Було щось неймовірно трагічне і водночас глибоко символічне в тому добровільному роззброєнні українських військ на Збручі. Це була не звичайна процедура здачі зброї переможеним, а справжній акт приниження, своєрідний публічний ритуал позбавлення народу його честі, гідності, його військової мужності. Найболючіше було те, що воїни розуміли справжній сенс того, що відбувається. Десь неподалік голосно, без сорому ридав молодий хлопець, не в змозі стримати відчай. Інший, охоплений люттю, з металевим дзвоном ламав свою шаблю і з прокльонами кидав її уламки у воду. Третій із благоговінням цілував холодну сталь, немов прощаючись назавжди зі своєю коханою. Це були не просто сцени капітуляції, це було горе цілого покоління, якому довелося усвідомити втрату своєї держави.
Переживати і знову й знову переосмислювати ці події довелося в таборах для інтернованих українських солдатів, розкиданих по Польщі. Євгену Маланюку судилося провести у таких таборах три важких роки. Саме там він зрозумів, що боротьба за незалежність може тривати й у формі слова. Так стилет у його руках перетворився на стилос, і воїн став поетом. Вірші, культурологічні розвідки, публіцистика молодого письменника регулярно з'являлися в таборових виданнях: «Український сурмач», «Наша зоря», «Веселка». У таборах він не лише осмислював причини поразки, а й шукав відповіді на майбутнє України.
Восени 1923 року Маланюк їде до Чехословаччини. Завдяки підтримці президента Масарика ця країна стала справжнім культурно-освітнім центром для української еміграції. У місті Подєбради він вступає на гідротехнічний відділ Української Господарської Академії. Для тисяч українських втікачів, солдатів та студентів тут відкривалися нові перспективи. Українські гімназії, інститути, журнали, видавництва – все це зробило Чехословаччину острівцем вільного українського слова.
Навчання в Подєбрадах для Маланюка було не лише набуттям професії інженера, а й часом потужного творчого підйому. Він активно включається в літературне життя, бере участь у мистецьких заходах і палких дискусіях. Поруч із ним – талановиті побратими, які пізніше також стануть відомими: Олена Теліга, Улас Самчук, Юрій Дараган, Леонід Мосендз, Наталія Лівицька-Холодна.
У 1924 році з’являється перша збірка віршів «Стилет і стилос», а через рік виходить ще одна – «Гербарій». Тема України стала наскрізною для його творчості, але тепер ностальгічні почуття дедалі більше поступалися місцем глибокому філософському аналізу. У наступних збірках («Земля й залізо», «Земна Мадонна», «Перстень Полікрата») поет роздумує над українською історією, прославляючи державницькі ідеали княжої доби та героїзм козаків. Водночас він безжально критикує рабську покірність, плебейство і пасивність сучасників.
Маланюкові поезії часом були нещадними. Він гостро і жорстко висміював ті риси свого народу, які, на його думку, заважали Україні піднятися з колін:
Каліка, смерд — такий він і донині, Сліпий кобзар, що точить вічний жаль...
Не всі сучасники розуміли і приймали таку жорстку правду. Поетові доводилося стикатися з несприйняттям і упередженням. Він болісно переживав самотність і неможливість публікувати свої твори. «Земну Мадонну» він зрештою видав власним коштом після кількох років безуспішних спроб знайти видавця.
Що ж давало йому сили творити далі? Віра в невичерпальну духовну міць українського народу, здатного народжувати нових великих постатей навіть після найстрашніших катастроф:
Гноблять, калічать, труять рід, Ворожать, напускають чари, Здається, знищено вже й слід, Лиш потурнаки й яничари...
Саме ця віра зробила Маланюка голосом національної свідомості для української еміграції. Його слово стало зброєю, яка зміцнювала український дух, підтримувала віру в державність.
Після завершення навчання в 1929 році Маланюк перебирається до Варшави, де працює інженером-гідротехніком у міському магістраті. Там він продовжує активну літературну діяльність, стає однією з ключових постатей літературного життя української еміграції. Разом із Юрієм Липою він засновує гурток «Танк», бере участь у виданні журналу «Ми», співпрацює з Дмитром Донцовим і його «Вісником».
Попри суперечності і конфлікти, Маланюк залишався вірним своєму покликанню. Він активно публікувався, брав участь у літературних дискусіях і продовжував бути тим, кого згодом назвуть «поетом-державником», людиною, яка словом творила імперію українського духу. І саме це робить його творчість актуальною і сьогодні, коли незалежна Україна так потребує міцного духовного фундаменту.