Навіть публікація провідного вірша з ортодоксальним ідеологічним змістом не врятувала поетичну збірку Василя Барки від нищівної критики. На засіданнях української секції Російської асоціації пролетарських письменників (РАПП) автору доводилося безкінечно «каятись». Йому висунули чергове звинувачення — цього разу в «буржуазному націоналізмі».
Щоб «виправити» ситуацію, письменницьке керівництво запропонувало Барці написати цикл «виробничих» віршів, відвідуючи завод «Красноліт» і певний час працюючи на ньому. Так з’явилася збірка «Цехи», яка побачила світ у 1932 році в харківському видавництві «Література і мистецтво». Цього разу рецензія в «Літературній газеті» виявилася схвальною: в ній зазначалося, що автор «на правильному шляху» та демонструє зростання ідеологічної свідомості.
Проте сам Барка вже втратив віру в цей шлях. Хоча й щиро писав на задані теми, внутрішньо відчував повну творчу спустошеність. Йому було ясно: більше так писати він не зможе. А так, як хотів — уже не дозволяли. Він обрав мовчання. Наступило десятиліття поетичної німоти, яке тривало до часу німецької окупації. Вдома, пізніми вечорами, він усе ж продовжував писати — та майже всі ті вірші зникли під час війни.
На Кубані саме в той період активно впроваджували політику «українізації» — зокрема в містах, які внаслідок русифікації частково втратили своє національне обличчя. Член ЦК ВКП(б) Скрипник відвідував регіон, надихаючи на реалізацію цієї політики, схваленої на найвищому рівні. Разом із приятелем-лінгвістом Барка плекав мрію про справедливе злиття Кубані з Україною. Обидва вірили, що радянська система здатна подолати спадщину імперських поділів.
Згодом, через тринадцять років — вже на Заході, під час війни, — Барка згадає ці ілюзії. Але «культ особи» знищив надії на справедливість. Кубань, як і раніше, залишилася відірваною від українського простору. Тим часом у самому житті письменника ставало щораз менше опори. Збірки «Шляхи» та навіть «Цехи» викликали обурення у студентському середовищі, особливо серед комсомольців. Попри те, що Барка переміг у конкурсі до аспірантури, тиск і звинувачення за кожне слово змусили його покинути український відділ та перейти до вивчення середньовічної західноєвропейської літератури — вже російською мовою.
Це поклало край його офіційній творчості українською. Невдовзі, з волі Сталіна, в Кремлі розпочалася кампанія проти українізації, яку швидко згорнули й на Кубані. Деякий час Барка працював у художньому музеї як науковий співробітник: складав каталоги, писав анотації, планував експозиції, досліджував невизначені експонати. Паралельно вивчав аспірантські дисципліни.
У Москві він відвідував курси провідних професорів: Пурішева, Поспєлова, Дератані, Шіллера, мав розмови з Джівелеговим. Саме тоді обрав тему дисертації — про співвідношення реального та фантастичного в стилі «Божественної комедії» Данте. Робота в музеї закінчилася драмою: його звинуватили в «контрреволюційному оформленні експозиції». Причиною стала включена до виставки релігійна графіка: естамп Дюрера, копії з Рафаеля, Веронезе, Кореджіо. Барці загрожував суд.
Але ситуація раптово змінилася: у Кремлі розпочали кампанію проти музейних «спрощенців», і це врятувало митця. Він продовжив викладати курс історії середньовічної літератури у філологічному виші на Північному Кавказі. Після чотирьох років роботи захистив дисертацію в Москві, саме в день підписання миру з Фінляндією. На захист зібралося багато науковців, адже зняли затемнення і дали дозвіл на світлове оформлення.
Невдовзі після цього Барка тяжко захворів, але навесні одужав. Почалася війна. Він вступив до «народного ополчення», хоч міг уникнути через хворобу. Спершу ніс службу на дахах — готувався до гасіння запальних бомб. Потім його відправили в казарми, готували до партизанської боротьби, але стрімкий наступ німців змусив відправити загін на передову.
У ніч на 10 серпня 1942 року, під час невдалого маневру, в результаті неготовності (частина гранат була без детонаторів) і слабкої організації оборони, загін потрапив під нищівний удар. Барку поранило в голову й плече. Він знепритомнів, але отямився, добрався до закинутої хатини, де йому надали допомогу місцеві жителі. Хворів понад місяць. Відчувши смертельну небезпеку — з одного боку німці, з іншого — радянські листівки з обвинуваченням усіх, хто залишився на окупованій території, — Барка остаточно порвав із радянським режимом.
Одужавши, він працював у лябораторії свічної фабрики, згодом — коректором української газети «Кубань». Повернулась дружина з сином. Вона — адигейка, вчителька, яка навчалася також у театральному інституті. Одружилися влітку 1932 року. Син Юрій народився восени 1933-го, в розпал Голодомору, який забрав мільйони життів на Україні та Кубані.
У січні 1943 року, під загрозою евакуації чоловіків, Барка змушений був покинути місто. Добравшись до «Чушки» — вузького півострова в Азовському морі, що тягнувся в бік Криму, — разом з іншими намагався переправитись через кригу, яка ламалася під ногами. Деяким вдалось, інші загинули. Барка потрапив до Берліна. Там, за клопотанням українського видавництва, його взяли коректором. Не звільнили з категорії «остарбайтерів», але дозволили не носити нашивку «ОСТ».
У Берліні він жив у кімнаті при видавництві. Місто вже палало під бомбардуваннями. Барка, окрім роботи, виконував обов’язки чергового на випадок пожежі. І саме в цьому ворожому й охопленому вогнем місті, серед звичайних німців, він несподівано відкрив для себе Європу — працьовиту, культурну, чуйно-людяну. Це було потрясінням: після жахів радянського режиму і диких фронтів — натрапити на зовсім інше буття.
Зустрічалися, щоправда, й жорстокі постаті — особливо серед табірних наглядачів. Але більшість німців викликали повагу. На тлі розгрому, на попелищі війни, Барка знайшов нове осмислення світу — і в ньому місце для свого слова.