О Боже!
Що вона чує? Тріск, і грім,
І вереск, крик, і гул тривожний,
І жар обпік її лице.
Вона тремтить… Неподалік
Раптом чує голос… Боже!
Чий це голос ти впізнала?
Упізнала… жах… це — Оксана!
На тому місці, де колись
Вони удвох, сумні, сиділи,
Вона тепер — одна, нещасна —
Сидить самітна, мов дитя,
Ледь одягнена, вся худа,
І на руках, мов би дитину,
Кровавий ніж вона колише.
І шепче тихо, жахаючи:
«Мовчи, дитя моє, мовчи —
Поки спечуться калачі,
Медом будем запивати,
Та ще й пана поминати».
(Співає).
«А в пана два жупани,
А третя — свита,
За те пана
Вранці рано
В діброві убито.
А вбили гайдамаки,
Жупани ділили:
Тому жупан, тому жупан,
А третьому — свита.
В сніг білий заритий.
Ай да і гайдамаки!»
Сліпа
Оксано! Де ти?
Оксана
Ах, мовчи!
Дай заколишу я сина!
(Співає).
«Баю, баю, дитя моє,
У дрімучім лісі,
А я тобі з поля волю,
Долю принесу.
Баю, баю, дитя моє,
В сирому бору,
А я піду погуляю,
Ягід наберу.
Баю, баю, дитя моє,
Край битої шляху,
Поламають люди руки
І білії ноги.
Баю, баю, дитя моє,
У дубовій труні,
Почорніють карі очі
Й чорнії брови.
Засни, дитя, засни, дитя,
Засни навіки ти,
А я одна на базар піду,
У жида крові наточу
Та тебе полікую».
А… заснув! Тепер бери.
У! Який чорний… Подивись!
Сліпа
Оксано! Де ти? Що з тобою?
Оксана
(швидко підходить до неї)
А ти де ходиш? Подивись —
Який веселий бенкет у пана!
Та пан не буде бенкетувать —
Я його вклала на постіль.
Тебе одної не ставало.
Я підпалила! Йди, танцюймо!
(Співає й повільно танцює).
«Гой, гой, не біда!
Сльози — теж вода,
Сльози гаснуть у вогні,
А мені печаль сумна —
Жаль мені моїх тривог,
Жаль подруги із доріг,
Моєї чорної жури».
Моєї… моєї… Ні, не те…
Тепер так весело, так світло,
А я — немов на поклонах.
(Співає й танцює).
«Посіяла лободу на біду,
А долина калиною заросла;
А в мене, красунечки,
Змії-серги в вухах.
Через плечі висять,
І шиплять, і шиплять.
Козак, мабуть, любив —
Козак серги подарив.
Мати в могилі спала,
А я, знай собі, ішла.
Йшла дорогою великою;
А за мною, все за мною
По чотири, по три
Косарі, косарі,
Бур’ян косять, співають…»
Сліпа
Оксано бідна, помолися,
Помолися Богу — ти співаєш
Одні страшні, моторошні пісні!
Оксана
А ти сміятись хочеш, мамо?
Е, годі, мамо, стільки літ
Ти сміялась, я сміялась —
Поплакать можна й одну ніч.
Сліпа
Дитя моє, моя ж ти доню!
Опам’ятайся — гріх тобі, Оксано!
Ти насміялась…
Оксана
Хто? Я?
Не насміялась! Подивись —
Диви, як падають стропила!
Гу!.. гу!.. гу!.. Ха-ха-ха-ха!
Іди танцюй! Його вже нема!
Він не розлучить нас з тобою!
(Співає й танцює).
«По дорозі — осока,
А в болоті — груші.
Полюбила козака —
Душу запродала.
А козак —
Так і сяк —
Не любив —
Задушив,
В сиру землю зарив.
У хатині сирій
Спати лягла зі мною
Відьма чорна.
І сміялася,
Обнімалася,
Їла, гризла мене,
Підложила вогню,
І заспівала, затанцювала,
І скакала, і кричала:
Жар, жар, жар!
Через яр
На пожар!
Всі злетілися,
Здивувалися,
Та й сміялися:
Хі-хі-хі, тра-ля-ля-ля,
Не лишилось ні кола!
Смоляна чорту свічка!
Через яр іде овечка.
Не ходи, козаче, в діброву,
Не ходи, Івашечку,
Торною доріжкою,
Не носи гостинчики
Змії, чорній гадині!
Чаклунка лиха
Зітре брови чорні,
Випалить очі карії".
Сліпа
Опам’ятайся, доню моя, Оксано!
Ти все лихе співаєш;
Ходімо в село: тут стало страшно!
Оксана
Ходімо в село, тут душно мені,
Я босоніж, як на вогні,
На рожевому снігу танцюю.
Ходімо в село, переночуємо.
