Євген Филимонович Маланюк (1897 — 1968) — поет, публіцист, мислитель, один із найвпливовіших українських літераторів еміграції, постать трагічна й символічна для цілої доби, яка прагнула державного самоствердження України й водночас переживала її глибокі поразки.
У листопаді 1922 року, в польському таборі для інтернованих у містечку Каліш, серед злиднів, холоднечі й відчаю, молодий офіцер армії УНР Євген Маланюк виголошує реферат "Зброя культури", у якому намагається дати відповідь на болюче питання: чому Україна, здобувши шанс на незалежність, його втратила. Він доходить висновку: передусім через слабкість ідеї, нестачу національної еліти, яка б несла відповідальність не лише за державу, а й за її духовне обличчя. І вже в цьому виступі вимальовуються ті засадничі думки, що стануть каркасом його всієї подальшої творчості.
Євген Маланюк народився 2 лютого 1897 року в містечку Новоархангельськ на Єлисаветградщині. Його родина мала козацьке коріння, а дідівська хата зберігала дух пращурів, де поєднувалися традиції і пам’ять про боротьбу за вольності. Батько, Филимон Васильович, був людиною енергійною, самоосвіченою, ініціатором театрального і просвітницького руху в місті. Мати, Гликерія Яківна, принесла в родину ноти витонченості й дворянської культури, музики й романтичної поезії.
Освіту Маланюк здобував у Єлисаветградському реальному училищі. Саме там він уперше серйозно захопився літературою. Писати вірші почав у 13 років, а його читацький інтерес сягав європейських поетів і прозаїків, від Верлена і Рембо до Блока й Сологуба. 1914 року він вступив до Петербурзького політехнічного інституту, проте його навчання перервала війна. Юнака мобілізували, і він став офіцером у кулеметній роті.
З 1917 року його життя пов’язується з українським військом. Маланюк бере участь у визвольних змаганнях, служить в армії УНР, бачить поразку, здає зброю на польському кордоні й потрапляє до табору. Ці події заклали фундамент для його розуміння ролі митця в історії: поет, як воїн, має боротися за національну ідею не мечем, а словом.
В еміграції Маланюк мешкав у Чехословаччині, Німеччині, Австрії, а згодом — у США. Упродовж свого життя він написав десятки поетичних збірок, літературно-критичних і публіцистичних статей. Його поезія — гостра, інтелектуальна, часто позначена гнівом і болем. Він пише про Україну, яку змальовує то як античну Елладу, то як занепалу героїню. Особливо болючою темою для нього була пасивність, рабська покора, розмивання національного характеру.
Маланюк був переконаний, що українське відродження неможливе без духовного очищення і високої культури. Він бачив себе спадкоємцем Лесі Українки, Івана Франка, Тараса Шевченка, однак говорив своєю, особливою мовою. Його поетичний стиль — це поєднання високої риторики, класичної форми і модерного світосприйняття.
Окрім поезії, Маланюк залишив вагомий доробок у галузі літературознавства й історіософії. Його статті про Миколу Хвильового, Тичину, Гоголя, Грушевського були не лише глибокими розвідками, а й актами інтелектуального спротиву. Виступаючи проти колоніального мислення, проти московської культурної експансії, він формулював ідею української окремішності, тяглість державницької традиції.
Його життя було сповнене розчарувань і втрат, але він не зрадив своїх ідеалів. Навіть у роки вигнання, самотності, розірваності з рідною землею він залишався служителем Слова. У листах і нотатках не раз повторював, що хоче бути зрозумілим майбутнім поколінням. І сьогодні його рядки звучать пророче:
"Збагнеш оце, чим серце билось, Яких цей зір нагледів мет, Чому стилетом був мій стилос, І стилосом бував стилет".
Євген Маланюк помер у 1968 році в Нью-Йорку. Похований на українському цвинтарі в Бавнд-Бруку. Його літературна спадщина повертається в Україну як виклик, як урок, як заклик до гідності.