Віктор Платонович Петров (також відомий під псевдонімами Віктор Домонтович і Віктор Бер) — постать, що не піддається однозначному визначенню. Він був філософом, істориком, літературознавцем, письменником, а також — як стало відомо згодом — розвідником. Його життя охоплює важкі, суперечливі й часом драматичні сторінки української історії ХХ століття, і кожна з них варта глибокого осмислення.
Народився Петров у родині священика, дитинство провів в Одесі. У 1913 році закінчив Холмську чоловічу гімназію, а в 1918 — історико-філологічний факультет Київського університету, де здобув срібну медаль за дипломну роботу про поета Миколу Язикова. Ще в студентські роки виявив схильність до наукових досліджень, зокрема в галузі етнографії, працюючи у відповідній комісії при Українській академії наук.
У 1920-х роках входив до літературного кола неокласиків, активно публікувався під ім’ям Віктора Домонтовича. Його твори вирізнялися глибоким психологізмом, тонкою інтелектуальністю та аналітичністю. Разом із Валер’яном Підмогильним Петров став основоположником жанру інтелектуального українського роману.
У 1930-х роках захистив докторську дисертацію про Пантелеймона Куліша. Напередодні Другої світової війни обіймав посаду директора Інституту етнографічних досліджень. Після початку війни опинився в Харкові, який був тимчасово окупований. Тут Петров бере участь у створенні «Мистецького українського руху», редагує журнал «Український засів» і друкує свій роман «Без ґрунту». Саме в ці роки починає викристалізовуватися образ письменника, який мислить і пише на межі філософії, етики та історії культури.
Під час війни побував у різних містах України, зокрема у Києві, де тісно співпрацював з Олегом Ольжичем. У 1943–1945 роках Петров очолював кафедру етнографії в Українському науковому інституті у Львові, а потім працював у Берлінському інституті. Його поява в мундирі німецького офіцера в Берліні викликала суперечливі оцінки. Утім, пізніше з’ясувалося, що ще з кінця 1930-х років він співпрацював із радянською розвідкою, виконуючи розвідувальні завдання в тилу ворога.
Після війни жив у Мюнхені. Тут редагував журнал «Арка», викладав етнографію в Українському вільному університеті, читав патрологію в Богословській академії. У 1949 році Петров раптово зник, що викликало хвилю чуток та звинувачень. Дехто підозрював радянське викрадення, інші — «розправу» з боку політичних опонентів. Та пізніше з’ясувалося, що Петров добровільно повернувся до СРСР, де його ім’я не було викреслене з офіційного наукового обігу.
У Москві він працював в Інституті археології, згодом — у Києві, де відновив наукову діяльність в Інституті археології АН УРСР. Через втрату документів під час війни змушений був вдруге захищати дисертацію — вже в 1966 році. Після «перевірки» у 1957 році одружився з Софією Зеровою, вдовою Миколи Зерова, з якою його пов’язувала давня дружба ще з 1920-х років.
Віктор Платонович Петров помер у 1969 році в Києві — за письмовим столом, за своєю звичною працею. Його поховали в українській столиці. Не завершив словник пруської мови, над яким працював останні роки життя. Уже після смерті, у 1988–1989 роках у Нью-Йорку вийшло тритомне зібрання його творів, що засвідчило відродження інтересу до цієї надзвичайно складної, суперечливої, але глибоко талановитої постаті української культури ХХ століття.