У роки навчання в Петербурзі Зіньківський не лише занурився у наукову працю, а й став душею невеликого кола студентів-українців, яких об'єднувала свідома відповідальність перед рідним народом. У гуртку, де велись емоційні дискусії про національні питання, долю української культури, роль інтелігенції у пробудженні народу, Зіньківський часто брав слово. Виступав українською, чим одразу привертав увагу. Його промови були не просто інтелектуальними — у них відчувалася жива душа, палка віра, глибока переконаність. Вони справляли глибоке враження й допомагали іншим учасникам долати внутрішню роздвоєність, пробуджували в них національне самоусвідомлення.
Трохим не обмежувався лише словами. Він активно долучався до практичних справ: працював над збірником українських пісень із нотами для народних учителів, заохочував до збирання історичних матеріалів для написання популярної історії України. Його мрія — донести правду про народ і його минуле простими словами, доступно, для широкого загалу. Не випадково товариші охрестили його «дядьком Трохимом» — за природну мудрість, щирість, душевну рівновагу й демократичність. З ним легко було говорити, навіть сперечатися — без образ, без зверхності, але з глибокою повагою.
Восени 1887 року до Петербурга приїхала трупа Марка Кропивницького. Зіньківський не пропустив жодної вистави, був у захваті від гри акторів, особливо Заньковецької. У листах до Грінченка ділився захопленням: повна зала, українська мова зі сцени, сльози на очах глядачів, оплески, які не вщухали. Пізніше він надіслав замітку до "Зорі", в якій підкреслив головне: театр — не лише естетичне переживання, а могутній інструмент національного відродження, бо виводить з духовного сну тих, хто давно відірвався від рідного.
А вже в наступному році до Петербурга завітала трупа Михайла Старицького. Її успіх був ще гучнішим, але викликав роздратування в українофобів. Дехто в пресі писав образливі речі: мовляв, українська драма примітивна, сільська, і не має чого робити поряд із російською, європейською. Зіньківський обурювався: "Яка це народність, яку висміюють за відсутність державницької культури, коли їй навіть не дають шансів її виявити?" — запитував у листі до Грінченка.
Він боляче сприймав зверхність петербурзької інтелігенції. Та попри тиск і байдужість, він вирішує — буде працювати для України. З осені 1888 року завершує оповідання "Сидір Макарович Притика", яке схвально сприймають Мордовцев, Комаров і Грінченко. Це додає сили — він готує до друку збірку "Малюнки справжнього життя", фінансує видання власними грошима. Це був його перший справжній успіх, підтвердження того, що його слово потрібно, що воно має відгук.
Він не зупиняється: перекладає байки Езопа, античні твори, пише власні байки, розгорнуті листи до Грінченка часом перетворюються на міні-рецензії. Одночасно виконує доручення — намагається вивести з-під цензури українські збірники, журнали, альманахи. Але боротьба була виснажливою. Цензура заборонила "Розмову", "Бджілку", "Квітку", стояло під загрозою нове оповідання "Дівка чорнобрива". Зіньківський рішуче протестує — надсилає скарги, пише міністрам, у сенат.
Одночасно він планує створити український тижневик російською мовою — задля ширшого впливу на свідомість інтелігенції. Вагу такої справи вважав надзвичайно великою. В березні 1889 року на вечорі в Беренштама читає лекцію "Шевченко в світлі європейської критики". Публіка, серед якої були Пипін, Семевський, була вражена: Зіньківський говорив без конспекту, вільно, чітко. Декому здавалося дивним, що такі глибокі теми можна викласти українською.
Та він не спинявся. У травні 1889 року подає до цензури заявку на збірник "Слово" — з піснями, легендами, етнографією. Але навіть таку стриману програму цензура відкинула. Тим часом він продовжує працювати: створює оповідання "Сон", перекладає Мольєра, збирає матеріали до граматики української мови, пише рецензії, досліджує фонетику української, працює над історією літератури, вважаючи її джерела глибшими за Котляревського.
У 1890 році, закінчивши академію з відзнакою, він остаточно вирішує: покидає військову службу. У листі до Грінченка пише, що прагне свободи, волі, людського життя. Планує залишитися у Петербурзі як присяжний повірений. Але здоров’я підводить — застуда, запалення легень. Зіньківський хворіє, але продовжує писати. У серпні його направляють до Київського військового суду, згодом — до Курська, Харкова. Ці переїзди остаточно підкошують його. Намагається дістатися до Одеси — не вдається через брак коштів.
Залишившись без засобів і з погіршеним здоров’ям, подає рапорт на звільнення. Але, оскільки одружився без дозволу, у його особовій справі не було запису про сім’ю — і його позбавляють пенсії. У Києві його підтримує лише кілька людей, зокрема Кониський. Лікарі допомагають безкоштовно. Дружина і її рідня лишаються осторонь. Зіньківський, знесилений, працює над енциклопедією, історією штунди, правом в Україні.
Навесні 1891 року їде до Грінченка. Стан погіршується, але він сповнений планів. Та холодна весна і повторне загострення хвороби змушують його вирушити до рідного Бердянська. Сподівається на одужання біля моря. Та 8 червня 1891 року його не стало.
Його поховали з військовими почестями, біля могили матері. Пам’ять про нього зберегли друзі. Кониський, Комаров, Самійленко, Грінченко відгукнулися спогадами, поезією. Грінченко видав твори Зіньківського, а Кравченко встановив пам’ятник. Так згасла зоря, яка ще могла довго світити Україні.
