Валер'ян Львович Поліщук (1897–1937) — одна з найяскравіших постатей українського літературного авангарду початку XX століття, поет, прозаїк, критик і теоретик мистецтва, якого трагічно обірвала хвиля сталінських репресій.
Народився 1 жовтня 1897 року в селі Більче на Волині (нині — Млинівський район Рівненської області) в родині хліборобів. Дитинство минуло у простому сільському середовищі, що згодом залишило глибокий слід у його поетичних пейзажах. Після закінчення двокласної школи в селі Мирогоща продовжив навчання в міському училищі, згодом у гімназії Катеринослава. 1917 року вступив до Петербурзького інституту цивільних інженерів, проте незабаром перевівся до Кам’янець-Подільського університету на історико-філологічний факультет, віддавши перевагу літературі над технічними науками.
У журналістиці дебютував як співробітник газет «Селянська правда» та «Вісті». У роки революційних потрясінь активно працював у культурному середовищі, здійснив творчі подорожі до Франції, Чехословаччини, Німеччини, Скандинавії. Перші поетичні твори були переспівами віршів Олександра Олеся та інших українських поетів. Уже 1919 року вийшла його поема «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила», де поєдналися давньоруський літописний стиль і сучасні революційні реалії.
З переїздом до Києва долучився до творчих колективів молодих літераторів. Особливий вплив на нього справив Павло Тичина, який заохотив його до пошуків нових художніх форм. Разом із Миколою Хвильовим Поліщук видав експериментальну збірку «2» (1922). Він виступав ідейним натхненником нового стилю в українській поезії, прагнув створити синтетичне, динамічне мистецтво, що відповідало б духові епохи.
Його перша серйозна збірка «Сонячна міць» (1920) демонструвала тяжіння до верлібру, вільної поетичної форми, здатної передати нерв часу. Поліщук був активним учасником літературної організації «Гарт», згодом заснував у Харкові групу «Авангард», яка пропагувала конструктивний динамізм і культ технічного прогресу. Проте сам митець не замикався в жорстких естетичних рамках: у його творчості знаходимо і філософську лірику, і глибоко емоційні пейзажні картини, які критики порівнювали з творами Тичини.
Як прозаїк, критик і теоретик літератури Поліщук залишив багатий доробок. Вийшло понад 50 його книжок, серед яких: «Книга повстань», «Ленін», «Дума про Бурмашиху», «Розкол Європи», «Пульс епохи», «Григорій Сковорода». Його твори відзначалися сміливими естетичними експериментами та глибиною філософської думки.
1932 року радянська влада розпустила всі незалежні письменницькі об’єднання, замінивши їх на контрольовану Спілку радянських письменників. Це стало початком кінця для багатьох митців, які не вписувались у прокрустове ложе офіційної ідеології. Наприкінці 1934 року Поліщука заарештували за звинуваченням у належності до вигаданої антирадянської організації. У 1935 році його засудили до 10 років таборів.
Однак вирок виявився смертельним. У 1937 році Поліщук став жертвою так званої «Соловецької етапної справи». Його, разом із десятками інших представників української інтелігенції, розстріляли за вироком особливої трійки НКВС. У фальсифікованій справі фігурували Микола Зеров, Лесь Курбас, Валер’ян Підмогильний, Микола Куліш та інші. Поліщука звинуватили в створенні підпільного «Всеукраїнського центрального блоку» — вигаданої контрреволюційної організації.
Після смерті поета багато років його ім’я замовчували. Лише в 1960-х роках почалося часткове повернення його творів до української культури. У 1968 році вийшла збірка вибраних поезій Валер’яна Поліщука, яка стала першим кроком до повернення його чесного імені в історію літератури.
Його життя — приклад трагічної долі талановитої людини, яка стала жертвою тоталітарної системи. А його поезія — живе свідчення шукань і поривань цілої епохи.