Михайло Грушевський. Автобіографічна розповідь (переписана й розширена)
Частина І. Родовід, дитинство, юність та перші кроки у науці
Я народився 17 вересня 1866 року (за старим стилем) у місті Холм, де мій батько на той час викладав у греко-католицькій гімназії. Проте ця сторінка життя моїх батьків була дуже короткою, майже епізодичною. Справжнє моє дитинство минуло зовсім в іншому куточку імперії — на Кавказі, куди наша родина переїхала 1869 року.
Походжу я з роду, що своїм корінням сягає XVIII століття. Рід цей був духовного стану — не знатного, не заможного, але працьовитого й освіченого. Йшлося здебільшого про дяків, паламарів — простих служителів церкви. Проте дід мій по батьковій лінії, Федір Грушевський, зумів піднятися до сану священика, йому вдалося закріпитися під Києвом, у селі Лісники. Цей крок, можна сказати, визначив долю нашої родини: саме завдяки цьому мій батько, Сергій Федорович, попри те, що зостався сиротою ще в юному віці, мав змогу отримати гідну освіту.
Батько був людиною розумною, енергійною і відмовився від церковної кар’єри. Він присвятив себе викладанню, спершу працював у семінаріях — Переяславській, Полтавській, пізніше — у Київській. Згодом його життя привело нас на Кавказ, де він обійняв посаду директора народних шкіл. Він став також автором популярного у Росії підручника зі слов’янських мов. Завдяки цій праці та скромній наполегливості він зміг забезпечити нас, своїх дітей, не лише матеріально, а й духовно. Його життєва мудрість дозволила мені з юних літ присвятити себе навчанню, не переймаючись, чи буде на що завтра купити хліб.
Моя мати, Глафіра Опокова (точніше — Опоцкевич), походила з великої, розгалуженої родини священнослужителів із Київщини. Вона була глибоко віруючою, спокійною і мудрою жінкою, в якій поєднувалася гідність і м’якість. Я був їхнім первістком.
Коли мені було лише три роки, ми вже мешкали у Ставрополі, згодом — у Владикавказі. Увесь мій світ дитинства був пронизаний запахами Кавказу — чужого, не українського краю. Але водночас у моїй душі жила далека, майже легендарна Україна. Її образ створювався з батькових оповідей, пісень, книг. Я ріс мов у двох світах: реальному — південному, гористому, чужомовному, й у внутрішньому — українському, омріяному, теплому.
Друзі дитинства? Їх у мене майже не було. Я зростав, відлюдькуватий, відданий книзі. Замість ігор на дворі — самотні читання під свічкою. Перші мої зацікавлення — література, історія, фольклор. Я ковтав усе, що потрапляло до рук. Мене захоплювали тексти, в яких оживала Україна — її традиції, мова, дух.
У 1880 році мене віддали до гімназії в Тифлісі. Там я вперше по-справжньому занурився в історичну літературу — перечитував усе, що стосувалося української мови, культури, етнографії. Мене захоплювала ідея: бути українцем — це щось глибше, ніж просто походження. Це свідомий вибір, це покликання. У ті ж роки я почав писати — прозу, вірші. І в 1884 році наважився на перший сміливий крок: відіслав свої літературні спроби Івану Семеновичу Левицькому, знаному як Нечуй-Левицький. Його теплий відгук став для мене вирішальним поштовхом: я зрозумів, що маю працювати, удосконалюватися, формувати власний стиль.
Мої перші оповідання — "Бех-аль-Джугур" і "Бідна дівчина" — були написані у 1885 році. В них злилися кавказькі враження, читання газет про Суданську кампанію, а також близькі мені теми вчительського побуту з батьківських спогадів. Ці тексти, хоч і невеликі, стали першими моїми публікаціями. Вони були наче несміливими кроками у напрямку мрії — стати українським письменником і вченим.
Проте я довго вагався, з чого почати свою академічну кар’єру. Що обрати — славістику чи історію? Українознавство тягнуло, але з якого боку підійти до нього? У пошуках відповідей я перечитував Костомарова, Куліша, Пипіна, Максимовича. Саме тоді, у 1880-х, остаточно вирішив — історія перемогла.
Я вступив до Київського університету у 1886 році. Батько спершу не хотів пускати мене туди — боявся студентських заворушень, боявся, що "українська справа" може мені зашкодити. Дозвіл я отримав лише з умовою: не вступати до жодного студентського товариства. Я пообіцяв — і стримав слово.
На той час російські університети були в глибокому занепаді: задуха бюрократії, ідеологічна цензура, інертні викладачі. У Києві домінувала класична філологія, інші напрямки — історія, соціологія, економіка — залишалися на маргінесі. Але навіть у такому середовищі я шукав і знаходив натхнення. Працював багато, писав, відвідував архіви.
Одним із перших результатів мого серйозного занурення в історичну науку стала робота "Південно-руські господарські замки в середині XVI століття", написана ще під час семінарських занять у 1887 році. Вона, перероблена й доопрацьована, була надрукована і стала, по суті, моєю першою справжньою науковою публікацією.
Але головним досягненням студентських років стала моя праця "Історія Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV століття", за яку я отримав золоту медаль і був залишений при університеті як стипендіат. Цей момент став для мене символічним: я відчув, що обрав правильний шлях — шлях науковця, присвяченого історії своєї землі.