Сліпа

Поема

«Кого в сльозах я закличу
Ділить печаль і тугу душі?
У краю чужому кому, тужачи,
Я пісню рідную проспіваю?
Загину, бідний, я в неволі!
Печаль мою, журбу мою
Про давню волю, давню долю
Німим я мурам передаю.
О, якби стогін мого болю
І брязкіт іржавих тих ланцюгів
Святі вітри несли додому
У лоно рідного краю мого
І повторили у світлиці
Де батько з матір’ю мої
Мене любили, гріли, ніжили!
А брати? Грішна вся сім’я!
Чужинцям, золоту заради,
Від стад, вина і оливи
Продали брата рідного,
Немов ягня на закоління.
О боже, боже Іудеї,
Творче добрий землі всієї,
Не покарай рідню злочинну,
А мені покору пошли!»

Таку пісню тихо співала,
Печаллю серця охоплена,
Сліпа старенька; при дворі
Панськім сиділа вона
Біля незачинених воріт.
Та з воріт ніхто не йде,
Ніхто не їде, — все порожньо:
Давно хоромини пусті,
Двір бур’яном поріс густо;
Село віддано забуттю;
З патріархальною красою,
З отцівською славою святою —
Усе забуто. Село мовчить;
Ніхто його не відвідає,
Не оживить його словами.
Як біля кладки, при ворітцях
Сидить сумна сліпа стара
І псальму жалісну співає.
А поруч, біля ніг її,
Схиливши темненьку голівку,
Спить доня бідної жінки
Сном непорочної дитини.
В убогім вбранні жебрачки
Вона прекрасна; полудень ясний
Моєї неньки України
Золотив лагідно й ласкаво
Своє прекрасне немовля.
Невже ж даремно промайнуть
Над нею дні її солодкі
І радість світла не осолодить
Її туги? Вона — прекрасна,
Її сліпа каліка-мати —
Хто ж буде в юності вести?
Прийде пора, пора кохати,
І злеє серце чоловіка
Любові тої не пощадить.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . Невинним сном
Оксана спить, а мати сліпа,
Наспівує сумно і тихо
І кожний шелест сторожить.
Якщо ж повіє вітер в полі
І збурить листя, що впало —
Вона німає, і тремтить,
І серцем щільно притискає
Своє єдине немовля,
Свою останню втіху, радість,
Сліпою пам’яттю веде
У сни юнацькі незабуті
Сумної юності своєї.
Вона людей пізнала вщерть!
І біля згинутої огради
Не пощадять її вони;
Їй руки рвуть, мов пси шалені…
Їм стогін болю не збагнути,
Для них любов материнська — тлін.
Вони твердять: — закон один:
«Не личить дівчині злиденній
У порохах повзати, жити
І милостинею харчуватись;
Ми одягнемо її в злато,
Занесем в пишнії палати,
І вклонімось її красі,
Покажем світ новий, ілюзій,
Світ пристрастей і поривань.
А потім… потім…» І кумир
(Богиня всіх поклонів ваших),
П’яніє від кадиль, дуріє,
І чадить в хмарах фіміаму;
А ваша мудрість зрікається
Свого ж обітного слова;
Жменею злата, щедро кинутою,
Засліплює їй очі світлі.
І ось вона — у бруді зради,
На славу старцям вашим млявим,
Перед юрбою п’яних темних
П’є келих…
І ним вгамовує рани душі.
Не ви винні, але вона!
Ви дали їй усе, що личить
Рабині ганебній дати.
Та чи вернули ви їй сни
Дівочі, чистії думки?
Чи повернули благодать
Любові чистої, безвинної?
І радість ніжного єднання,
І кров цнотливу, цвіт невинний —
Вернули ви? Не змогли!
Але, о діти грішної землі!
Чи ви дали їй хоч на мить
Обіймів радість материнську,
Коли б вона, немов водою,
Себе в дитину перелила,
І тайну життя відкрила,
Своїй печалі віддана?
З розпусної, страшної крові
Не відтворити їй любов
Дівочу, чисту, незрадливу;
Ви залишили їй тягар
Життя самотнього й холодного;
І про єдиного синочка
Їй не надійде звістка з далечі.
Чужії діти напоють
Її в смертельну, злу годину,
А одинокий гроб із докором
Чужії діти понесуть.
Та якщо їй судилось долею,
Щоб рідна рученька прикрила
Їй очі в сні останнім —
Тісна її тоді могила,
І вічне ложе — жорстке!
Її дитя після наруги
Безмовно по землі піде,
І в світлий празник при загаті
Яєчко крашанку візьме
І з плачем, із тяжким укором
Маму рідненьку пом’яне.

