Частина IV. Віра у націю: наукова місія в часи надії та випробувань (після 1905 р.)
Після революційного піднесення 1905 року, коли здавалося, що стара імперська завіса от-от розірветься, українське питання нарешті почало звучати голосніше, хоч і з постійною небезпекою. Я уважно спостерігав за розвитком подій у Росії та Галичині, публічно реагував на найважливіші моменти — у газетах, брошурах, у "Літературно-науковому віснику". Час був тривожний, але повен надії.
Мене особливо цікавило, як можна використати нові можливості для легалізації української науки й освіти в Росії. Адже попри тимчасові поступки, загальна лінія царської політики лишалася незмінною — стримати, приглушити, не допустити розгортання національного руху. І все ж — тиша більше не панувала. Українське питання почали публічно обговорювати в Петербурзі, в Києві, на сторінках центральної преси.
Наукова робота в цей час набрала ще більшого масштабу. Я продовжував працювати над "Історією України-Руси", занурюючись у нові томи з неослабною пристрастю. П’ятий том, що вийшов 1905 року, був лише початком великого розділу, присвяченого устрою українських земель у XVI–XVII століттях. Важливо було не лише описати події, а й показати внутрішню динаміку — соціальні механізми, зміну форм самоврядування, культурні зрушення, впливи польської, литовської, московської традицій.
Паралельно я готував нові видання перших томів — доповнені, переглянуті, виправлені. Зростала і міжнародна зацікавленість. У Парижі, Берліні, Лондоні з’являлися поодинокі зацікавлені науковці, що просили матеріали, питали про видання. Я розумів, що українська історія повинна звучати не лише у Львові чи Києві, а й у найпрестижніших академічних осередках Європи.
Наукове товариство імені Шевченка залишалося для мене серцем цієї праці. Я знову очолив його формально — фактично ж ніколи й не залишав. Ми розширювали видавничу діяльність, залучали молодь, видавали археографічні збірники, працювали над документальними серіями. Особливу вагу приділяв молодим науковцям. Я не просто читав лекції — я вів з ними живий діалог, пропонував теми, направляв, допомагав у редакційній роботі, просував до друку.
Мене вже не задовольняло лише створення історичних праць. Я бачив, як брак освітніх матеріалів стримує розвиток національної свідомості. Саме тому зростала роль популярно-наукових книжок, брошур, публіцистики. Ми прагнули донести до широкого загалу — селянина, вчителя, ремісника — просту ідею: українська історія існує, вона глибока, поважна і гідна поваги.
Проте будь-яка активність викликала відповідь. Якщо в російських імперських колах мене вже давно сприймали як небезпечного "українського націоналіста", то у Львові ставлення теж дедалі частіше змінювалося. Польська професура, що ще недавно зі мною чемно віталася, поступово відходила на позиції відвертого протистояння. Я відчував — тут не хочуть бачити рівноправного партнера.
Тиск посилювався. Мене неодноразово атакували в пресі, зокрема під час університетської кризи 1901–1903 років. Польські націоналісти не стримувалися в образах, вимагаючи мого усунення з посади, звинувачуючи у всіх можливих гріхах. З іншого боку, проросійські кола Львова й Києва таврували мене як "сепаратиста", "сотворителя українського міфу". Причиною стали не лише мої книжки чи лекції, а сам факт мого існування як послідовного і гучного українського історика.
І в той самий час — парадокс — саме у цьому неспокої я почував себе справжнім. Я відчував, що виконую своє призначення. Не писав для слави, не шукав посади. Я лише хотів, щоб українці знали себе — через слово, пам’ять, історію.
На цьому тлі ми розгорнули ще ширшу видавничу діяльність. "Українсько-руська видавнича спілка", яку ми заснували 1899 року, набирала обертів. У 1904 році вона навіть перейняла видання "Літературно-наукового вісника", оскільки підпорядкування його Науковому товариству іноді створювало перепони для публікації політично гострих матеріалів. Спілка почала працювати ще активніше, а я очолив і її, не лише у символічному сенсі, а й адміністративно.
Я продовжував мріяти не лише про історію в академічному сенсі. Для мене вона завжди була більше, ніж хроніка подій. Я вірив: історія — це нитка, що тримає націю разом. Без неї ми — розпорошене тіло без пам’яті. І коли бачив, як наші книжки доходять до шкіл, як їх читають учителі в селах, як молоді люди обговорюють історичні теми — я знав: ця праця не марна.
Частина V. Між наукою й нацією: життя на межі імперій (1906–1914)
Після 1905 року настала нетривала відлига. В Російській імперії легалізували частину української періодики, дозволили роботу деяких культурно-освітніх товариств, і багато хто подумав, що зміни вже незворотні. Та я не ділив цього оптимізму. За кожним кроком вперед ішов мовчазний, але невблаганний опір. Проте навіть у таких умовах відкривалося вікно можливостей.
Я продовжував редагувати "Літературно-науковий вісник" і писати до нього сам. Власне, час від часу сам мусив нести весь публіцистичний тягар — суспільні огляди, наукові рецензії, історичні статті, коментарі до подій у Росії та Галичині. У мене не було ні спокою, ні відпочинку — але була внутрішня певність: кожна надрукована сторінка — це цеглина в будівництві українського духу.
Наукова праця, як і раніше, залишалася моїм стрижнем. У 1906 році я завершив п’ятий том "Історії України-Руси", присвячений державному устрою і соціальному життю українських земель у XVI столітті. Том вийшов об’ємним, глибоко деталізованим і вимагав років підготовки, архівних пошуків, осмислення. Але він не був фіналом — а лише перехідною ланкою до ще ширшого дослідження.
