Ще перебуваючи в таборах для інтернованих, Євген Маланюк почав знайомитися з польськими письменниками, серед яких були Юліан Тувім, Ярослав Івашкевич, Ян Лехонь, Антоній Слонімський, Казімєж Венжинський і Леон Подгурський-Околув. Коли поет згодом оселився у Варшаві, ці контакти значно посилилися. Особливо теплими й продуктивними стали його взаємини з Ярославом Івашкевичем та Юліаном Тувімом, а також із родиною відомої польської письменниці Марії Домбровської. Підтвердженням такого культурного обміну стала публікація у 1936 році польського перекладу його збірки "Еллада степова", здійсненого Чеславом Ястшембєц-Козловським.
Крім польських письменників, Євген Маланюк підтримував творчі й дружні зв'язки з чеськими літераторами: Йозефом-Сватоплуком Махаром, вірші якого він перекладав українською мовою, Вацлавом Фіалою та Франтішеком Галасом. Він щиро захоплювався творчістю видатного чеського критика Франтішека Шальди.
Попри перебування далеко від рідної землі, Євген Маланюк жодного разу не втрачав зв'язок із Україною. У листах до своїх колег, зокрема Наталі Лівицької-Холодної, він із тривогою писав про важке становище українського народу: "На Україні голод... На Херсонщині доїдають яшний хліб... На східних окраїнах степу вже їдять лободу". Саме так він наголошував на гострій потребі виходу своїх книг, які мали стати своєрідним духовним ударом проти тоталітарної радянської системи.
У своїх віршах Маланюк не міг мовчати про репресії та терор, який охопив Україну у 1930-х роках. Його твір "Вислід" став болісною відповіддю на страшні втрати української культури та літератури, адже в той час більшість голосів поетів та письменників уже стихли у підвалах НКВД та в таборах на Соловках.
Розуміючи важливість слова у боротьбі за духовне звільнення, Маланюк звертався до побратимів по перу із закликами творити й не мовчати. В одному з листів до Наталі Лівицької-Холодної він писав: "Тепер, саме в час дикунського задушування нашої літератури, це потрібно як ніколи. Правдами й неправдами наші думки досягають Києва і там прориваються до людей...". Ця його думка знайшла яскравий вираз у знаменитому рядку з його "Посланія":
"Як в нації вождя нема, Тоді вожді її поети!"
У ті важкі часи поет уважно стежив за розвитком літературного процесу на батьківщині, цікавився творчістю Павла Тичини, Максима Рильського, Миколи Хвильового, Юрія Яновського та багатьох інших. Він підтримував зв'язок з українською інтелігенцією у Львові, прохаючи надсилати йому книги та журнали з України.
На початку 1930-х років Маланюк задумав написати історію української літератури. У 1932 році на науковій конференції української еміграції в Празі він представив свій проєкт періодизації літературного процесу. Доповідь викликала активну дискусію, у якій протиставлялися різні точки зору. Саме тоді стало зрозуміло, що Євген Маланюк має неабиякий авторитет і його погляд на історію літератури заслуговує серйозної уваги.
Пізніше, вже у 1940-х роках, він продовжував працювати над цим проєктом. На жаль, рукопис його історії літератури, в якому Маланюк намагався об'єднати культурні й політичні аспекти, був частково втрачений під час Другої світової війни. Доля цього матеріалу залишається невідомою до сьогодні, хоча є сподівання, що він може бути знайдений у архівах письменника.
Євген Маланюк також зрідка відвідував Західну Україну в міжвоєнний період, знаходячи там натхнення та душевну розраду. Але вже після 1939 року ця можливість для нього зникла назавжди.
З початком Другої світової війни життя поета значно ускладнилося. Він пережив нелегкі роки окупації у Варшаві, змушений був працювати в українській гімназії та виконувати різні випадкові роботи, щоб вижити. Після війни, через загрозу переслідувань з боку радянської влади, він знову був змушений виїхати, цього разу до Німеччини.
У післявоєнні роки Маланюк продовжив активну літературну діяльність, зокрема у творчій організації МУР. Його життя на еміграції було сповнене труднощів і невизначеності, однак саме в цей період народилися деякі з його найзнаменитіших поетичних творів.
