Вона милувалася розкиданими садочками, заходила в густі, як хмари, вишники, ніби суцільно закутані в білий покрив вишневого цвіту, як у білу ніжну вуаль. Їй стало легко на душі. На серце злетіла поезія, наче її приніс запах вишневого цвіту. Радість несподівано обійняла її душу: вона тихим голосом заспівала народну пісню: "Лугом іду, коня веду. Розвивайся, луже! Сватай мене, козаченьку: люблю тебе дуже".
І перед її очима ніби майнули образи знайомих подруг, приятельок і... знайомих "паничів"-кавалерів. Спогади ніби ожили в пам’яті й постали живими образами під тінню білосніжних вишень і зелених верб, обсипаних жовто-зеленим пухом цвіту.
Настя вийшла з "вишника" на луг і попрямувала стежкою до річки. Стежкою назустріч їй ішов селянин Матвій Гринь, дуже вродливий чоловік середніх літ, статний, рослий, плечистий, рум’яний брюнет зі світлими карими очима, з чорними довгими вусами. Він зняв чорний котелок, привітався з нею, зупинився, але не насмілився подати їй руку. Його синок ходив до школи. Матвій спитав її, як учиться його син.
Настя помітила й пам’ятала цього Матвія Гриня ще тоді, коли він приводив свого синка до школи. Він і тоді впав їй в око як гарний чоловік. Але тоді він був у простій чорній свиті [армяку] з неголеним підборіддям. Тепер вона побачила його вбраного у святковий світло-синій, майже блакитний жупан [козакин], який пасував йому до лиця. Його підборіддя було чисто виголене, вуса були підкручені. Його спокійні гарні карі очі блищали. У чорному міському котелку, які останнім часом почали носити селяни замість солом’яних саморобних капелюхів — "брилів", Матвій був схожий на вродливого пана під сорок років, але решта його вбрання була справді селянська.
Поговоривши з учителькою про свого сина, Матвій уклонився Насті, піднявши капелюха, і пішов стежкою у "вишник".
Настя пішла стежкою, милуючись світлою річечкою і вишневими садочками за річкою, білими, наче обсипаними пухом. Але красень Матвій заважав їй милуватися садочками. Він ніби стояв перед її очима, дивився на неї блискучими карими очима, розмовляв з нею, ворушачи довгими вусами. Вона відчула, що її серце, прибите важкою безперервною роботою, раптом прокинулося й зацвіло, як зацвіли вишні та груші в садах. У серці прокинулося почуття любові, прокинулася потреба любити. Невиразні, але приємні мрії виникли несподівано, вилися в душі, як рій бджіл у ясному блиску весняного сонця. І вона йшла, замислившись, опустивши голову, і навіть не дивилася на чарівні краєвиди за річкою. Насті пригадувалися знайомі в Києві, які їй трохи подобалися, про яких вона навіть зовсім забула в години тяжкої довгої роботи в школі.
Настя зітхнула, навіть не звертаючи уваги на картини квітучих садів. Уся принада весни перестала її цікавити, навіть заважала перебігу приємних спогадів про щось, про когось там далеко, у Києві.
Вона повернулася додому. Їй хотілося лишитися самій у своїй затишній маленькій кімнатці й мріяти наодинці. Але час був пізній; треба було поспішати на обід до отця Мойсея.
"Чого я задумалась? Чого я затужила без жодної причини?— думала Настя, причісуючись перед своїм маленьким дзеркалом на столі й причепурюючись до обіду.— Була весела і навіть почувалася щасливою, співала пісню у вишнях. І раптом ніби з ясного неба впала на серце туга за чимось, за кимось. Певно, я впилася свіжим весняним повітрям у низині над річкою. Таке зі мною траплялося не раз і в саду при училищі",— думала Настя, прямуючи до будинку батюшки через город і тік.
Але за обідом у матушки велися інші розмови й про речі, які не мали жодного стосунку до душевного стану Насті, і несподівана туга на серці Насті розвіялася, як туман на вітрі, а красень Матвій зник у її пам’яті, ніби провалився крізь землю.
Та коли Настя повернулася додому й залишилася сама у своїй кімнатці, освітленій ясним золотим світлом сонця, її серце знову заговорило, не давало їй спокою. Мрія за мрією виникала в її душі, як довгий ряд журавлів у блакитному небі, що летіли довгими ключами, прямували до теплих країв і ніжно курликали у високій глибині. Серце до когось линуло, як лине бджола до пахучих квітів черешень та вишень. Майнули в пам’яті квітучі вишні, красень Гринь ніби стояв перед нею і дивився на неї блискучими карими очима.
Серце її бажало любити. Почуття любові настирливо ворушилося в серці. Матвій Гринь своїми очима розбудив дрімотне почуття. Але ідеал її любові був не сільський красень у жупані, а міський — у сюртуку й циліндрі, навіть у рукавичках і з хлистиком у руках. У селі таких ідеалів не існувало.
Настя часто бачила літнього орендаря маєтку, його двох прикажчиків, які щодня їздили верхи на прекрасних скакунах у поле наглядати за роботами повз школу. І орендар, і прикажчики [економи] були некрасиві, якісь кирпаті прості "панки", і їй анітрохи не подобалися. Настя часто зустрічалася у псаломщика з волосним писарем і двома його помічниками, молодими, але простими: вони були грамотні селяни, недавно закінчили курс навчання в місцевій школі, малоосвічені люди в дешевеньких піджачках, пошитих місцевим кравцем Аврумом, які висіли на них складками, як мішки, в які залізли ці кавалери й сиділи в них, виставивши голови й руки з товстими та грубими пальцями.
