Валентин Тарнавський – одна з найзагадковіших і незаслужено забутих постатей серед вісімдесятників, український письменник, чия творчість заслуговує на особливу увагу. Попри те, що він завжди тримався в тіні літературного процесу, його творчість варта глибокого аналізу та оцінки. Якби українська проза слідувала за стилем Тарнавського, українська література сьогодні могла б займати таку нішу на європейському ринку, яку тепер займає німецька проза, представлена авторами як Патрик Зюскінд і Бернгард Шлінк.
Біографічних відомостей про Тарнавського не так багато, що лише підкреслює його прихильність до відокремленого способу життя. Народився він 9 квітня 1951 року в місті Заставна Чернівецької області, в родині, де батько працював редактором, а мати була бібліотекарем. З ранніх років він полюбив читання, що стало для нього основою для мрії стати письменником. Після закінчення школи, Тарнавський вступив до Київського університету на журналістику, яку завершив у 1976 році. Спочатку він працював журналістом, але швидко зрозумів, що радянська журналістика не дає йому можливості реалізувати свої творчі амбіції.
У 1982 році Тарнавський почав працювати в видавництві "Радянський письменник", де він обіймав посаду головного редактора відділу прози, що стало сприятливим середовищем для розвитку його літературного таланту. Вже в 1983 році його перша книжка повістей і оповідань "Міські мотиви" принесла йому популярність, адже він почав створювати новий стиль в українській літературі. Тарнавський став першим, хто прорвав застій соцреалізму, позбувшись ідеологічної монотонності, яка характерна для багатьох радянських письменників. Він почав писати про міське життя, урбаністичну тематику, зокрема висвітлюючи проблеми сучасного суспільства, реклами та масової свідомості.
В 1989 році вийшла антологія повістей "Обличчям до вікна", де з’явилася повість "Нуль". Це була робота, яка в подальшому принесла йому популярність у літературному середовищі. У 1990 році письменник видав фантастичний роман "Порожній п’єдестал", який був відзначений премією імені Андрія Головка. Всі ці книги були написані на період з 1982 по 1990 роки, коли Тарнавський працював у видавництві і перебував у творчому піднесенні.
Проте після 1990 року, після звільнення з "Радянського письменника", творчий шлях Тарнавського пережив період застою. Письменник покинув літературні кола і неодноразово вдавався до самотності, будуючи будинки у передмісті. Він відійшов від публічних заходів і не бажав обговорювати свої твори. Хоча після його смерті книга "Матріополь", опублікована у 2003 році, залишилась останнім творчим здобутком Тарнавського. Вона продовжила його сатира на соціальну реальність, а сам твір також залишився визнаним, хоч і залишався поза увагою в літературних колах.
Тарнавський так і не отримав належної уваги під час свого життя, а після його смерті його роботи не перевидавались. Це стало причиною того, що він залишився забутим, хоча його творчість мала значний вплив на розвиток сучасної української прози. Він заклав урбаністичну естетику, яка вивела новий стиль в українську літературу, який відрізняється від традиційного погляду на українське суспільство.
Творчість Валентина Тарнавського залишається важливим вкладом в українську літературу. Його роздуми над соціальними та моральними питаннями радянського суспільства і пізнішої незалежної України значно вплинули на письменників наступних поколінь. Творчість Тарнавського заслуговує на повторне визнання і повернення до літературного обігу.