Надія Коваленко народилася 1927 року на Кагарличчині, в родині українських інтелігентів — учителів Дмитра та Ніни Кикотів. Батько був людиною активної громадянської позиції, завжди прагнув утвердження національної самосвідомості, засновував хори, гуртки "Просвіти". У буремні роки визвольних змагань очолював один зі штабів Армії УНР. 1934 року його заарештували. З того моменту на родину лягла тінь. Маленьку Надійку переслідували навіть у школі — улюблена вчителька почала публічно ганьбити дівчинку, а однокласники показували їй складені з пальців "ґрати". Батька засудили до страти, однак врятував випадок: старий бойовий товариш, льотчик Сталіна на прізвище Каріочі, добився його звільнення. Побитий, з катованим тілом, батько повернувся додому 1939 року. Згодом батьки розійшлись, і для дівчинки, яка була надзвичайно прив’язана до батька, це стало сильним ударом.
Почалася війна. Разом із матір’ю та сестрою Надійка переїхала з передмістя до центру Києва — на четвертий поверх будинку в Пасажі. Коли місто зайняли німці, і центр почав вибухати, їхній дім теж загорівся. Мати врятувалась, але Надійка затрималася, намагаючись винести кішку. Її витягнув з вогню німецький солдат. Три доби вони з іншими киянами провели просто неба біля театру Франка, без даху, під уламками палаючого Києва.
Повернувшись до Святошина, родина намагалася вижити. Перебиралися з квартири в квартиру, шукали порожнє житло. Вечорами кралися в підвали за вугіллям. Одного разу Надійку побили німці, коли вона намагалася захистити продукти, виміняні на селі. Її врятував офіцер, який нагодував її і відвіз додому. Та одного разу, пішовши за водою, дівчинка не повернулася — потрапила під облаву й опинилася у товарняку, що віз підлітків на роботи до Німеччини.
У таборі розподілу їй видали смугасту робу з написом "Ост". Її, як і ще кількох дітей, довго не хотіли брати на роботи. Зрештою, у містечку Зац вона потрапила до чеського майстра на цегельню. Чехи співчували дітям, передавали їжу, просили передавати записки військовополоненим. Надія отримала листа від сестри — Київ мали звільнити. Вона поділилась радістю, але хтось доніс. Дівчину заарештували. У гестапо її били два тижні, намагаючись дізнатися про чехів. Надя мовчала. Один із німців пожалів її й відправив у лікарню. Потім передав цивільному з настановою: "Запам’ятай — гер Сіпель".
Так Надія потрапила до освіченої німецької родини. Господиня цікавилася Києвом, літературою, а дівчинка чесно виконувала свої обов’язки. Та війна не жаліє нікого — будинок було знищено під час бомбардування. Наступна господиня була грубою, робота тяжкою. Але доля подарувала зустріч з графинею Ольгою Фондштат — жінкою українського роду, яка приїжджала за Надійкою й приймала її в своєму домі. Графиня, як і сама Надія, жила цінностями України, і ці зустрічі залишили глибокий слід.
Коли Червона армія ввійшла до села, почалися грабежі, насилля. Пані Ольга запропонувала Надії виїхати з нею. Та дівчина залишилась. Її заарештували. Під слідством у СМЕРШ допитували про "зв’язки з фашистами". Врятував її Герой Радянського Союзу Рєпін, який дізнався про родинний зв’язок Надії з ученим-атомщиком Доллежалем. Дівчинку визволили й влаштували на службу в автобат.
У Києві вона була зайвою. Родина залишилася без житла. Її прихистили родичі. Працювала на розчищенні Хрещатика, вступила до технікуму культпросвіти, згодом — на філологію. Її принижували за минуле: повернення з Німеччини таврувалось суспільством. Полегшення принесло повернення тітки Лесі, яка допомагала морально й матеріально.
Студентські роки — час болісних зіткнень із системою. Її критикували за "зачарування" поезією Рильського, якого вважали неблагонадійним. Вона бачила, як за щире привітання з поетом дівчина зникла з інституту назавжди.
1951 року Надію скерували до школи №153 із російською мовою викладання. Десять років віддала навчанню, здобула повагу учнів і колег. Її обрали депутатом міськради. Одружилась із Юрієм Коваленком, з яким навчалась у школі. Народила сина й доньку.
1960 року Надію Дмитрівну перевели до Міністерства освіти, де вона стала інспектором-методистом з української мови. За її ініціативи в школах почали вивчати твори замовчуваних авторів. З'явилися кінофільми, фонохрестоматії, книги. Вона читала лекції у КДУ, вела уроки, була "відмінником народної освіти".
Її квартира на Печерську стала місцем зустрічей української інтелігенції. У її домі бували Гончар, Заливаха, Стельмах, Бойко, Антоненко-Давидович. Але почався новий виток репресій. КДБ цікавився конференціями, які вона організовувала. На нараді у Львові її просили говорити російською, вона відмовилась — на знак гідності. За це з зали демонстративно вийшли десятки педагогів. Та Надія не зламалась. Вона залишилась собою — правдивою, гідною, сильною. Її життя — це приклад честі, вірності ідеалам і відданості українській мові, культурі й народові.