Бажан Микола Платонович: естетика сили, бурі і світлої пристрасті
Микола Бажан — постать виняткова у контексті української поезії XX століття. Як і Павло Тичина, він уважно вивчав літератури Сходу, не лише захоплюючись їх образністю, а й сприймаючи Схід як глибоку й болючу проблему української ментальности — «шкурну», тобто внутрішньо екзистенційну, не декоративну. Схід був не лише темою, а й органічною частиною його світовідчуття, його творчого стилю — живого, нестримного, суперечливого.
Складники стилю Бажана: між бунтом і гармонією
Спроба дати чітке визначення стилю Бажана — річ небезпечна. Його поетичний всесвіт надто динамічний, щоби втиснутися в рамки конкретного напряму: футуризм? експресіонізм? барокко? романтизм Гофмана? Усе це — лише відблиски на складній поверхні, матеріали, з яких Бажан ліпив своє, унікальне.
Футуризм дав йому безцінну свободу — розірвати кайдани інерції, що стискали українську поезію, де виростали виразні «пролежні» на тілі традиції. Експресіонізм навчив його працювати зі свідомістю, з її шаленими напругами, з жагою формувати не лише себе, а й цілий світ. Барокко подарувало відчуття вибухової деталізації та монументального охоплення — від малесенького образу до загальної філософської побудови. Гофманівсько-гоголівська романтика додала вимір фантастики, химерності буденного, де можливе будь-яке поєднання і навіть розтин «по живому» — задля нового синтезу.
Але Бажан не був учнем чи епігоном. Він свідомо і тверезо відбирав усе це як інструменти, лишаючись майстром, а не виконавцем. Його стиль — це стиль людини й доби, сформованої між 1917 і 1933 роками. Він був їхнім сином, аналітиком і співцем. Він пережив, полюбив і відкинув їх, творячи з цього свій мистецький синтез.
«Романтика вітаїзму» та місце Бажана в її просторі
Микола Хвильовий, ще до активного входження Бажана в літературу, окреслив поняття «романтики вітаїзму» — широкої, потужної течії, до якої зараховував і неокласиків, і себе, і нову генерацію митців. Він не дав точного визначення — залишив це нащадкам. І вже невдовзі саме Бажан, своїм ліричним епосом, вдихнув в цю романтику одне з найглибших і найяскравіших дихань. Разом із Тичиною, Кулішем, Хвильовим, Яновським, Курбасом і Довженком він формував цілісне, хоч і строкате мистецьке поле, де ідеї витали над долями, а мистецтво ставало нервом епохи.
Коли Хвильовий прочитав «Гофманову ніч», він у присутності літературного кола в клубі Блакитного не стримався — впав на коліна перед Бажаном. У тому жесті було більше, ніж подив: це було інтуїтивне визнання нового прориву.
Бароккова велич і романтична драма
Дмитро Чижевський, аналізуючи українське барокко, слушно помітив: романтизм не заперечив барокко, а лише розширив його. У цьому світлі Бажан — нащадок обох цих великих традицій. І в цьому немає дивного: майже одночасно він — в радянській Україні — відкриває феномен «бароккової людини» XVII–XVIII століть, якого вивчає і Чижевський в еміграції. Бажанова поема «Брама» з циклу «Будівлі» — не просто текст, а художня декларація відкриття бароккової традиції як живої матерії модерного часу.
У добу національного збурення — революції 1917–1919 років — відбувається відродження типу української людини барокко: активної, трагічної, розірваної між вірою і реальністю, між світом і надприродним. Цей образ повертається і в часи УРСР. Водночас відлунює інший тип — гофманівський романтик-бунтівник, що не мириться з мертвотою режиму. І саме в цьому контрапункті постає Бажан — поет, для якого не краса, а сила була основою естетики. Сила суперечностей, ритм боротьби, напруга історичних ривків. Його стиль — це глибока течія стихійної енергії, структурованої безжальним інтелектом.
Поетична магма часу і таланту
Бажан не просто відчуває добу — він її формує в слові, оперує її матерією так, як інженер оперує вибуховими речовинами. Його мова — не прикраса, а знаряддя дії. У його руках слово розжарюється до межі: в ньому і гнів, і іронія, і трагізм. Він використовує брутальну метафору, натиск антитези, багатство лексичного інструментарію, сатиру й патос — і це не для гри, а для висловлення правди свого часу.
Ось його маніфест, поетичний і філософський водночас:
О земле юрб і добр, о земле сил і дій,
Я кожну яв твою зв'яжу і відокремлю
В єдиній складності твоїй.
Тебе до пня, до дна тебе й до краю
Всю вичерпать і розітнути суть!
Тебе, немов мету і жертву, розкриваю
Й не можу до кінця збагнуть,
Бо мудрости й буття неісходима путь.
У цих рядках — есенція його естетики: дух гетевського Фауста, жадоба пізнання, прагнення опанувати цілий світ не заради споглядання, а заради дії. Можливо, саме цей активістський порив — «брати необхідність як основу» — змусив його написати «Оду Сталіну», одну з перших у радянському літературному просторі. Але з часом постає питання: чи справді Бажан сприймав Сталіна як вождя, чи, можливо, він — як і світ, як і добу — брав його лише за матеріал?
Талант, що не вичерпано
Остаточні судження про Бажана ще передчасні. Надто живе, багатогранне й суперечливе його слово. Це не постать застиглого канону — це вібруюча матерія поезії, що живе, допоки ми читаємо її не з позиції спокою, а з усвідомленням трагедії, сили і краси людини в буремному світі.