Василь Костянтинович Барка (справжнє прізвище — Очерет) народився 16 липня 1908 року в селі Солониця. Це невелике село було знане старовинною церквою, рештками козацьких укріплень, що належали Северину Наливайкові, та широкими солончаками, звідки місцеві мешканці в скрутні часи видобували ропу замість солі.
Батько Василя пройшов службу у козачих військах, воював у російсько-японській війні. Згодом родина перебралася ближче до Лубен, поселившись у степовій місцевості. В тих краях ночами часто нападали грабіжники, й батько, обороняючи родину, не раз мусив стріляти до ранку. Враження дитинства були сповнені тривоги й відчуття небезпеки.
Згодом, поступившись наділом молодшому братові, батько перебрався на нову ділянку неподалік хутору Миколаївки, де побудував нову хату. Тут, біля озера, що блищало серед згір'їв, минали ранні роки життя Барки. Поруч із родиною — степ, козацькі могили та кам'яні баби, немов свідки далеких епох. У хуторі працювала трикласна школа, яку Барка й відвідував. Перший художній образ, що врізався в пам'ять, — намальована мандрівним дияконом ікона "Моління про чашу".
У роки Першої світової війни батько повернувся з фронту пораненим — вибухом його засипало землею, було пробито ногу й ушкоджено хребет. Гроші, виручені за проданий наділ, пішли на лікування електрикою. Родина опинилася в місті, жила спершу в сараї, потім — у хатці на околиці. Брати навчалися в духовному училищі, бо це дозволяло дітям із козацького стану вчитись безкоштовно.
Освіта була сувора, формалізована, методи — старозавітні. І водночас життя бурси — з убогістю, спартанським побутом і хлоп’ячим зухвальством — зруйнувало дитячу побожність. Згодом бурсу перетворили на трудову школу, де з’явились викладачі нового типу — вже з атеїстичним світоглядом. Один з учителів давав учням читати українську класику.
Батько працював у артілі "Увечный воин" як тесляр, потім — як доглядач садів. В одному з таких садів, що належав вдові старшини армії УНР, Барка вперше прочитав "Гайдамаків" Шевченка й Данте з ілюстраціями Доре. Глибоке враження справила не лише література, а й батькові розмови про "Апокаліпсис".
Коли батька мобілізували вдруге — тепер уже як інструктора у майстерні для армії Будьонного — він тяжко занедужав на тиф. Його вже поклали в морг, але молодий лікар Котляревський урятував життя. Відтоді батько довго хворів. Родина опинилась у злиднях. Василь пішов наймитувати в села, привозив додому продукти. Це була важка, але надзвичайно пізнавальна школа життя. Працюючи в селах, він набрався знань, розуміння народного характеру, вивчив говірки, читав книги під час випасу коней.
Останню зиму ходив до міської школи за вісім верст — у заметілі, в темряву, щодня, опісля виконуючи хатню роботу. Зрештою переїхав до міста, закінчив трудову школу, вступив на учительські курси. Обрав математику й фізику під впливом брата, що згодом став відомим спеціалістом у галузі фотограмметрії та викладачем у Новосибірському університеті. Інший брат також став інженером. А брат Іван, хоч і працював технічним спеціалістом, згодом став священником.
У двадцяті роки Барка пережив захоплення соціологією, філософією, зокрема марксизмом, Богдановим, а також ідеями Віденської школи. Але глибинних відповідей ці вчення не давали. Його більше надихали духовні пошуки, захоплення Сковородою, Достоєвським, Тичиною, Франком і Коцюбинським. Прочитавши монографію Юринця про Тичину, Барка відчув глибину українського модернізму.
Після завершення педагогічного технікуму працював учителем у шахтарському селищі Сьома Рота — місці похмурому, з криміналом, важкими побутовими умовами. Учні спершу ставилися вороже, але згодом полюбили вчителя. Через конфлікти з місцевою владою Барка змушений був залишити Україну в 1928 році. Оселився на Північному Кавказі, що входив до складу РСФСР, де здобув філологічну освіту, відмовившись від попередньої спеціальності.
У Донбасі, в самотності, почав писати власні вірші, вивчаючи Тичину. Свої перші поезії надіслав Тичині — і той, не тільки прочитавши, а й надрукував їх у журналі "Червоний шлях". Це надихнуло Барку. У 1930 році вийшла його перша збірка "Шляхи".
Але надії зруйнувала жорстока рецензія в "Літературній газеті" — з брехливими обвинуваченнями в класовій ворожнечі, намаганні відродити релігійні пережитки та навіть у намірах повідомити Захід про переслідування духовенства. Насправді ж поет лише намагався знайти образи для глибинної суті життя, часто використовуючи символи, метафори та алюзії, не маючи жодної політичної мети.
Так почалося його складне, трагічне й натхненне творче життя, де особиста доля тісно перепліталася з болем епохи, глибокими шуканнями істини й духовною боротьбою за місце українського слова у світі.