спектакль Сойчине крило Київ 2025-12-24 18:00 Київський театр опери та балету
- Керівник проєкту – Петро Качанов
- Диригент-постановник – Василь Василенко
- Хореографія та постановка – Георгій Ковтун
- Сценографія – Андрій Злобін
- Художник – Ярослав Бринь
- Художник костюмів – Дмитро Курята
- Художник-постановник світла – Андрій Севастьянов
- Диригенти – Алла Кульбаба, Євген Воронко
- Головний балетмейстер – народна артистка України Тетяна Боровик
- Балетмейстер-репетитор – Оксана Хамровська
- Художники зі світла – Михайло Євдокименко, Тетяна Музиченко
- Звукорежисер – Ігор Кисельов
- Режисер, який веде виставу – Тетяна Лук’янець
У далекі часи, саме на Святвечір, коли сніг ніжно опускався з темного неба на вузенькі вулички старого Львова, що мирно жив під скіпетром імператора Австро-Угорщини Франца-Йосифа, у затишну кімнату юнака принесли листа. Він був надісланий із далекого російського міста Порт-Артур і містив не тільки слова, а й засушене крило сойки — пам’ятку з минулого. Цей лист від дівчини, яка зникла три роки тому, вмить розбудив забуте. Вона питала, чи зможе він пробачити. Чи зможе забуте крило знову з’єднатися зі своїм іншим, аби злетіти удвох. Вони були Манюся — Сойка, легка, жива, як птах, і Хома — Массіно, закоханий у поезію й мистецтво. Їхнє кохання було натхненням, і водночас — трагедією.
Так починається «Сойчине крило» Івана Франка — новела, написана у 1905 році, в період найвищої емоційної й мистецької сили письменника. Це — приклад глибокого психологічного письма, що розкриває драму любові, прощення і втрати. Шедевр, створений серцем і розумом.
Через пів століття композитор Анатолій Кос-Анатольський написав балет за мотивами новели. Вперше він постав на сцені Львівської опери, де пульсував у танці і музиці гуцульський колорит, розгортався трагічний сюжет, втілений у виразній пластичній мові тіла. Проте з часом вистава зникла з афіші. І тільки фрагменти — як-от шалена «Коломийка» — продовжували виринати в концертних залах.
І ось тепер, через 67 років, «Сойчине крило» знову оживає на сцені — цього разу в Київській опері на Подолі. Завдяки збереженій партитурі, оригінальним нотам, які торкалися руки композитора, відроджується не просто музика, а жива історія — про гідність, віру, любов і силу повернення.
Чому саме зараз ця історія знову потребує бути почутою? Відповідь підказує реальність: війна, що роздирає серце України, зробила цю новелу Франка неймовірно близькою. Адже вона — про дорогу назад, додому. Про пошук себе після катастрофи. Про прагнення жити серед рідних, під захистом рідного лісу, де кожен подих вітру несе спокій.
Коли Манюся залишає дім і вирушає у світ, вона втрачає більше, ніж могла уявити. Свободу, гідність, захист, відчуття власної цінності. Світ, у який вона потрапила, жорстокий і байдужий. Вона стає бранкою, об’єктом, тілом, позбавленим права на вибір. Але в її серці живе пам’ять — про дім, про Хому, про щастя. І саме ця пам’ять рятує її. Вона зберігає гідність, віру і надію. Вона прагне повернення. Бо тільки в рідному краю можна зцілитися, віднайти себе, воскреснути.
І в цьому — головне послання вистави. Вона про те, що шлях додому — завжди можливий. Що навіть після втрат і темряви можна знайти світло. Що справжнє кохання — таке, що здатне пробачити — існує. І що тільки там, серед свого народу, у рідному лісі, де співають птахи й шумлять верховіття, ми знову можемо відчути себе живими. Бо лиш той, хто зберіг у собі любов, гідність і надію — здатен злетіти знову. Злетіти на двох крилах.
