Михайло Євдокимович Івченко був однією з тих постатей української літератури, які у 1920-х роках спалахнули яскраво, хоча й на недовгий час. Його твори, що вирізнялися особливою чутливістю до внутрішнього світу людини, глибоким ліризмом і тонким психологізмом, швидко здобули популярність: друкувалися в періодиці, видавалися окремими книжками, входили до навчальних читанок для трудових шкіл. Проте майже на шість десятиліть ім'я Івченка опинилося під негласною забороною, а його творчість — у забутті. Лише наприкінці ХХ століття, коли відбулося часткове повернення замовчуваних імен, знову почали згадувати про автора, який колись був відомим, але зник із культурного поля через політичні обставини.
Народився Михайло Івченко 9 серпня 1890 року на хуторі поблизу села Никонівка, що тоді входило до Прилуцького повіту Полтавської губернії, а нині є частиною Срібнянського району Чернігівської області. Початкову освіту здобув у сільській школі, а згодом вступив до вчительської. Там він не лише освоював педагогічну справу, а й познайомився з творами Тараса Шевченка, які в той час вважалися забороненими, читав нелегальну політичну літературу, ділився нею з селянами. Його революційні настрої не залишилися без наслідків: після закінчення школи в 1906 році йому відмовили у видачі посвідчення про благонадійність, необхідного для роботи вчителем.
Івченко знаходить себе в іншій діяльності — працює у Полтавському земстві, згодом очолює статистичне бюро в Лохвиці. Паралельно закінчує Московську землеробську школу екстерном і починає друкуватися у періодиці — зокрема у виданнях «Рада», «Русские ведомости», «Хуторянин». Його перші статті присвячені економічним, природознавчим, національним питанням. Але справжній потяг — це художнє слово. В пошуках літературної підтримки Івченко звертається до знаного автора і гуманіста Володимира Короленка, і той підтримує молодого початківця.
Ширша аудиторія звертає увагу на Івченка після публікації оповідання «Навесні» (1916) у журналі «Промінь», що виходив у Москві. У цьому творі вже відчувалися риси, які згодом стануть визначальними для письменника: тонка спостережливість, увага до психологічних деталей, тиха, але глибока любов до природи, до землі. Для Івченка зв’язок між людиною і навколишнім світом, особливо землею як джерелом життя і духовної сили, стає наскрізною темою.
У 1917—1919 роках Михайло активно друкується в «Літературно-науковому віснику», а згодом — у перших українських радянських журналах: «Мистецтво», «Шляхи мистецтва», «Нова громада», «Червоний шлях». Він постає як місток між попереднім поколінням (С. Васильченко, П. Капельгородський) і новою генерацією, що входить у літературу вже в радянську добу (В. Підмогильний, Г. Косинка, А. Головко). Його творча позиція — врівноважена, неагресивна, зосереджена на внутрішньому світі людини — здавалася багатьом критикам «неактуальною» для революційного часу.
Попри це, за десять років активної літературної праці (1919–1929) Івченко встиг зробити чималий внесок. У його доробку — кілька збірок: «Шуми весняні» (1919), «Імлистою рікою» (1926), «Порваною дорогою» (1926), «Землі дзвонять» (1928); п’єса «Повідь» (1924) і роман «Робітні сили» (1929). Першу з його збірок критика зустріла з певною обережністю — мовляв, надто романтична, надто «по-шевченківськи» сумна. Але водночас визнавали: це справжнє художнє письмо. Михайло Могилянський зазначав, що твори Івченка «зачіпають у душі відповідні струни».
З кожним новим твором Івченко все глибше досліджував внутрішній світ людини, намагався осмислити її місце у складних соціальних і політичних умовах. В оповіданнях «Наступ», «Із днів польових», у повісті «Горіли степи», в п’єсі «Повідь» він уважно стежить за зіткненням особистих переживань із великою історією. Особливу силу має оповідання «Смертний спів» — твір, який за глибиною морального конфлікту можна поставити поруч із «Злодієм» В. Стефаника.
Книга «Імлистою рікою» утвердила за Івченком статус письменника, що має власний стиль і чітке світоглядне бачення. Але далі письменник стикається з наростаючим тиском ідеології. У книжці «Порваною дорогою» (1926) він ще намагається зберегти інтимну тональність, досліджує сільське життя через долі конкретних родин, але що далі, то більше відчувається загроза — його стиль починають вважати «надто естетським», «позакласовим».
У романі «Робітні сили» (1929) Івченко робить спробу адаптувати свою манеру до жанрових вимог часу, але водночас зберігає незалежність суджень. Головний герой, професор Савлутинський, постає як інтелектуал із досвідом закордонної науки, що не боїться критикувати місцеві порядки. Його образ викликає полярні реакції, але саме він уособлює прагнення письменника говорити про справжні цінності — силу духу, інтелект, відповідальність.
Проте така література перестала відповідати політичним вимогам. Від початку 30-х років ім’я Михайла Івченка поступово зникає з літературного обігу. Його твори не перевидаються, про нього не згадують. Лише поодинокі дослідники, як правило — поза офіційним дискурсом, зберігають пам’ять про письменника.
Сьогодні Михайло Івченко постає перед нами як митець надзвичайної внутрішньої делікатності, який намагався не втратити голосу у добу ідеологічного диктату. Його проза, лірична й драматична водночас, залишається важливим джерелом пізнання психології людини в перехідні епохи, а сам він — живим нагадуванням про ціну мовчання і силу слова.