Яків Іванович Щоголів — український поет-романтик, ніжний лірик і дослідник національного характеру, який залишив по собі глибокий і водночас зворушливо інтимний слід у літературному просторі ХІХ століття. Народився 5 листопада 1824 року в місті Охтирка Харківської губернії, в родині старовинного дворянського роду, де шанували освіту, традиції й повагу до слова. Виріс серед широких слобожанських ланів і тиші української природи, яка пізніше стала однією з головних тем його поезії.
Початкову освіту здобув у трикласному повітовому училищі в рідному місті, далі навчався в Першій харківській гімназії, де вперше серйозно захопився художньою літературою. У ті роки Яків багато читав — зокрема твори Вальтера Скотта та Миколи Гоголя, які справили глибоке враження на майбутнього поета. Закінчивши Харківський університет у 1848 році, працював у канцеляріях і на державній службі, проте справжнім покликанням для нього залишалася поезія.
Перші публікації Щоголева з’явилися ще в юнацтві, у 1840-х роках, на сторінках російських видань — таких як «Литературная газета», «Отечественные записки», а також в альманасі «Молодик», що підтримував українську літературну молодь. Однак жорстка й принизлива критика Віссаріона Бєлінського на адресу його поезій так боляче зачепила молодого автора, що він спалив частину своїх рукописів і надовго замовк. Відродженню його поетичного голосу сприяли університетські вчителі й друзі — професори Метлинський, Срезневський, Костомаров, які розбудили в Щоголіві цікавість до історії України та фольклору.
Повернення Щоголева до літератури ознаменувалося публікаціями в «Хаті» Пантелеймона Куліша (1860). Проте поетична творчість розвивалася повільно і нерівномірно — із довгими перервами, спричиненими життєвими обставинами, внутрішніми сумнівами й особистими трагедіями. Після кількох десятиліть мовчання він видав свою першу збірку «Ворскло» лише у 1883 році. А вже в день його похорону, 27 травня (8 червня) 1898 року, вийшла його друга збірка «Слобожанщина» — своєрідний поетичний заповіт.
Поезія Якова Щоголева — тонка, замріяна, глибоко національна. Він є представником Харківської школи романтиків, хоча його творчість іноді називають «спізненим романтизмом» — за прихильність до тем минулого, фольклору, природної краси, давнього народного побуту. У багатьох його віршах — тихий сум за дитинством, образ люблячої матері, знайомі краєвиди Охтирки: водяні млини, степи, пасіки, річка Ворскла. Ці реалії, через художнє переживання, перетворювались на символи втраченої гармонії.
Однією з характерних рис його поезії є стилізація під народну пісню. Він з ніжністю і повагою обігрував фольклорні мотиви, оповіді про відьом, лоскотарочок, квіт папороті, вовкулаків — усе це лягло в основу таких творів, як «Климентові млини», «Ніч під Івана Купала», «Рибалки», «Вовкулака». Інші вірші присвячено ремісницькому побуту — «Ткач», «Кравець», «Мірошник». Щоголів не тільки романтизував, а й фіксував повсякденне життя українського народу з глибоким розумінням і теплотою.
Значне місце у творчості поета займають історичні теми, насамперед козаччина й Запорізька Січ. Вірші «Січа», «Запорозький марш», «Орлячий сон», «В степу» — це художні мрії про славне, але втрачене минуле. Щоголів з болем говорить про «останню Січ» як про загублену епоху національної гідності. Його козацька романтика пронизана тугою, меланхолією, відчуттям того, що ця сторінка історії вже не повернеться.
Окрім історичних, у Щоголева є вірші, присвячені українській природі («Травень», «Осінь», «Степ», «Після бурі»), а також твори з соціальним звучанням — «Пожежа», «Маруся», «Бурлаки». Багато його поезій покладено на музику, і вони ввійшли до народного пісенного репертуару — зокрема «Пряха», «Черевички», «Зимовий вечір».
Упродовж життя Щоголів зазнав немало особистих трагедій — поховав сина і дочку, у старості сам часто хворів. Останні роки прожив у Харкові, далеко від літературного гомону, у спокої родинного кола. Проте навіть у тиші його поетичне слово звучало глибоко й щиро.
Посмертно його твори неодноразово перевидавалися: «Твори. Повний збірник» (1919), «Поезії» (1926, 1958), «Твори» (1930, 1961). Усе це підтверджує: Щоголів — не лише літописець минулого, а й митець, чия поезія має силу впливати на душу і сьогодні. Його творчість — це тиха пісня про землю, яка народила його, і про народ, якого він ніколи не зрадив.