Частина ІІ. Львів: нова сторінка життя і боротьби
Після завершення університетського курсу я опинився на порозі самостійного життя, і це був непростий момент. Київ, з його тісною інтелектуальною атмосферою, здавалося, вже не міг запропонувати мені нових горизонтів. В українських колах столиці багато говорили про Галичину — про її роль як культурного форпосту, як майбутнього осередка всеукраїнського наукового й літературного руху. Ідея була проста, майже романтична: якщо вже в Росії українське слово заборонене, то саме у Львові можна створити те вогнище, яке світитиме всій нації.
На початку 1890-х років постало питання: хто очолить нову кафедру української історії в Львівському університеті? Професор Антонович, якого я дуже шанував, мав пропозицію зайняти цю посаду, але, з огляду на вік і втому, відмовився. Він запропонував мене. Для мене це була не просто посада — це був виклик, поклик долі. Я погодився без вагань.
Однак заснування кафедри затягувалося. В очікуванні я почав працювати над магістерською дисертацією, тему якої запропонував мені той самий Антонович. Писати її було нелегко. Сама тема була складною — історія Поділля в XIV–XVIII століттях, і матеріалу з цієї теми було вкрай мало. Довелося самому перелопатити сотні архівних документів, подорожувати між Києвом, Варшавою, Москвою, опрацьовувати актові книги. Робота вийшла цінною, хоч і дуже спеціалізованою. Вона пізніше була видана як окрема книжка під назвою "Барське староство", разом із двома великими томами документів з Архіву Південно-Західної Росії.
Навесні 1894 року я захистив дисертацію, а вже 1 квітня того ж року, за цісарським указом, була заснована кафедра всесвітньої історії з особливим наголосом на Східну Європу. Замість прямо назвати її кафедрою української історії, як спочатку планувалося, було обрано таке обтічне формулювання — адже в тодішньому Львові українська історія офіційно ще не визнавалася як повноцінна наука.
Мене призначили на цю кафедру — і я, сповнений молодечого запалу, рушив до Львова, не знаючи ще, скільки труднощів мене там чекає.
Місто зустріло мене не тепло. Відразу після мого приїзду помер професор Огоновський, і на мене несподівано лягло завдання — бути обличчям галицької української науки. Робота в університеті була складною, а ще більше — все, що стосувалося громадського і наукового життя поза його межами. Доводилося одночасно організовувати публічні лекції, викладати курси, готувати матеріали до друку, реформувати Наукове товариство ім. Шевченка.
Я став редактором "Записок Наукового товариства", яке спочатку виходило раз на рік, але ми з командою поступово перетворили його на двомісячник. Я ж не просто керував редакцією — сам писав чимало наукових статей, оглядів, рецензій. Товариство ж ми почали активно розбудовувати: заснували нові серії публікацій — "Жерела до історії України-Руси", "Етнографічний збірник", інші тематичні видання.
Але дуже швидко стало зрозуміло, що мрії київських українців про "галицьке культурне відродження" були наївними. Поляки, які контролювали Галичину, не мали наміру поступатися. Вони сприймали українців не як рівноправних партнерів, а як другорядний, слуговий елемент. Мої намагання розвивати українознавство наштовхнулися на байдужість і, подекуди, на відверте ворожнечі. Доводилося боротися за елементарні речі — право української мови, рівність у виші, доступ до наукової літератури.
Я важко захворів. Постійна напруга, конфлікти з польськими колегами, нападки з боку проросійських кіл, розчарування у поведінці деяких українських політиків — усе це виснажувало. Особливо боляче було переконатися, що навіть колеги з Наддніпрянщини, яких ми запрошували до співпраці, часто просто не відповідали, або відверто відмовлялися долучатися.
На цьому тлі я наважився на ще один крок — реформувати українське партійне життя в Галичині. Розчарувавшись у "угодовцях", які шукали компромісів із польською шляхтою, я зблизився з радикальними елементами. У 1899 році ми провели реформу народовської партії, а я навіть став заступником голови її виконавчого комітету. Проте вже незабаром, разом із Іваном Франком, я вийшов із комітету, бо переконався — старі помилки залишилися на місці.
Водночас я приділяв багато уваги вихованню молодих істориків. Студентів, які виявляли інтерес до науки, я запрошував до праці — пропонував теми для рефератів, обговорював тексти, допомагав із публікаціями. Так виростав новий гурт українських істориків — Терлецький, Кордуба, Рудницький, Джиджора, Крип’якевич та інші. Багато з них згодом стали відомими дослідниками. Це була праця, що часто нагадувала працю Данаїд — вихованці мусили їхати в провінції, працювати без підтримки, у важких умовах. Але все ж — ця робота давала надію.
Я не залишав і літературно-публіцистичної діяльності. У 1898 році разом із Франком і Маковеєм ми започаткували "Літературно-науковий вісник" — новий, амбітний журнал, що мав стати платформою для прогресивної думки. Пізніше, у 1899 році, з’явилася ще одна моя ініціатива — створення "Українсько-руської видавничої спілки". Її ідея була проста: видавати якісну белетристику й науково-популярну літературу на самоокупній основі. Спілка згодом стала найпотужнішою українською видавничою організацією.
