Юрій Клен (справжнє ім'я — Освальд Бурггардт) — одна з ключових постатей української літератури XX століття, поет, перекладач, мислитель і літературознавець. Народився 4 жовтня 1891 року, помер 30 жовтня 1947-го. Його творча спадщина — це не лише яскраві зразки української неокласики, а й глибоке осмислення ролі митця в добу випробувань.
Юрій Клен належав до кола українських неокласиків — інтелектуальної спільноти, яку сформували Микола Зеров, Максим Рильський, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара. В кінці 1920-х років його вірш "Сковорода" з'явився в декламаторі "Сяйво", підготовленому Зеровим, разом із перекладами з Байрона, Шеллі та Рільке. Зеров тоді з гордістю представив цей вірш як перший оригінальний український поетичний текст Освальда Бурггардта, засвідчуючи глибоку творчу довіру та дружбу.
Атмосфера серед неокласиків вирізнялася особливою доброзичливістю, взаємною підтримкою і теплом, що залишалося з Юрієм Кленом на все життя. Навіть у вимушеній еміграції він зберіг вірність своїм товаришам: присвячував їм поеми, згадував у мемуарах, перекладав їх твори. Його стаття "Спогади про неоклясиків" — одне з найтепліших і найінтелігентніших свідчень про епоху.
Окрема сторінка — його перекладацька діяльність. Юрій Клен готував антологію української неокласики німецькою мовою. Його переклади високо оцінював професор Володимир Державин, вважаючи їх "конгеніальними" — тобто такими, що повністю передають дух і стиль оригіналу.
Контакт автора цих спогадів із Юрієм Кленом був налагоджений у 1944 році у Львові. Уже тоді було відомо, що Юрій Клен — це псевдонім Освальда Бурггардта. З перших же листів видно: він зворушливо цінував спілкування з однодумцями, беріг у пам'яті деталі, навіть, здавалось би, незначні — як, наприклад, прохання відшукати сонет Миколи Зерова, присвячений йому перед від'їздом.
Його вірність, безкорисливість і етична прямота вражають. Це риси, що ріднять його з лицарськими уявленнями про честь і братерство — таке собі духовне продовження козацьких ідеалів, втілене в модерній людині.
Чи можна вважати Юрія Клена поетом поза межами неокласицизму? Дехто стверджує, що в його творах відчутні риси романтизму, волюнтаризму, гнівного пориву. Але ці психологічні характеристики не є визначальними для стилю. Стиль — це насамперед синтаксис, композиція, тип образів, лексика, спосіб побудови тексту. І в цьому сенсі поезія Юрія Клена повністю відповідає неокласичному ідеалу: точність думки, ясність форми, відсутність зайвої емоційності, натомість — дисципліна ритму і логіки.
Микола Зеров визначав класичний стиль як "слово тверде й гостре, без ліричного тремтіння, зате чітке ясною лінією". Це формулювання ідеально лягає на творчість Юрія Клена. Його навіть найбільш емоційно заряджені вірші не втрачають внутрішньої архітектоніки, не розпадаються на випадкові елементи — вони тримаються на сталевому каркасі думки.
Влітку 1947 року в таборі для переміщених осіб в Аугсбурзі професор Державин читав Юрію Клену свою статтю про Миколу Зерова. Це була скромна кімната під дахом, де панувала атмосфера відвертої довіри. Юрій Клен уважно слухав, час від часу усміхався, а по завершенні дискусії повністю погодився з усіма тезами: і щодо існування неокласиків як стилістичної школи, і щодо філософії їх мистецтва, і щодо потреби зберігати класичну ясність у складному часі.
У 1946 році у статті "Бій може початися", опублікованій у журналі "Звено", Клен палко захищав неокласиків. Він писав про небезпеку шаблонного мислення і штампів, про хибність твердження, що класична форма — це лише зовнішня оболонка. Навпаки, для Клена форма і зміст були невід’ємними. Цитуючи Рильського, він вважав, що в терміні "неокласики" вже можна було б відкинути префікс "нео" — бо це справжнє українське класичне мистецтво.
Його переконаність у важливості неокласичної школи звучить як заповіт: "Вони тільки вказали шлях, а не пройшли ним до кінця". Це слова, які хочеться повторювати, коли йдеться про майбутнє української літератури.
Ідеалізм був наріжним каменем його світогляду. Для Клена духовне завжди стояло вище матеріального. У вірші "Софія" (1935) він відтворює образ святості, що перемагає час і руйнування, ідеальної сутності, яка є реальнішою за камінь і метал.
Юрій Клен залишив нам не лише поетичні збірки, а й моральну парадигму — зразок гідності, інтелектуальної вірності, культурної глибини. Його постать — це доказ того, що література здатна бути не просто мистецтвом, а етичною силою. І ця сила з нами — досі.