Олександр Вікторович Зима народився 8 березня 1937 року в селі Рибальче на Херсонщині. Його дитинство проминуло серед безкраїх степів і дніпровських плавнів, які згодом стали джерелом натхнення для багатьох його творів. Середню освіту здобув у Голій Пристані, а невдовзі був призваний до лав Радянської армії, де служив на Далекому Сході. Після демобілізації юнак не одразу повернувся до літератури: працював робітником у цілинному радгоспі в селі Мар'ївка на півночі Казахстану, де зблизька побачив нелегкий побут людей праці — досвід, який залишив слід у його письмі.
Ще зі шкільних років Олександр почав робити перші літературні спроби — писав замальовки, вірші, короткі кореспонденції. Це прагнення до слова врешті-решт привело його до Львівського державного університету імені Івана Франка, де він навчався на факультеті журналістики. Після закінчення вишу в 1964 році Зиму запросили до редакції газети «Молодь України». Він став активним репортером, об'їздивши західні області країни в пошуках тем — від глибоко соціальних статей до коротких фейлетонів. У Львові він очолив відділ в обласній молодіжній газеті «Ленінська молодь», згодом працював редактором на Львівському радіо та телебаченні.
Літературний шлях Олександр Зима розпочав у 1965 році, коли в «Ленінській молоді» з’явилася його перша повість «Березовий грім». Його оповідання згодом друкувалися в авторитетних журналах — «Дніпро», «Знання та праця», «Україна», «Жовтень». Письменник зібрав значний доробок і вирушив до Києва — тодішнього центру літературного життя.
Першою книжкою стала збірка «Хліб для подорожнього», що побачила світ 1971 року у видавництві «Молодь». У ній Зима тонко й проникливо змалював образи звичайних мешканців південного степового краю. Через два роки вийшла друга книга — «День молодого сонця», видана у Львові. Саме в цей час його прийняли до Спілки письменників України, після чого він вирушив на південь, до Миколаєва — землі, яка стала для нього другою домівкою.
На Півдні письменник швидко здобув авторитет серед корабелів, рибалок, сільських трударів. Виступи перед школярами стали для нього звичним, улюбленим заняттям. Тут же народилася одна з важливих його книжок — художньо-документальна повість «Степовики» (1979), створена в співпраці з колгоспним головою Миколою Рябошапкою. У центрі твору — турботи й будні тих, хто працює на землі.
Повернувшись до столиці, Зима завідував редакцією поезії та першої книги у видавництві «Молодь». У 1982 році тут вийшов його роман «Мідний серпень», присвячений нелегкому життю будівельників Південноукраїнської АЕС. А вже наступного року з’явилася повість «Жолуді на піску», в якій автор порушує болісне питання збереження екосистеми Причорномор’я.
Того ж 1983 року він написав повість «Терези», а за чотири роки завершив свій останній роман — науково-фантастичний твір «День на роздуми», у якому звернувся до теми пошуків альтернативних джерел енергії. Хоча роман був завершений за життя автора, його публікація відбулася вже посмертно.
Уже в останні роки життя Олександр Зима звертається до жанру казки. Його збірка «Малий поводир» побачила світ у 1985 році, а «Зачарований хлопчик» — у 1988-му, ставши одними з найзворушливіших книжок, створених ним для дітей.
У 1986 році письменника було прийнято до Спілки письменників СРСР. Його твори перекладалися кількома мовами — зокрема, російською, грузинською, узбецькою та казахською, що свідчило про визнання поза межами України.
Життя Олександра Зими обірвалося передчасно — 3 травня 1986 року він помер від тяжкої хвороби. Проте його багатогранна творча спадщина — від реалістичних оповідей про степ і людину до глибоко філософських роздумів про майбутнє енергії — назавжди залишилася в українській літературі як щире свідчення його часу й таланту.