спектакль КУРАЖ Київ Театр Юного Глядача (ТЮГ)
- Автор лібрето, хореограф та режисер-постановник - Олексій Скляренко
- Художник-сценограф - Тарас Ткаченко
- Композитор - Андрій Шусть
- Помічниця режисера - Оксана Чала
«Кураж» у Театрі Юного Глядача: пластична притча про війну, втрати і людську впертість вижити
На сцені Театру на Липках з’являється вистава, яку важко назвати просто театральною подією — це художнє висловлювання, що балансує між болем і красою, жорстокістю історії й візуальною естетикою. «Кураж» — це сценічне переосмислення п’єси Бертольда Брехта «Матінка Кураж та її діти», створене режисером Олексієм Скляренком, майстром тонкого і водночас глибоко тілесного театру, де головна мова — не лише слово, а передусім рух, тіло, жест, пауза.
Про що ця історія — і чому вона не втрачає актуальності
П'єса була написана Брехтом у 1938–1939 роках як гірка антивоєнна алегорія. Через образ жінки, яка намагається заробити на війні, втрачаючи одне за одним власних дітей, автор показує руйнівну силу конфліктів, які калічать не тільки тіла, а й душі. Війна у Брехта — це не драма між країнами, це катастрофа всередині людини. І саме цю ідею з великою повагою, але по-своєму сучасно і глибоко, продовжує режисер Олексій Скляренко.
Його «Кураж» — це не переказ сюжету. Це пластична поема про злам, про зневіру і водночас про прагнення жити попри все. Це вистава, де танець не прикраса, а мова — де кожен рух говорить більше, ніж абзац монологу.
Матінка Кураж — жінка, яка не ламається, але втрачає все
У центрі — Кураж: сильна, вперта, жива. Вона не ідеальна, вона прагне вижити. Вона торгує на війні, не зупиняється, коли навколо вибухають снаряди, і навіть коли хоронить дітей — не кидає свою справу. Її образ — болючий і чесний. Глядач не може ні засудити, ні виправдати її повністю. І саме в цьому — найскладніший і найчесніший конфлікт вистави: де межа між боротьбою за виживання і втратою людяності?
Скляренко створює навколо неї простір, у якому ніщо не виглядає стабільним. Все змінюється: ритм, пластика, звук. Війна тут — не фон, а живий, дихаючий антагоніст. Вона вростає в тіло героїв, у кожен рух, кожен погляд.
Хореографія як емоційна хребетина вистави
Те, як подано виставу, викликає особливе враження. Традиційні діалоги поступаються місцем тілесній мові. Актори буквально проживають свої ролі тілом, створюючи складну, багаторівневу драматургію через рух. Це не просто пластика заради форми — це візуальна мова емоцій, яка звертається не до розуму, а до відчуттів. Тут кожна сцена — як нервовий імпульс, що проходить крізь зал, не даючи відсторонитися, змушуючи співпереживати, навіть якщо ти не очікував цього.
Музика Густава Малера — не супровід, а внутрішній пульс
Саундтрек вистави — твори австрійського композитора Густава Малера — глибоко переплітається з емоційною архітектурою постановки. Малер, як і Брехт, працював на межі особистого і вселенського. Його музика — то ніжна, то трагічно урочиста — підкреслює і посилює кожну сцену. Завдяки цьому вистава звучить у буквальному сенсі — як трагічна симфонія про приречену жінку й той світ, який повільно розпадається довкола неї.
Сценічна естетика, що зачаровує навіть у жорстких темах
Попри тяжкість матеріалу, вистава вражає своєю витонченістю. Візуальні образи продумані до найменших деталей: світло, костюми, композиції — усе працює не на декоративність, а на ідею. Це рідкісний випадок, коли сценічна краса не приховує біль, а, навпаки, робить його ще ближчим і реальнішим. Скляренко працює як художник: він не говорить «це погано», він показує — і змушує побачити.
Для кого ця вистава?
Це не легке видовище. Але воно необхідне. Для підлітків — щоб сформувати емоційну зрілість. Для дорослих — щоб нагадати, якою мовою говорить людяність у часи безумства. «Кураж» — це вистава для тих, хто не боїться дивитися в очі правді. Для тих, хто розуміє, що мистецтво — це не лише про втечу від реальності, а й про можливість її переосмислення.
Післямова, яку не хочеться вимовляти — хочеться мовчати
«Кураж» залишає глядача не з остаточною відповіддю, а з цілим рядом запитань. І саме в цьому — її сила. Це вистава, що не закінчується, коли актори вклоняються. Вона триває десь у тиші — вже після, вже в кожному з нас. Вона про нас. Про наші війни. Про нашу людяність. Про ціну, яку ми готові платити за виживання — і про те, чи не надто вона висока.