Осінній полудень, полудень ясний
Рідної, любої тієї землі,
Де розквітали роки мої,
Де так даремно, так нещасно
У злиднях бідних промайнули,—
Осінній полудень, полудень ясний,
Як друга юності, люблячи,
Чужими звуками тебе
Дозволь вітати, мій прекрасний!
Ти той же тихий, той же милий,
Не знаєш часу,— а я!
Не той я став, що був колись,
І шлях похмурий буття,
І ноша тяжка і моя
Мене жахливо обмінили.
Я таємницю життя збагнув,
Серце людське я розкривав,
Та не страждаю, як страждав,
І не люблю я: я каліка!
Я трепет серця назавжди
Замерз у снігах чужини.
І тільки звуки України
Його тривожать часами.
Як відлуння пам’яті невинної,
У них впізнаю я весну,
Мої сумні дозвілля
І в них я тану, в них тону.
І недуги серця тяжкого,
Немов цілющою росою,
Я зцілю ними, і молюся,
І непритворною сльозою
З моєю Україною ділюся.
Та глухо все в ріднім краю!
Я марно голос подаю,
Мені немає відлуння з діброви
Моєї козачки чорнобрової.
Там все заснуло! Пустота
Спустошила серце людини,
І я на сміх покинут віком —
Я самотній сирота!

Осінній полудень, догораючи,
Поля голі освітлював,
І лист зів’ялий, опадаючи,
Сумно журливе шепотів
Про тутешнє життя людині.
У цей же час моя каліка,
Сліпа злиденна моя мати,
І донька її красуня —
Вона спала, а мати сиділа
І тихо, сумно пісню співала,
Як співав Йосип про свій рід,
Сидячи в єгипетській темниці.
А в небі низкою журавлі
З дібров української землі
На південь летіли журавлі.
Чому ж би їй, як вільній птиці,
Туди, де краще, не летіти
І веселіше не співати?
Яка таємниця прикувала
До житла глухої тиші
Своєї серцевої глибини
Вона ще не відкривала
Навіть доньці своїй;
Вона лише співала і сумувала,
Та звуки доньчиних речей
У ній будили радість тиху,
Можливо, світлих давніх днів.
Чи може тин і тополі,
Що сумно шепочуть між собою,
Свідки минулої долі,
Чи дубовий пень сухий,
Плющем зів’ялим обвитий,
Немов забутий часом,
Її свідки? Все мовчить!
Вона співає, вона сумує
І в глибині душі ридає,
Неначе пам’ять відспівує
Про дні минулі, молоді,
Про радощі святі колишні.
І ці звуки виходили
Із серця бідного її,
І в цих звуках було багато
Її земного буття.
І в сотий раз вона кінчала
Псалом невольничий глухий,
Схилила темну голову,
Зітхнула тяжко й промовила:
"Ах, пісне, пісне, пісне смутку,
Ти нерозлучна моя,
У моїм житейськім бурнім морі
Одна ти тиха течія!
Тебе, і вдень, і в ніч ридаючи,
Я кожну мить співаю, співаю,
І в край далекий посилаю
Тебе, журливу мою!
Та вітер буйний, легкокрилий,
Що весело колись літав,
Тепер так тихо, так сумливо,
Неначе друга він утратив,
Неначе люди наказали,
Щоб він не слухав вже мене
І не доніс у край далекий
Тебе, журлива моя!
Не бачачи вас, не знаючи дня
У моїй самотній печалі,
Чим я могла вас образити?
Що вам зробила я? Любила,
За грішні ваші діла
Я Бога в небі просила,
Молила, плакала… А ви
У моїй тузі, у моїй журбі,
Як кровожерні тіє леви,
Упреком серце роздирали,
Отруїли мою кров,
І за молитви, за любов
Моє дитя, моє рідненьке,
Тяжким словом понесли,
І непотрібницею сліпою
Мене зі сміхом назвали!
Я вам простила, я забула,
Я вашої слави не взяла,
Я подаянням годувала
Моє дитя!" І залилася
Сльозами, гіркими сльозами.

