Михайло Євдокимович Івченко
У другій половині 1920-х років ім’я Михайла Івченка було добре знане в українських літературних колах. Його оповідання та повісті не лише регулярно друкувалися у впливових часописах, а й включалися до шкільних читанок для трудових шкіл, виходили окремими книжками. Прозаїк із тонким ліричним чуттям, він зумів поєднати глибоку зацікавленість психологією людини з художнім змалюванням соціальної реальності. Проте після 1929 року його ім’я зникає з культурного простору — на довгі десятиліття твори Івченка опиняються під забороною, фактично вилучені з літературного обігу. Його спадщина замовчувалась, рідко згадувалась, майже не перевидавалася. Лише в останні десятиліття ХХ століття почалося повернення цього імені до історії української літератури.
Народився Михайло Івченко 9 серпня 1890 року на хуторі поблизу села Никонівка Прилуцького повіту, що на Полтавщині (нині — Срібнянський район Чернігівської області). Після початкової освіти продовжив навчання у вчительській школі, де познайомився з забороненими тоді творами Шевченка та нелегальною політичною літературою. Молодий Івченко не тільки читав, а й розповсюджував ці тексти серед селян. Така активність мала наслідки — після закінчення школи у 1906 році він не отримав дозволу на викладання, бо йому відмовили у посвідченні про благонадійність.
Працював у Полтавському земстві, очолював статистичне бюро в Лохвиці, а тим часом екстерном закінчив Московську землеробську школу. Його публіцистичні дописи на теми економіки, природознавства, національного життя з’являлись у таких виданнях, як "Рада", "Русские ведомости", "Хуторянин". Водночас він усе більше відчував поклик до художнього слова. У пошуках поради звернувся до Володимира Короленка, який побачив у молодому авторові талант і щиро його підтримав.
Першим твором, що привернув увагу критики, стало оповідання "Навесні" (1916), надруковане у журналі "Промінь" у Москві. У ньому уже проступали основні риси стилю Івченка: тонке проникнення в душевний світ персонажа, інтимне відчуття природи, прагнення до гармонії між людиною й землею. Ці ж теми стали наскрізними у подальшій творчості.
У роки революційних зрушень (1917–1919) активно друкується в "Літературно-науковому віснику", а згодом — у провідних українських радянських виданнях: "Шляхи мистецтва", "Нова громада", "Червоний шлях". На літературній мапі він стає особливою постаттю — проміжною ланкою між митцями старшої доби (Васильченком, Капельгородським) і новим поколінням письменників — В. Підмогильним, Г. Косинкою, А. Головком. Його приваблювала не стільки епічна дія, скільки психологічна глибина персонажів, вивчення людської природи в її найтонших емоційних проявах.
За десять літ активної творчості (1919—1929) Івченко створює чималу спадщину: збірки оповідань "Шуми весняні" (1919), "Імлистою рікою" (1926), "Порваною дорогою" (1926), "Землі дзвонять" (1928), роман "Робітні сили" (1929), п’єсу "Повідь" (1924). У центрі більшості його творів — зіткнення внутрішнього світу людини з навколишнім, часто жорстоким і хаотичним середовищем. Його стиль — це суміш емоційного ліризму й соціальної проникливості.
Особливе місце у творчості посідає повість "В тенетах далечини" — про Сковороду. У цьому творі письменник ставить питання про зв'язок людини з вічністю, з духовним підґрунтям її буття, через образ мислителя, що шукає гармонії з внутрішнім світом. Оповідання "Смертний спів" (1924) вражає глибиною морального конфлікту — це не просто реакція на події продрозкладки, а трагедія цілого покоління.
Критики визнавали емоційність і ліричність його прози, хоча й не завжди приймали її філософічну зосередженість і неактуальність сюжетів на думку ідеологів. Саме тому з кінця 20-х років Івченко опиняється під пресом політичного тиску — його твори вилучають із видавничих планів, ім’я замовчується. У "Робітних силах" письменник зобразив суперечливу, проте сильну особистість — професора Савлутинського, що уособлює інтелектуала в нових обставинах. Цей роман був спробою глибокого філософського осмислення ролі науки, особистості, внутрішнього вибору — у той час як літературна дійсність дедалі більше схилялась до соціалістичного реалізму.
Літературна спадщина Михайла Івченка — це спроба передусім не дати відповіді, а поставити питання. Його проза — про людину, яка шукає себе в добі бурхливих змін. І нехай після 1929 року про нього намагались забути, його голос — щирий, напружений, інтелігентний — повертається до нас сьогодні як голос доби, що навчилася відчувати трагізм і красу водночас.