Юрій Клен розпочав свою оригінальну творчість українською мовою як поет, для якого споглядання світу стало головним способом його поетичного мислення. І хоча його поезія згодом набуває активістських рис, важливо розуміти: ці два начала — споглядання й дія — в його душевному устрої не виключали одне одного, а гармонійно співіснували. Як засвідчують ті, хто знав поета особисто, його зовнішність — погляд, манера мовлення, загальний вияв — промовляли про натуру мрійника, філософа, внутрішньо заглибленого в світ.
Цей контемплятивний початок не був слабкістю чи втечею від життя. Навпаки, у поетичному й філософському сенсі споглядання для Клена містило в собі енергію діяння — не крикливого, а глибокого, морально вмотивованого. Історія людства з її духовними потрясіннями підтверджує цю істину: найсильніші дії часто народжуються в тиші розмислів.
У цьому контексті згадка про Сковороду — не випадкова. Для Клена це постать не лише національного масштабу, а й символ глибокого самопізнання як основи будь-якої життєвої практики. Як слушно зазначав дослідник Володимир Шаян, Сковорода поєднував етику з релігійним натхненням, а його філософія не тікала від реальності, а навпаки — прагнула її змінити на основі вічних цінностей. У вірші Клена "Сковорода" мандрівка й самота постають як умова звільнення, як міст до справжнього пізнання.
Важливо також, що становлення Клена як поета відбувалося у специфічному культурному середовищі Києва 1928–1929 років. Саме тоді, у відпочинковому скиті Преображення біля Києво-Печерської лаври, де свого часу бував і Сковорода, він створив цикл "Осінні рядки". Ці краєвиди, просякнуті тишею, духовною глибиною і природною гармонією, стали джерелом натхнення, яке супроводжувало його все життя. Сам поет називав цю місцевість краєм, де "пориває туга в край надземний".
Юрій Клен бачив історію як прояв духовно-ідеологічних процесів, зокрема — руйнівних. Імперії, на його переконання, виникали з ідей, у яких уже містився зародок зла, і цим же злом були зумовлені їх крах і трагедія. В останніх війнах він бачив апокаліптичну розв'язку цих процесів. У листі 1944 року він написав: "Хай Бог вас милує в ці апокаліптичні часи", — і ці слова не були метафорою.
Протиставити руйнівному натиску можна було лише одне — ідеалізм. У своїх виступах, зокрема під час перебування в Авгсбурзі, Клен говорив про страх, який охопив його, коли він ще до війни побачив у кінохроніці німецьку військову міць. Це прозріння зміцнило його переконання в тому, що лише духовне, жертовне ідеалістичне начало здатне протистояти злу.
Його ідеалізм був не утопією, а глибокою філософською позицією. У цьому сенсі постать святого Георгія, лицаря, що перемагає дракона, стала для Клена символом духовного опору. Ідея святості, правди, мужності — все це він втілював у своїй поезії. У вірші, що завершується перемогою святого над чудовиськом, поет проголошує моральну програму: залишайся вірним, навіть якщо доведеться блукати вигнанцем, і перед смертю передай дітям правду.
Його віра в Україну була не романтичним патріотизмом, а частиною великого метафізичного бачення. Він вірив, що нове буття України має постати на духовних основах, протилежних імперській ментальності. Справжнє державне будівництво, за Кленом, можливе лише тоді, коли його основою стануть "строгі закони лицарські".
В його поезії — пророчий подих. Він бачить прихід нового часу, що несе бурю очищення, але й надію. Київська земля, благословенна апостолом Андрієм, лишається священною і в добу найважчих випробувань. Символом цієї віри для нього була церква святого Андрія — мовчазний свідок історії й надії.
Юрій Клен вважав, що основне завдання української еміграції — не лише зберегти культуру, а й активно її творити. Він засуджував ментальності, які заперечували вічні цінності, й закликав до духовного оновлення. Його слова про те, що світогляди, засновані на матеріалізмі, привели до катастроф, звучать як попередження й сьогодні.
У дискусії навколо постаті Миколи Хвильового Клен закликав бути чесними. Якщо ідеї, які породили зло, принесли лише "злі квіти", то їх не можна канонізувати. Він стояв на боці ідеалістичного мистецтва, що служить правді, а не політичній доцільності.
Його філософія, натхненна глибоким релігійним відчуттям і античним ідеалом честі, залишає нам не лише поетичний спадок, а й моральний дороговказ. Його слово — це виклик і натхнення, це пам’ять і відповідальність. І тому він — серед тих, хто не зникає, а повертається знову, коли настає час істини.