спектакль Сталкери Київ Театр «Золоті Ворота»
«Сталкери» — Київ, Театр «Золоті Ворота»
У покинутому чорнобильському селі, де світ давно “знявся з якоря” і пішов далі, залишилися ті, кого наче й не мало б там бути. Дивакувата, вперта баба Пріся, її хвороблива донька Слава та онук Вовчик — хлопець із чудернацькою поведінкою й дитячою прямотою, за якою ховається зовсім не дитячий досвід. Вони живуть на краю карти й на межі реальності — так, ніби “зона” для них уже не катастрофа, а єдиний дім, де все зрозуміло: що їсти, кого боятися і кому не вірити.
Колись у Вовчика був тато. Але одного дня він тихо зібрав найпотрібніше — документи, гроші — і просто зник. Без пояснень, без прощання, без фіналу. Залишив по собі порожнечу, яку в цій родині намагаються затулити хто як може: хтось жартами, хтось вигадками, хтось впертістю. І ця “дірка” в житті — не лише про одного чоловіка. Вона про те, як часто люди зникають із наших історій, бо не витримують, бо нема сил, бо страшно, бо здається, що десь там — легше.
«Сталкери» — комедія, але дуже особлива. Тут сміх не “для розваги”, а як спосіб вижити й не з’їхати з глузду. Тут міф і реальність мають однакову вагу: те, що здається казкою, раптом звучить правдою, а сувора буденність — виглядає як абсурдна легенда. “Радіоактивний” гумор постійно межує з речами, які болять: бідністю, безнадією, самотністю, страхом перед майбутнім. Картопля тут справді як делікатес, а банка “згущьонки” — майже фантастика, як шматочок іншого світу, до якого ніби рукою подати, але насправді — ціла прірва.
Один із головних нервів вистави — просте й страшне питання: чому ми живемо “в зоні”, а інші — “не в зоні”? І чорнобильська Зона відчуження поступово перетворюється на метафору країни, яка то відрізана від світу, то сама себе відрізає, то мріє про Європу, то лякається її “свобод”. Європа тут водночас і бажаний міф, і подразник, і недосяжна подорож “для обраних”, і місце, куди хочеться втекти, але страшно уявити себе в іншій реальності. Наче втеча можлива тільки з одного світу — в інший. А як жити посередині, ніхто не пояснював.
У цьому тексті дуже точно підсвічені наші колективні ілюзії та страхи: що “там” нас не чекають, що “тут” немає шансів, що свобода — це небезпечно, що зміни — не для нас. І водночас у виставі є вперта життєва сила: люди можуть бути смішними, зламаними, дивними — але живими. І вони тримаються одне за одного так, як уміють.
«Сталкери» — одна з ключових робіт, із якої почалася співпраця режисера Стаса Жиркова та драматурга Павла Ар’є. Вистава вже давно має репутацію “хіта з підтекстом”: її тепло приймають у Києві, вона багато їздила фестивалями й гастролями, і майже всюди лишає після себе однаковий ефект — смієшся, а потім ловиш себе на тиші всередині.
Часто «Сталкери» згадують поруч із «Слава героям» як своєрідний диптих про сучасну Україну — не парадну, не глянцеву, не ту, яку легко пояснити іноземцям у двох реченнях. А ту, яка складна, болюча, смішна, жива — і точно заслуговує, щоб її нарешті почули.
