Феофан Прокопович (у світі Єлеазар) — визначний церковний і громадський діяч, мислитель, письменник, реформатор та один із найосвіченіших представників своєї епохи, що залишив глибокий слід в історії не лише України, а й Російської імперії. Народився 7 червня 1681 року в Києві у родині крамаря Церейського. Рано осиротівши, опинився під опікою дядька по матері — також Феофана Прокоповича, ректора Києво-Могилянського колегіуму, що й визначило напрямок його раннього навчання та виховання.
Спершу Єлеазар здобував освіту в школі при монастирі, а згодом вступив до Києво-Могилянського колегіуму, де зарекомендував себе як блискучий студент: опанував старослов’янську, грецьку та латинську мови, брав участь у диспутах, вивчав твори європейських філософів. Після смерті дядька юнак продовжив навчання у Володимир-Волинському колегіумі, прийняв унію і став ченцем Єлисеєм. Завдяки здібностям і підтримці єпископа Заленського, потрапив до Римської академії св. Афанасія. Там студіював не лише богослов’я, а й філософські твори античних і сучасних авторів, знайомився з науковими теоріями Коперника, Галілея, Бруно, Кампанелли.
Втім, Рим він залишив 1701 року, не завершивши навчання. Подорожував Європою, студіював у Галле (Німеччина), де перейняв ідеї протестантської реформації. 1704 року повернувся в Україну, зрікся унії, прийняв православне чернецтво з іменем Феофан на честь дядька. З 1705 року викладав у Києво-Могилянській академії, де впровадив передові освітні методи, зокрема курси піїтики, риторики, філософії. Його трагiкомедiя "Володимир", присвячена Мазепі, здобула популярність.
Феофан виступав із богословськими та філософськими проповідями, які привернули увагу впливових осіб. У 1707 році став префектом академії, а 1711 року супроводжував Петра І в Прутському поході. Цар оцінив його красномовство, й після повернення Феофана призначено ректором академії та ігуменом монастиря. У 1716 році за запрошенням Петра І переїхав до Петербурга, став єпископом псковським, членом Синоду та ідеологом петровських реформ.
Феофан написав низку ключових праць, зокрема "Духовний регламент", який став основою реформованої церковної організації. 1725 року після смерті царя став архієпископом новгородським і очолив Синод. Був одним із організаторів Російської Академії наук, створив коло інтелектуалів, що підтримували реформи.
Його філософські погляди вирізнялися сміливістю: він заперечував схоластику, підтримував ідеї Декарта, Бекона, Галілея, вважав, що пізнання істини має спиратися на науку, а не на догму. У курсах лекцій пропагував науковий підхід, використовував мікроскопи, телескопи, геометричні прилади. Вважав, що віра не повинна суперечити розуму, а наука — перебувати в гармонії з Божественним задумом.
Попри церковний сан, Прокопович стояв на позиціях світського абсолютизму: вважав, що монарх має бути освіченим лідером і що держава повинна стояти вище церкви. У політичному житті підтримував Катерину І та був активним учасником владних процесів.
Останні роки життя провів у Новгороді, де 19 вересня 1736 року і помер. Похований у Софійському соборі.
Феофан Прокопович залишив по собі вагому інтелектуальну спадщину, заклав підвалини модерного мислення в православному світі, поєднавши релігію з наукою, гуманізм із державотворенням. Його праці та ідеї вплинули на подальший розвиток духовної, освітньої та політичної культури як в Україні, так і в Росії.