У циклі «Весна в Єгипті» (1910) Леся Українка відкриває для українського читача ще одну грань своєї творчості — пейзажну лірику, натхненну перебуванням у далекому краї. Вона не просто описує природу чи звичаї Єгипту, а з проникливою увагою до деталей знайомить нас із атмосферою, людьми, настроями — створюючи глибокий художній образ простору, який став для неї тимчасовим прихистком.
Ще раніше, у 1904 році, в Києві побачило світ чергове видання її поетичних творів під загальною назвою «На крилах пісень». Ця збірка стала знаковою для кількох поколінь читачів і закріпила за письменницею статус однієї з провідних постатей української літератури початку XX століття.
1905 рік не став несподіванкою для Лесі Українки — вона була готова до бурхливих подій. Саме тому драматичні поеми «Осіння казка» і «В катакомбах», написані того ж року, стали емоційним і ідейним відгуком на революційний рух. У цих творах вона не лише передає дух протесту, а й глибоко аналізує природу опору, жертви та історичної неминучості змін.
Після поразки революції Леся Українка звертається до жанру сатири. У журналі «Шершень» вона публікує ряд віршів, що стали критичним дзеркалом для тогочасного українського суспільства. У поезіях «Пан політик», «Пан народовець», «Практичний пан» авторка влучно висміює фальшивий лібералізм, лицемірство і пасивність так званих друзів народу.
Упродовж останнього десятиліття життя головним жанром у творчості Лесі Українки стала драматургія. Вражає і кількість написаного — понад двадцять драм — і масштаб художніх пошуків. Її драматичні твори не тільки розширили межі українського театру, а й сформували нову модель поетичного театру — інтелектуального, символічного, напруженого емоційно та ідейно.
Такий театр вимагав від глядача вміння не лише спостерігати, а й мислити, співпереживати, підніматися над побутом. Саме це й стало на заваді широкому визнанню її п’єс за життя. Театр того часу, як і публіка, не були готові до такого рівня драматургії. Наприклад, драма «Блакитна троянда», поставлена 1899 року, не мала успіху. Ця доля перегукується з прем’єрою «Чайки» Чехова, яка теж зазнала невдачі в 1896 році, але вже за два роки отримала визнання завдяки МХАТу. На жаль, у Лесі Українки не було театру, який би зумів так само підтримати її.
Глибше зрозуміти драматургічну концепцію Лесі Українки дозволяють її публіцистичні статті, в яких вона розгортає власну теорію соціальної драми. Вона розглядає еволюцію жанру не лише як літературне явище, а як інструмент впливу на суспільну свідомість. Саме тому у своїх творах поетеса активно використовує притчеві сюжети, запозичені з античності та історії Стародавнього Сходу.
Однак ці історичні теми не були спробою реконструкції минулого. Леся Українка прагнула через символіку цих сюжетів передати актуальні для свого часу духовні, моральні та політичні конфлікти. Прикладами таких творів є «Кассандра» (1907), «В катакомбах» (1905), «На полі крові» (1909), «Руфін і Прісцілла» (1910), «Адвокат Мартіан» (1911).
Проблематика митця і його суспільного покликання постійно хвилювала Лесю Українку. Її роздуми втілилися у драматичній поемі «У пущі», яку вона почала ще 1897 року, а завершила лише в 1909-му. Це твір — глибокий філософський діалог про компроміси й виклики, з якими стикається творча особистість у зіткненні з реальністю.
Окреме місце в її доробку займає «Камінний господар» — оригінальне осмислення образу Дон Жуана. Цей твір став її реакцією на публікацію Петра Струве в журналі «Русская мысль», де той заперечував саму доцільність існування української культури. В її інтерпретації Дон Жуан стає уособленням політичного цинізму та зневаги до духовних цінностей. Так Леся Українка відповіла на ідеологічний виклик не лише художнім словом, а й глибокою інтелектуальною позицією.
Останні роки життя письменниця провела в Грузії та Єгипті, борючись із прогресуючою хворобою. Попри фізичний біль, вона не припиняла працювати. Спогади про рідні поліські краєвиди надихнули її на створення «Лісової пісні» — одного з найвеличніших творів української драматургії. Поему вона написала всього за кілька днів, уже важко хворіючи.
У 1913 році, наприкінці свого земного шляху, Леся Українка знову повертається до теми громадянського обов’язку митця. У драматичній поемі «Оргія» вона ставить у центр образ поета, співця, покликаного служити ідеї свободи навіть ціною особистої жертви. Ліро-епічний триптих «Що дасть нам силу?», «Орфеєве чудо», «Про велета», присвячений Іванові Франку, завершує цей розділ її творчості й передає глибоку віру в перетворюючу силу мистецтва.
Леся Українка померла 1 серпня 1913 року в Сурамі, Грузія. Її тіло було перевезене до Києва і поховане на Байковому кладовищі. Пам’ять про неї живе в українській культурі як про поетесу, мислительку, драматургиню, яка зробила неоціненний внесок у формування національної свідомості та духовної традиції.