А хто нас пустить ночувать?
Адже ж люди, знаєш, нас бояться;
Ходімо ми в ліс вовків ласкать;
Адже ж люди брешуть, що вовки злі,
Вовки нас люблять — справді, так!
А пам’ятаєш, ти мені казала…
Ой, ні… не те… постій, забула!
Я все забула… Мій козак,
Мій кароокий… Я кохала,
І він, козак, мене кохав,
І темної ночі він ходив
У зелений сад, де я гуляла.
Ой, як же весело бувало!
Як він, ласкаючи, цілував,
Які слова мені шептав!
Ти так мене не цілувала,
Як він, мій милий, дорогий,
Мій незрівнянний, мій сердечний!
. . . . . . . . . . . . . . . .
Ти казала, він не злий;
А він, твій пан, нелюд страшенний,
Твій пан-кат його убив
За те, що я його любила,
За те, що він мене любив.
Лихий, у кайдани закував.
Про це я не казала навіть
І з тобою. Він пропав…
Пропав без сліду, як пропала
Моя дівочая краса.
А ти чула дива якісь?
Він у гайдамаках отаманом
І цей ніж мені подарував.
Він приходив…
Сліпа
Ходімо швидше!
Веди мене!
Оксана
Куди вести?
У болото, в ліс? Постій, постій!
Я поведу тебе в село,
Де все бур’яном заросло,
Де замість хат — хрести, могили,
Де оселився мій милий
У світлиці темній і сирій.
Сліпа
Ходімо швидше. Бог з тобою!
Перехрестися!
Оксана
Я хрестилась,
Я гірко плакала, молилась,
Та бог відкинув мої хрести,
Мої сердечнії молитви.
Так, він відкинув. А пам’ятаєш?
Ні, ти не пам’ятаєш, ти забула.
А я так добре пам’ятаю:
Ти вчила, як мені смоктать
Кров, ще й «Отче наш» читати.
Сліпа
Оксано, Боже мій, молись,
Ти страшно говориш!
Оксана
Так, так.
Я страшно говорю, ну й що ж!
Ти ж не боялась сидіти
Осінньої ночі край тину
І просиділа двадцять літ,—
Ходімо знов туди сидіти.
Ходімо, мамо, будем співать,
Поки народ не прокинувся.
І будем співать, як рушав
Козак з ордою воювати,
І як покинув він дівчину,
І як полюбив іншу.
Адже це весело — покинути
В чужій далекій стороні
Листок з любистку на вогні.
(Співає тихо).
«Пливи, пливи, човнику, за Дунай;
За Дунаєм погуляю, молода,
З козаками-молодцями мертвими,
З козаками-мертвецями».
Геть від мене! Геть від мене!
Ходімо швидше. Ах, постій!
Я загубила черевики.
А черевики ж дорогі,
Та ноги пекли мені, все одно
Мені не шкода їх, босоніж
Дійдем до гробу…
(Співає).
«Полетіла пташечка
Через поле в гай,
Уронила пір’ячко
На тихий Дунай.
Пливи, пливи, пір’ячко,
Пливи за водою!..»
Я все мовчала, все мовчала,
А він шептав і цілував.
Обіцяв намисто з дукачами.
Чом ти не веліла брати?
Адже ж ними можна й удавиться.
А знаєш що? Ходімо до річки
Купатися просто, й потонемо,
І будем щуками у воді.
І пташкам воля у чистім полі,
І пташкам весело літать,
А мені так весело в неволі
Дівочу молодість втрачать.
Я хіба грішниця якась?
Отруту, може, я варю?
Ні, я не грішниця; ти знаєш,
У все я вірила, у все!
Та хто повірив моїй вірі?
Тепер не те. Летить, летить!
Ні, ти не вилетиш, проклятий,
Я задушу тебе! Тримайте —
Червоний змій! Червоний змій!
Він розсиплеться… Потім…
Га! га! гі!..
І, ніби помста ожила,
Вона, з розпущеною косою,
З ножем у руках, кричала,
І з вереском зникла у вогні.
Раптом крик пронизливий. Тремтить
Сліпа мовчки і, хрестячись,
«Амінь, амінь, амінь!» — шептала.
І крик змінився на гул далекий,
Стеля упала, гул ревів
І стих в долині безучасній,
Немов у серці безстраснім.
Пожежа, лютіша, палала.
Сліпа, бідна, стояла
В диму й сніговім пилу;
Вона Оксани виглядала
І з о с в я ч е н и м с п о к о є м
Невільно з трепетом шептала.
І не дочекалась сліпа
Своєї Оксаночки; пішла
Із погорілого села,
Псалом улюблений наспівуючи:
«Кого, ридаючи, я прикличу
Ділить печаль, журбу мою?
У чужім краю кому, тужачи,
Я рідну пісню заспіваю?»