Трохим Зіньківський: шлях серця і слова
Життєпис Трохима Аврамовича Зіньківського розгортається перед нами як спалах — яскравий, глибокий, трагічно короткий. Серед численних імен української літератури другої половини XIX століття його постать залишається в тіні, незаслужено забута, попри надзвичайну щирість, глибину думки й відданість українській справі.
Народжений 23 липня (4 серпня за новим стилем) 1861 року в багатодітній родині в місті Бердянськ, Трохим з юних років відчув на собі важкий тягар бідності. Його батько, колишній хлібороб, працював морським конопатчиком, а мати, Уляна Євтихіївна, вела господарство й виховувала сімох дітей. Маленький Трохим ріс серед приазовської природи, яка справила на нього глибоке враження: море, луги, поля — все це формувало його емоційний і філософський світогляд.
У родині цінували освіту. Перші навички письма й читання Трохим здобув від батька. Далі — навчання в приходській школі, куди його віддали через скруту, попри існування престижнішої земської. Там хлопець учився блискуче, і батько з гордістю вішав на стіни оселі кожну грамоту й похвальний лист. Захоплення книгою не полишало його й у двокласному училищі, яке він відвідував із 1873 по 1876 роки. Саме тоді читання стало його пристрастю: твори Майн Ріда, праці Сен-Сімона, філософські уривки Платона, а також українська класика — Гулак-Артемовський, Квітка-Основ’яненко, Шевченко, Пантелеймон Куліш — формували внутрішній світ майбутнього мислителя.
Після училища Зіньківський прагнув стати вчителем і вступити до Феодосійського учительського інституту. Та доля випробовувала його: іспити переносилися, харчів бракувало, і Трохим ледь вижив, харчуючись лісовими горіхами. Через виснаження він захворів на очі, і лише поїздка до Харкова й операція в офтальмолога Л. Гіршмана врятували зір. Повернувшись, Трохим не занепав духом: працював у пекарні, в друкарні, носив пиріжки, ночував на підлозі, заробляв копійку за копійкою, щоб не обтяжувати родину.
1879 року він склав іспити при Бердянській гімназії для вступу на військову службу як «вольноопределяющийся». З товаришем вирушив у Крим, до Сімферополя, пішки долаючи десятки верст. Служба в армії його гнітила: мундир здавався чужим, а атмосфера — ворожою душі. Та вже 1880 року він вступає до юнкерського училища в Одесі, де знайомиться з Левом Смоленським — істориком, просвітником, який відіграв ключову роль у формуванні національної свідомості Зіньківського. Завдяки Смоленському він пізнає історію України, її героїку, мову, долучається до українського культурного руху, знайомиться з думками Драгоманова.
Усе життя Зіньківського — це боротьба між високими ідеалами й суворою дійсністю. Він багато читає, пише, перекладає, досліджує європейську філософію, українську історію й водночас самотньо працює в друкарні чи виконує тяжку фізичну роботу. Його листи до професора Пишна, у яких він відстоює гідність української літератури, свідчать про глибоке усвідомлення національного приниження й водночас — про віру в відродження рідного слова.
Повернення до Бердянська 1891 року — символічне. Уже хворий, він прагне зцілення у рідному краї, біля моря, що колись давало натхнення. Та хвороба прогресує, і життя, яке тільки починало розкриватися у своїй творчій силі, обривається передчасно. Його зірка, хоч і згасла рано, та лишила по собі тепле й чисте світло.
Трохим Зіньківський належить до тих, хто, не маючи офіційних звань і посад, зумів залишити глибокий слід у культурному житті. Його слово було чесним, думка — вільною, серце — відданим народові. Це ім'я варто повертати з тіні забуття.