Але моєю головною внутрішньою метою залишалося одне — написати велику, фундаментальну історію України. Ще у студентські роки я мріяв про три невеличкі томи, які охопили б основні періоди. Але життя швидко переконало: цей проєкт має бути масштабнішим. У 1897 році я почав працювати над першим томом. За два роки, у 1898-му, він побачив світ. Згодом з’явилися другий і третій, і мені стало очевидно — ця робота стане справою мого життя.
Частина ІІІ. Початок нового століття: боротьба за українське слово і європейське визнання
Початок XX століття виявився не менш напруженим, ніж останні роки XIX. У 1900–1901 роках я, попри неймовірне робоче навантаження, намагався зосередитися на продовженні "Історії України-Руси", яка вже тоді сприймалася як фундаментальна спроба переосмислити національне минуле в новому, науковому форматі. У 1901 році був написаний четвертий том, і вже на той момент я розумів — мій первісний план вкластися в 5–6 томів безповоротно розпадається. Матеріалу було надто багато, тем — ще більше, і кожна з них вимагала глибокого архівного пророблення.
Та в той же час зовнішні обставини не дозволяли зосередитись виключно на науці. У самому серці Наукового товариства ім. Шевченка, яке я піднімав із руїни майже з нуля, почала рости опозиція. Мене звинувачували у надмірній концентрації влади, в тому, що я прагну самостійно вирішувати всі питання. Насправді ж я лише намагався зберегти єдиний робочий напрям, у якому ми зрушили українську науку з мертвої точки.
У 1901 році я добровільно подав у відставку з головування в Товаристві. Мені було прикро — не за себе, а за тих молодих науковців, яким я давав хоч мінімальні можливості працювати. Але вже за кілька місяців мене почали вмовляти повернутися. Опозиція, як виявилося, не мала жодного плану, зате мала чимало претензій. Тож я повернувся, твердо вирішивши не витрачати сили на особисті розбірки, а працювати далі.
Серед справ, якими я займався тоді з особливою пристрастю, — організація археологічного з’їзду в Києві у 1899 році. Ми наполягали на праві представляти українські реферати саме українською мовою — це був принциповий момент, адже мова — не просто інструмент, а вияв наукового буття нації. Хоча доповіді не були допущені на самому з’їзді, ми зібрали їх і опублікували в "Записках", задокументувавши наше право бути почутими.
Паралельно я продовжував розширювати і викладацьку роботу, і історичну школу. У моїх приватних гуртках та університетських семінарах виростали покоління нових дослідників. Ми не просто писали — ми творили основу української історіографії, розчищаючи дорогу для тих, хто прийде після нас.
У цей же період — 1903 рік — я отримав запрошення до Парижа: вільна російська школа просила мене прочитати курс з історії України. Я радо погодився. Це була можливість заявити про нашу науку на європейському рівні. Під час мандрівки я побував також у Лондоні, Лейпцигу, Берліні, намагаючись налагодити зв’язки з видавцями й науковими колами. Мене турбувало головне — як дати голос українській історії, яку замовчували в Росії й ігнорували на Заході.
Результатом мого курсу стала книга "Нарис історії українського народу", яку я вирішив видати російською мовою, щоб обійти цензурні перепони. Це був справжній виклик: російські видавці боялися братися за неї, аргументуючи, що структура моєї праці суперечить "державній" історичній схемі. Зокрема — моя інтерпретація Русі як частини української історії. Але я твердо стояв на своєму — і зрештою вирішив видати книжку власним коштом. У 1904 році вона побачила світ і, на диво, була пропущена цензурою — завдяки, як було зазначено в рецензії, "спокійному тону викладу". Та попри офіційний дозвіл, хвиля обурення не забарилася. Мене звинувачували у "сепаратизмі", "українському націоналізмі", навіть у зраді.
І все ж — книга пішла до читача. Вона стала віхою. Вона демонструвала, що українська історія — це не додаток до російської, не тінь імперії, а окремий, повноцінний, гідний світ.
Паралельно з роботою над "Очеркoм" я працював над другим виданням першого тому "Історії України-Руси" — багато в ньому довелося переробляти, доповнювати новими джерелами. Пізніше я випустив і нові видання другого та третього томів.
Та справжнім викликом став п’ятий том — точніше, його перша частина. У ній ішлося про суспільно-політичний устрій українських земель під польсько-литовською владою. Текст був об’ємним, складним, але для мене принциповим: я прагнув дати українцям не лише хронологію, а й розуміння механізмів нашого історичного буття.
1905 рік став символічним поворотом. В Росії назрівала революція, змінювався тон публічного дискурсу, люди почали відкрито говорити про права, свободи, національні інтереси. Я активно включився у цю хвилю — писав статті, листи до редакцій, висловлювався в "Киевских откликах", в "Сыне Отечества", в "Літературно-науковому віснику". Говорив про українське питання, про відносини з поляками, про права народу.
Це був час великої надії — і великої тривоги. Над нами висіли заборони, цензура, політичні репресії. Але ми працювали далі. Я бачив, як зростає інтерес до українства, як молодь починає думати не лише про кар’єру, а про місію. Це давало сили.