Почалися весняні дощі. Кілька днів Настя займалася зі старшим класом, а вечорами страшенно нудьгувала. Книжки вже мало цікавили її. І тільки через тиждень виглянуло сонечко з-за темних весняних хмар. Коли встановилася ясна погода, Настя знову почула весняний хор пташок. Навколо вигону у вербах співали солов’ї й тріщали пташки. Зозулі десь далеко ніби перекликалися, заблукавши в садах і гайках. Уся околиця ніби веселилася й співала, як співають "дружки" на весіллях, величаючи наречену.
Після уроку Настя не могла залишатися в кімнаті сама. Вона взяла парасольку, наділа шляпку й попрямувала до місця недавньої прогулянки, де зустріла Матвія Гриня, де він недавно зустрівся з нею, пробудив почуття тривожне, але приємне, сповнене поезії, що наводила її на мрії. Вона попрямувала стежкою через "сукупні" городи, і їй захотілося постояти й помріяти в білому "вишнику", поки ще цвіли вишні й цвіт їхній не обсипався. Вишні цвіли, як і раніше. Біле матове світло лилося згори й падало на її гарне матове обличчя з темними очима. Вона стояла й милувалася цим ніжним таємничим світлом і ніби когось піджидала, когось шукала, сподівалася зустріти. Вона вийшла на відкрите місце. Але на луках не було нікого. День був робочий, буденний. А в природі було свято: пташки, як і раніше, щебетали, гуси, качки плавали на річці й весело кричали. Гусак в одному стаді бив крилами по воді й кричав у якомусь весняному екстазі, як божевільний. Тільки зрідка через стежку переходили, спускаючись із пагорба, "дівчата" з відрами на коромислах і прямували до річки по воду. І дівчата співали пісень, як співали свої пісні солов’ї та всякі пташки. Настя прислухалася до пісень дівчат, ловила на льоту куплети пісень: у піснях оспівувалася любов молодої дівчини до козака — то щаслива, то невдала, гірка. І пташки, і дівчата співали про любов у тон настроям Настиної душі.
Настя, занурена в мрії, зайшла далеко, дійшла до місточка через невелику річечку Кам’янку, яка, звиваючись зеленими долинами, впадала в Роставицю. По обох берегах Кам’янки біліли в цвіту круглі "вишники", густо розрослі навколо старих вишень, від коріння яких виростали паростки й відростки, і з часом з’являвся цілий густий вишневий гайок. По городах зацвіли старі дикі груші. Вони біліли у своєму прекрасному весняному вбранні, як наречені в білих вінчальних шатах.
Настя довго ходила по цих білих садочках і втомилася. Вона вийшла на відкрите місце над берегом Роставиці, сіла на горбку, зняла шляпу й кинула її на траву. Відпочивши, вона думала повертатися назад. Раптом вона побачила на стежці якогось пана, що вийшов із садочка, а поруч із ним ішов селянин з якимось вузлом у руках.
"Здається, іде пан писар з якимось селянином, мабуть, з волосним старшиною. Та й негарний же цей волосний писар: голова, як макітра, ніс, як жовта цибулина, губи якісь кислі. Мабуть, ще сяде на траві біля мене й почне розводити свої розповіді про волосні справи та всякі приписи й заяви. Я, здається, йому трохи подобаюся. Наведе він на мене смертельну нудьгу й не дасть мені налюбуватися чудовими краєвидами",— думала Настя, збираючись устати й утекти назад, а то й сховатися в кущах заростей вишняка.
Але вона подивилася на людей, що наближалися, і впізнала своїх знайомих.
— Та це ж Лука Корнилійович! Звідки він узявся тут, на лузі? Наче виріс із землі!
— Це ви, Настасіє Тихонівно! — крикнув здалеку псаломщик.— Якби я побачив вас у сутінках, увечері, я подумав би, що русалка вийшла з води й сіла на зеленому горбку, щоб відпочити й помилуватися квітучими садами та краєвидами за річкою.
— Та це ж я, ваша давня знайома русалка зі школи, а не з річки,— крикнула Настя й задивилася на Луку Корнилійовича. При сильному світлі сонця вона тільки тепер помітила, що його карі ясні очі були такі ж гарні, як очі красеня Матвія Гриня. Тільки тепер вона помітила його малинові губи й пухнасті вуса, які ніби ворушилися під час розмови, і рум’яні свіжі щоки.
— От ви тепер як на дачі, та ще й на якій дачі. Подивіться, яка краса навколо вас! Кращої за цю дачу ви не знайдете ніде в околицях Києва. Подивіться, яка благодать! Тут і солов’ї, і зозулі, і гуси, і качки, і горобці, і ластівки, і чижі, і жаби, і люті собаки, і поросята, і йоркширські чудовиська — усе, чого хочете,— сказав Лука Корнилійович і усміхнувся червоними устами, дивлячись на Настю своїми добрими лагідними очима.
— Що це таке ви, Петре, несете, загорнуте у велику хустку? Я бачу кінчик чогось чорного, що виглядає з-під кінців зав’язаної хустки,— спитала Настя церковного сторожа Петра.
— Та це ми вертаємось з похорону навпростець з кладовища,— відповів сторож.
— А де ж батюшка?— спитала Настя.
— Батюшку взяв із собою посесор [орендар] у бричку, щоб завезти додому: він їхав повз кладовище після поховання покійника,— пояснив Насті Лука Корнилійович.
Гарні, майже чорні очі Насті одразу ніби затуманилися, стали схожими на ягоди терну, вкриті росою.