Тоді ж я почав працювати над шостим томом, у якому основна увага приділялася культурі, духовному життю, літературі, освіті, впливам латинської, польської й західноєвропейської традиції на українські терени. Мене цікавило, як формувався світогляд людини того часу — її страхи, уявлення про владу, церкву, Бога. І в цьому теж — шукалося джерело сучасного національного характеру.
Архівна робота тривала — я не полишав подорожей до Москви, Варшави, Петербурга, хоч із кожним роком це ставало небезпечніше. Навіть сама моя присутність у стінах російських архівів викликала підозри. Мене вже давно "вели" — листування читали, поїздки фіксували, зустрічі перевіряли. Але я свідомо йшов на ризик: важливішим за страх для мене було не перервати зв’язку з джерелами.
На Галичині моє становище також ускладнювалося. Серед польської професури я вже давно був персоною non grata. Але найприкріше — навіть частина української інтелігенції почала віддалятися. Комусь здавалася надмірною моя вимогливість до якості наукової праці, хтось втомився від мого послідовного українського ідеалізму. Але я не збирався згортати. Я не працював "для себе" — працював на довгу перспективу, на тих, хто ще не народився.
Серед найважливіших моментів того часу — моя участь у розбудові легального українського руху в Росії. Ми шукали можливість заявити про себе в Думі, у нових культурних установах. З’явилися перші українські журнали й газети, але всі вони балансували над прірвою. Я знав: одне слово — і їх закриють. Але все ж — вони були. Це вже був прорив.
Наукове товариство ім. Шевченка розвивалося. Ми поповнювали архів, створили бібліотеку, налагоджували зв’язки з іноземними установами. Я постійно отримував листи від молодих дослідників, учителів, навіть священників, які просили книжки, просили порад, тем для дослідження. І я намагався відповісти кожному — бо знав: десь у селі, у провінції, на самоті росте ще один майбутній науковець, який без нашої допомоги не витримає.
У цей час поглиблювалася моя співпраця з Франком, Гнатюком, Крип’якевичем, багатьма іншими молодими, але вже талановитими колегами. Ми були дуже різні, але нас єднала спільна справа — українське слово, наука, культура. І хоч між нами траплялися суперечки — ідейні, людські — все ж це були суперечки рідних людей, яких поєднувала відповідальність за майбутнє.
Я часто думав про те, як важко живеться українцеві між двома імперіями. У Росії — заборона, підозри, цензура. У Австро-Угорщині — підступна "угода", де за незначні поступки від нас чекали мовчання і покори. Але ми — не були ні росіянами, ні поляками, ні "безнаціональними малоросами". Ми були українцями — і я ніколи не втомлювався це повторювати, хоч би скільки це коштувало.
Історія в моєму розумінні — не академічний предмет, не хроніка. Це внутрішня тканина народу, його душа. І тому кожен рядок, написаний про українське минуле, був для мене як молитва — не з обов’язку, а з потреби. І я вірив: колись ці книжки стануть зброєю сильнішою за шаблі — бо нації, що знає своє минуле, не можна зламати.
Частина VI. Випробування війною і повернення до великої історії (1914–1917)
У 1914 році над Європою нависла хмара великої війни. Перші її звуки ще долинали здалеку, але ми вже знали: попереду — глибокий злам. Я відчував, що ця війна не буде просто черговим конфліктом між імперіями. Вона торкнеться кожного з нас. Вона перевірить силу наших переконань, витривалість духу, глибину віри в те, що ми будуємо.
Коли розпочалася війна, я перебував у Львові. Було літо. Спокій ще зберігався — як тиша перед бурею. Та вже за лічені тижні стало зрозуміло: місто не втримається. Російські війська наближалися, ситуація загострювалася. Як особа, відома своєю антиросійською позицією, я опинився під загрозою арешту. Щоб уникнути найгіршого, я виїхав до Відня, а згодом — до Києва.
На жаль, втеча не врятувала мене. У Києві мене невдовзі заарештували й вислали до Саратова — під суворий нагляд, без права викладання, без доступу до бібліотек, без можливості повноцінної наукової праці. Від усього, що було для мене повітрям, залишилася лише згадка. Але я не зламався.
У Саратові я продовжив писати — не наукові трактати, а щоденники, нариси, публіцистику. І хоч це було життя "в кулуарах", далеко від центрів подій, я постійно відчував пульс епохи. У газетах проривалася революційна напруга, з листів я знав — визріває щось велике.
І воно прийшло. Лютнева революція 1917 року відкрила двері, які здавалося, вже ніколи не розчиняться. Росія стряслася в своїй основі, і серед того потрясіння, нарешті, заговорила вільно й українська ідея.
Я повернувся до Києва. І вже в березні 1917 року мене обрали головою Української Центральної Ради. Це не була посада — це було покликання. Те, про що я мріяв у Тифліській гімназії, до чого йшов через науку, літературу, боротьбу, — тепер ставало реальністю. Історик, що усе життя писав про державність України, тепер мав шанс сам долучитися до її творення.
Це був новий розділ мого життя — політичний, важкий, але величний. Але в цій автобіографічній розповіді я хотів насамперед окреслити той шлях, що вів до нього: шлях учителя, дослідника, видавця, громадянина. Шлях не блискучий і не гучний, а щоденний, наполегливий, тихий. Але саме такий шлях і є справжнім — бо в ньому криється сила народу, що воскресає через знання, пам’ять і віру.