Надворі ніби весілля, а ви затягнули за "упокой".
— Я ніби передчуваю щось недобре для себе... То якась русалка вийшла з води, і... раптом чорне покривало... запахло ладаном там, де пахне вишневим цвітом і весняною травичкою. Цього я ніяк не чекала,— з сумом у голосі сказала Настя.
— Та ви втомилися від важкої шкільної роботи в перший рік вашої педагогічної служби. Ви ще не звикли до цієї важкої праці, і ця втома наводить на вас такі похмурі думки,— сказав Лука Корнилійович.
— Послужите довше в школі, то й оговтаєтесь з працею — утішив Настю Петро.
— От сьогодні надвечір я зайду до вас зі скрипкою, і ми вивчимо один дуже гарний романс, який я взяв у білоцерківського вчителя. Ви співатимете дискантом, я співатиму басом і водночас акомпануватиму на скрипці. Музика дуже красива. Тоді ваш смуток піде до Києва, а може, й далі за Київ,— сказав Лука Корнилійович.
— Добре! Заходьте. Я люблю співати і співала в нашій училищній церкві. Мені буде веселіше в порожній школі. І мені пора додому. Нагулялася й таки добре втомилася. Я піду з вами,— сказала Настя й підвелася, взявши в руку шляпку й надягаючи її на ходу.
Перед вечором Лука Корнилійович узяв скрипку й ноти та пішов до вчительки. Коли в школі стало менше роботи, він частенько заходив до Насті зі скрипкою й нотами. Як колишній співак у хорі і як регент свого шкільного хору, він любив поспівати й пограти на скрипці. Співали вони то українські пісні, то всякі романси. Настя співала пріму, перший голос, Лука Корнилійович грав на скрипці другий голос дисканта, а сам вторив басом. Виходило дуже красиве, витончене тріо, так що їхній спів приходили до школи слухати і дружина псаломщика, і іноді матушка з дітьми. Настя, дуже витончена й молода, трохи подобалася Луці Корнилійовичу. Вона була струнка, граціозна, з овальними майже чорними очима, тонкими бровами й ніжним матовим кольором обличчя. Крім того, вона була освіченіша за псаломщицю, красиву, але дебелу, з манерами простої селянки, одягненої в "панську" сукню. Прекрасний голос Насті, її граціозність і освіченість, любов до музики й співу, власне, і були причиною його частих відвідин Насті в школі.
Коли Лука Корнилійович знімав скрипку з гачка на стіні й брав ноти, Ксенія спитала його:
— Ти знову збираєшся з візитом до Насті?
— Піду й трохи пограю на скрипці. Будемо розучувати з Настею один романс,— відповів на ходу Лука Корнилійович.
— Ти вже надто часто відвідуєш Настю. Дивись, щоб вона не закохалася в тебе й не зачарувала тебе своїми чорними очима та солодким голосом,— сказала Ксенія вслід чоловікові через відчинені на ґанок двері.
Але Лука Корнилійович, усміхнувшись, попрямував до школи зі скрипкою під пахвою і нотами в руках.
Настя чекала його відвідин, причепурилася, причесала голову, переглядала партитуру й учила напам’ять слова романсу.
Лука Корнилійович увійшов до кімнати зачесаний, ніби прилизаний. Вуса його були охайно причесані, а їхні кінчики закручені вгору. Настя була дуже рада його приходу, попросила сісти й налила склянку чаю, присунувши до нього тарілку з булкою, яку прислала їй матушка. Він вийняв з кишені хустку й витер піт на білому високому чолі.
— Яка у вас проста й груба носова хустка! У нас у Києві пани таких хусток не вживають; у всіх панів хустки з тонкого полотна. А ось я приготувала для вас маленький подарунок на знак подяки за вашу турботливість про наш шкільний хор. Я, як спостережлива особа, давно помітила, що ваша "репетя" [Проста жінка] навіть не вміє красиво вишити на носових хустках ініціали вашого імені, найпростіші літери узорів,— сказала Настя і при цих словах висунула шухляду в столі й вийняла тонку носову хустку, на одному кутку якої були вишиті великі початкові літери імені й прізвища Луки Корнилійовича, кучерявого вигадливого малюнка з короною над літерами, від якої ніби звисали вниз красиві віньєтки плюща й квітів.
Псаломщик довго розглядав вишивку і, як естет від природи, довго милувався витонченим узором вишивки, але про "репетю" нічого не сказав, ніби недочув або пропустив повз вуха.
— Це вас в училищі навчили так гарно вишивати всякі витончені узори? Моя Ксеня з простих людей і не зуміла б вишити таких чудових речей. Усе це ніби намальоване фарбами на полотні. Дякую вам за красивий презент.
— Звичайно, ваша дружина не зуміла б зробити таких вишивок. У нашому училищі всякі такі "роботи" викладає вчителька. Вона вчила нас і вишивати, і в’язати панчохи. Навчала крою білизни, навіть навчила кроїти сукні, блузки й кофти,— хвалилася Настя.
Милуючись чарівним узором вишивки, Лука Корнилійович здогадався, що Настею керувало не одне почуття вдячності під час цієї красивої, але копіткої роботи, а інше, глибше почуття... Він був уже не молодий чоловік і не думав про те, що може навіяти молодій дівчині подібне почуття.