Врешті-решт, у 1949 році Євген Маланюк емігрував до США, де продовжив працювати як інженер, а також активно творити. В Америці він видав ще кілька поетичних збірок, серед яких "Влада", "П'ята симфонія" та "Остання весна".
До останніх своїх днів поет залишався вірним своїм ідеалам, продовжуючи досліджувати культурні, історичні та літературні питання, що хвилювали його все життя. Його творчий спадок є свідченням незламності духу та непохитної любові до України.
Йдеться про такі відомі та фундаментальні праці Євгена Маланюка, як "Нариси з історії нашої культури" (1954), "До проблем большевизму" (1956), "Illustrissimus Dominus Mazepa" ("Портрет пана Мазепи") (1959) та "Малоросійство" (1964). Кожна з цих робіт стала результатом довгих років осмислення української історії, культури, а також болісних спроб зрозуміти трагедії свого народу. Ці дослідження досі залишаються актуальними, адже в них Маланюк, як тонкий аналітик і палкий патріот, гостро піднімає питання, важливі й у наш час. Кожен його твір пронизаний тривогою за долю України, болем за втрату національної гідності, але й вірою в духовне відродження своєї країни.
Символічно й точно характеризують усе творче надбання письменника рядки з його ранніх поезій:
Мій ярий крик, мій біль тужавий,
Випалюючи ржу і гріх,
Ввійде у складники держави,
Як криця й камінь слів моїх.
Саме ці слова стали життєвим і творчим кредо Євгена Маланюка. Кожен рядок, кожна його думка, як витесані з криці, мали стати духовною основою для майбутніх поколінь українців. Він завжди сприймав своє слово як зброю проти байдужості, малоросійства, занепаду духу.
16 лютого 1968 року життя Євгена Маланюка обірвалося в Нью-Йорку. Письменника поховали на українському цвинтарі в Бавнд-Бруці (Нью-Джерсі), який справедливо вважається своєрідним пантеоном української еміграції. Саме там спочивають інші видатні постаті української культури, які через життєві обставини були змушені залишити рідну землю, але ніколи не переставали бути її духовною частиною.
Книги Маланюка видавалися у багатьох країнах світу: Польщі, Чехо-Словаччині, Німеччині, Франції, США, Канаді. Його твори знаходили своїх читачів у різних куточках земної кулі завдяки численним перекладам німецькою, чеською, російською, польською, французькою та англійською мовами. Проте найболючішим для поета було те, що на рідній землі його творчість залишалася під забороною, а ім'я було майже невідомим. Тільки в останні десятиліття, після здобуття Україною незалежності, твори Маланюка почали повертатися додому, поступово займаючи своє почесне місце в національному літературному каноні.
До першого тому своїх знаменитих "Книг спостережень" Євген Маланюк узяв за епіграф слова видатного українського мислителя В'ячеслава Липинського, які сьогодні звучать як своєрідний заповіт:
"Навчіть їх любити, а не ненавидіти один другого. Скажіть їм, що Україна — це не рай земний, бо раю на землі не може бути, а найкраще виконаний обов'язок супроти Бога і людей. І скажіть їм, що Україна не створиться хитрими спекуляціями, а тільки великим і організованим ідейним поривом. Тільки великим хрестовим походом Духа на українське пекло тілесних пристрастей і хаосу матерії можна створити Україну".
Цей заклик звучить як пророче послання і водночас життєва настанова від самого Маланюка. Він прагнув, щоб його співвітчизники зрозуміли, що лише духовна праця, відданість ідеалам, єдність і любов один до одного здатні створити справжню Україну.
Сьогодні, читаючи Євгена Маланюка, ми знову і знову переконуємося, наскільки глибоко він бачив історію й наскільки актуальними залишаються його думки. Саме такі твори формують свідомість, надихають на боротьбу та підтримують віру у майбутнє українського народу.
ЛЕОНІД КУЦЕНКО
З книги: Є. Маланюк. Невичерпальність. — К.: Веселка, 1997.