Вона ридала, а Оксана
Розплющила чорні очі:
Сльоза матері стражденної
Сон доньки ніжної порушила;
Зі усмішкою вії чорні
Вона прикрила. "Який сон
Смішний і дивний, і який живий…"
І почервоніла сором’язливо,
Сама не знаючи, чому.
"Як холодно, а ти все плачеш!
Вже скоро вечір; чом тобі
Не розповісти мені про смуток?
Я б з тобою теж поплакала,
А то…" — І хлинули рікою
Сльози невинної краси.
"І ти заплакала… Прости,
Що про мої сердечні рани
...
Я не розмовляю з тобою,
Я скоро сльози осушу,
Моєю тяжкою журбою
Твій сон ясний не порушу,
І про недолю неминучу
Дізнаєшся не від мене.
Про все розкажуть злії люди,
Вони тебе не пощадять,
І болю буде ще чимало.
А біль без сліду не мина —
Він серце пустотою скрає,
І з ним любов в собі забирає,
І все найкраще відніма.
Не плач, Оксано!» — і ридає,
Та все ж Оксану пригортає:
«Не плач, дитино, засинай!
Рано сльозам ти відкрилась;
Прийде пора твоя — весна,
І ти дізнаєшся про сльози;
Сама прольєш, сама одна,
Сама, бездомна, як сирота,
І буде в тім моя вина,
Що їх ти з кимсь не поділила…» — «А з тобою?
Хіба ж тебе я не люблю?
Мені й у горі з тобою любо,
Я все із серцем розділю.
Я сльозу серця не для світу,
Не для людей несу в дощі —
Я принесу її на груди
Тобі, у ніжному теплі!
Лиш не ридай! Мені відкрийся
У тій важкій, гіркій журбі.
Не плач сама, відкрийся — й легше
На серці буде. О, послухай
Про те, що бачила у сні —
Я розкажу тобі.
Немовби
Навколо ліс — густий, гіллястий,
А ми з тобою там удвох
Ідемо, якось необачно…
То темно, то знов світло в очі…
Озирнулась — тебе нема!
Я — бігти, кликати, кричати,
Упала, плачу… Аж село:
Широка вулиця, широка;
Іду я вулицею, йде
Така печаль, така тривога…
Я спотикаюсь, паду… Йде
Щось тисне в груди, щось давить, болить,
А люди дивляться й сміються.
Мені болить, та подивитись
Я ніби й боюся — не змусясь.
Аж тут отаман крик підняв:
«О, я тебе!» — я злякалась
І ну тікати — бігла… впала…
А син отамана стояв
Немов би сумно над водою
І помахав мені рукою.
Я підійшла… А він — обняв:
«Чого ж ти, в лісі не жила?
Чому в степу не виростала?» —
Такі він мовив мені слова.—
«Я не можу тебе кохати,
Не можу з тобою вінчатись:
Над нами всі сміятимуться,
А без тебе — не хочу й жити!
Я втоплюсь», — сказав мені.
І так мене поцілував!
Не так, як ти… І я прокинулась.
Хіба не дивний то був сон?
Чи, може, він несе нам лихо?
Чи ні? — Сама не знаю, тихо
Мені страхітно, хоч смішне…
Ну що ж, скажи ж мені, скажи ж!
Коли ж то лихо — то нехай
Ми в ліс підемо і з тобою
Там будем жити — так і знай!
І сумувать з тобою буду,
Та все ж разом. Ну, скажи!" —
"Так, — мовила сліпа, зітхнувши, —
Скажу тобі, скажу, дитино…
Я втомлена. І серце знудилось
Сльозами марно плакать в ніч.
Тобі вже п’ятнадцятий рік.
Твій сон — це знак… це лихо тяжке.
Ти стрінеш горя повен вік
Весни своєї, не побачиш
Ні щастя, ні душевних втіх.
Про мене й не згадай, пробач! —
А як сумне вітрисько в полі
Печаль свою ти з ним розділь,
Як я ділила, я тужила
І щодня серцем, що болить,
Я тільки вітру довірила
Журбу… Та й він не пожалів:
І сліз не хоче він сушити —
А їх — без ліку, їх багато —
І всі болючі, всі кричать…
Оксано, вислухай мене,
І помолися чистим серцем
Діві Пречистій у годину
Страшну — за нього і за мене.
Людське — все фальш. Їм не повір,
Бо зла їх казка понесеться
І вслід за нею ти згориш
В зневазі й сміху їх лицемірства.
І ти не знатимеш, де правда;
Покличеш матір на суди,
А судить — гірко, коли сльози
Течуть, а вин не знайдеш ти.
Тож знай усе: все розповім,
Не затаю нічого з болю —
І радість, й темний жах земний —
Хай буде все тобі на волю!

Своїх я рідних не знала,
В чужій я виростала хаті,
Чужа, та добрая сім’я
Мене любила.