У роки навчання в Петербурзі Зіньківський не лише занурився у наукову працю, а й став душею невеликого кола студентів-українців, яких об'єднувала свідома відповідальність перед рідним народом. У гуртку, де велись емоційні дискусії про національні питання, долю української культури, роль інтелігенції у пробудженні народу, Зіньківський часто брав слово. Виступав українською, чим одразу привертав увагу. Його промови були не просто інтелектуальними — у них відчувалася жива душа, палка віра, глибока переконаність. Вони справляли глибоке враження й допомагали іншим учасникам долати внутрішню роздвоєність, пробуджували в них національне самоусвідомлення.
Трохим не обмежувався лише словами. Він активно долучався до практичних справ: працював над збірником українських пісень із нотами для народних учителів, заохочував до збирання історичних матеріалів для написання популярної історії України. Його мрія — донести правду про народ і його минуле простими словами, доступно, для широкого загалу. Не випадково товариші охрестили його «дядьком Трохимом» — за природну мудрість, щирість, душевну рівновагу й демократичність. З ним легко було говорити, навіть сперечатися — без образ, без зверхності, але з глибокою повагою.
Восени 1887 року до Петербурга приїхала трупа Марка Кропивницького. Зіньківський не пропустив жодної вистави, був у захваті від гри акторів, особливо Заньковецької. У листах до Грінченка ділився захопленням: повна зала, українська мова зі сцени, сльози на очах глядачів, оплески, які не вщухали. Пізніше він надіслав замітку до "Зорі", в якій підкреслив головне: театр — не лише естетичне переживання, а могутній інструмент національного відродження, бо виводить з духовного сну тих, хто давно відірвався від рідного.
А вже в наступному році до Петербурга завітала трупа Михайла Старицького. Її успіх був ще гучнішим, але викликав роздратування в українофобів. Дехто в пресі писав образливі речі: мовляв, українська драма примітивна, сільська, і не має чого робити поряд із російською, європейською. Зіньківський обурювався: "Яка це народність, яку висміюють за відсутність державницької культури, коли їй навіть не дають шансів її виявити?" — запитував у листі до Грінченка.
Він боляче сприймав зверхність петербурзької інтелігенції. Та попри тиск і байдужість, він вирішує — буде працювати для України. З осені 1888 року завершує оповідання "Сидір Макарович Притика", яке схвально сприймають Мордовцев, Комаров і Грінченко. Це додає сили — він готує до друку збірку "Малюнки справжнього життя", фінансує видання власними грошима. Це був його перший справжній успіх, підтвердження того, що його слово потрібно, що воно має відгук.
Він не зупиняється: перекладає байки Езопа, античні твори, пише власні байки, розгорнуті листи до Грінченка часом перетворюються на міні-рецензії. Одночасно виконує доручення — намагається вивести з-під цензури українські збірники, журнали, альманахи. Але боротьба була виснажливою. Цензура заборонила "Розмову", "Бджілку", "Квітку", стояло під загрозою нове оповідання "Дівка чорнобрива". Зіньківський рішуче протестує — надсилає скарги, пише міністрам, у сенат.
Одночасно він планує створити український тижневик російською мовою — задля ширшого впливу на свідомість інтелігенції. Вагу такої справи вважав надзвичайно великою. В березні 1889 року на вечорі в Беренштама читає лекцію "Шевченко в світлі європейської критики". Публіка, серед якої були Пипін, Семевський, була вражена: Зіньківський говорив без конспекту, вільно, чітко. Декому здавалося дивним, що такі глибокі теми можна викласти українською.
Та він не спинявся. У травні 1889 року подає до цензури заявку на збірник "Слово" — з піснями, легендами, етнографією. Але навіть таку стриману програму цензура відкинула. Тим часом він продовжує працювати: створює оповідання "Сон", перекладає Мольєра, збирає матеріали до граматики української мови, пише рецензії, досліджує фонетику української, працює над історією літератури, вважаючи її джерела глибшими за Котляревського.
У 1890 році, закінчивши академію з відзнакою, він остаточно вирішує: покидає військову службу. У листі до Грінченка пише, що прагне свободи, волі, людського життя. Планує залишитися у Петербурзі як присяжний повірений. Але здоров’я підводить — застуда, запалення легень. Зіньківський хворіє, але продовжує писати. У серпні його направляють до Київського військового суду, згодом — до Курська, Харкова. Ці переїзди остаточно підкошують його. Намагається дістатися до Одеси — не вдається через брак коштів.
Залишившись без засобів і з погіршеним здоров’ям, подає рапорт на звільнення. Але, оскільки одружився без дозволу, у його особовій справі не було запису про сім’ю — і його позбавляють пенсії. У Києві його підтримує лише кілька людей, зокрема Кониський. Лікарі допомагають безкоштовно. Дружина і її рідня лишаються осторонь. Зіньківський, знесилений, працює над енциклопедією, історією штунди, правом в Україні.
Навесні 1891 року їде до Грінченка. Стан погіршується, але він сповнений планів. Та холодна весна і повторне загострення хвороби змушують його вирушити до рідного Бердянська. Сподівається на одужання біля моря. Та 8 червня 1891 року його не стало.
Його поховали з військовими почестями, біля могили матері. Пам’ять про нього зберегли друзі. Кониський, Комаров, Самійленко, Грінченко відгукнулися спогадами, поезією. Грінченко видав твори Зіньківського, а Кравченко встановив пам’ятник. Так згасла зоря, яка ще могла довго світити Україні.
"Кришталь з його кривавої сльози — Він не згинавсь, хоч як гула негода..."
"Кришталь з його кривавої сльози — Він не згинавсь, хоч як гула негода..."