— Ви добре зробили, що навчилися шити й кроїти всяку одежу. А моя "жінка" не здатна до такої витонченої роботи, як вишивання, хоча вона сама шиє білизну й не наймає швачки, як наша матушка,— сказав Лука Корнилійович.
— А! — сказала Настя і махнула рукою зневажливо.— Вони обидві якісь "чупойди" [неряхи], та ще й сільські. І те, що вміли й знали, позабували в селі,— промовила Настя зі зневагою, мало не з презирством, не розуміючи неделікатності й неввічливості у своїх висловах, бо від свого папаші-"кравця" [портного] і його підмайстрів, сільських хлопців, часто чула такі слівця, не надаючи їм значення непристойних висловів.
— Що вони чупойди, то це почасти істинно й вірно,— сказав Лука Корнилійович ніби по секрету, з усмішкою на своїх малинових устах, і розтягнув свої пухнасті вуса на рум’яні пружні щоки.
Лука Корнилійович був чоловік смирний, з рівним характером; навіть розсердившись, він ніколи не кричав, навіть не підвищував голосу, звертаючись до дружини, дітей і прислуги, як людина добра й стримана. Ця доброта й лагідність дуже подобалися Насті. Їй набридли в Києві роздратованість і крики папаші й мамаші, їхні часті суперечки, які іноді переходили в мужицьку лайку. Вона відчувала, що з Лукою Корнилійовичем їй приємно і посидіти, і побалакати, а особливо поспівати під акомпанемент скрипки.
Довго вони розучували новий романс, а потім співали народні українські пісні. У кімнаті темніло. Починалися сутінки. Настя запалила лампу, і вони продовжували співати одну пісню за одною. Уже досить пізньої пори псаломщик повернувся додому, сховавши вишиту велику хустку в кишеню нового сюртука. Дружина зустріла його неласкавими словами.
— Чого ти так довго засидівся у своєї співачки? Вечеря давно готова, дітям пора спати, а ти з нею, здається, ніколи не наспіваєшся і готовий співати з нею дуети до світанку.
— Та ми розучували новий романс, такий чудесний і поетичний, що я забув про те, що вже пізно. Навіть забув про вечерю. Мабуть, ти заздриш моєму приємному проведенню часу. Підемо завтра до неї, і ти послухаєш музику.
— Потрібні мені твої романси, як торішній сніг, що був та розтанув. Наспівали мені романсів діти до неможливості,— сказала Ксеня з досадою в голосі.
Лука Корнилійович, слухаючи докори, і забув про красивий презент, схований у кишені, і не похвалився дружині.
На другий день перед вечором він знову зняв з гачка скрипку, взяв нові ноти й збирався йти до Насті.
— Ти знову йдеш до школи грати й співати з Настею?— спитала Ксеня.
— Так. Хочу гарненько розучити один романс і дві українські пісні, поки не ходять до школи старші школярі для підготовки до іспиту. Коли почнуться заняття, тоді в учительки буде мало вільного часу,— відповів Лука Корнилійович, поглядаючи на насуплені брови дружини.
Повернувшись додому пізно, коли накривали стіл до вечері, Лука Корнилійович тільки тепер згадав про презент Насті, вийняв з кишені хустку й показав дружині, розсудливо промовчавши про такі гострі слівця критики на сільських трашанських дам, як "репетя", "чупойда". Ксеня довго розглядала красиву кучеряву вишивку вигадливого узору, але, намилувавшись вишивкою, ніби з невдоволенням тицьнула хустку в руки чоловікові.
— Було б краще, якби ти зовсім припинив свої візити до Насті й кинув співи та гру. Настя красива. По селу підуть усякі плітки, пересуди.
— От тобі й маєш! Ще що вигадай! Які підуть плітки? Які пересуди? Що ти плетеш? Що за нісенітниці ти говориш?
— То ти сам верзеш дурниці. Дивись-но, щоб із цього чогось не вийшло. Оглядайся на всі боки,— відповіла Ксеня, і її очі блиснули якимсь вогником.
Настя, посилаючи Свирида до знайомих або в лавку, була не особливо обачна у висловах, коли говорила зі Свиридом про псаломщицю, писаршу, дружину сидільця винної лавки та інших. Свирид був не зовсім прихильно налаштований до псаломщиці і то засуджував, то скаржився Насті, що псаломщиця іноді за найменшу провину лає його й кричить на весь двір, і цим викликав Настю на відвертість. А Настя, горда своєю освітою і ставлячи себе безмірно вище за всіх сільських дам, у розмовах зі Свиридом щедро сипала такими крилатими словами, як "репетя", "чупойда", "баба-яга", а дружину сидільця називала зеленою окатою жабою. Свирид у розмовах зі своєю дружиною Домахою повторював ці крилаті слова Насті. Дружина Свирида була свого роду сільський Гоголь у спідниці, теж передавала, уже в іншому, перебільшеному вигляді, служниці псаломщика, своїй племінниці. А служниця все розповідала дослівно псаломщиці й теж багато перебільшувала для ефекту, як це звичайно буває у селянок. Ця "наймичка" створила настрій, дуже невигідний для Луки Корнилійовича.
А Лука Корнилійович, нічого не знаючи, все продовжував ходити до школи зі скрипкою й нотами майже щовечора.
— Бога ради, не ходи ти до вчительки майже щодня.