Степан Іванович Олійник — один із найяскравіших українських гумористів і сатириків XX століття, чия творчість глибоко вкорінилася в національну літературну традицію. Його ім’я добре знане не лише в Україні, а й далеко за її межами. Впродовж майже сорока років він віддано служив українській літературі, а ще понад п’ятдесят років — журналістиці, завжди залишаючись вірним ідеалам добра, правди й гідності.
Народився 3 квітня 1908 року в селі Пасисели на Одещині в багатодітній селянській родині. Навчання розпочав у селі, а згодом продовжив в Одесі, де закінчив трудову семирічку і кооперативний технікум. 1929 року вступив до Одеського педагогічного інституту, поєднуючи навчання з першими літературними спробами. Його вірші публікували в місцевих газетах і журналах. Проте шлях письменника був позначений не лише творчістю, а й переслідуваннями — в 1931 році його заарештували за гумористичні частівки та носіння вишиванки, що вважалося проявом націоналізму.
Незважаючи на труднощі, він закінчив інститут, викладав українську мову і літературу, працював у газеті «Чорноморська комуна», а пізніше — у київських редакціях. У своїй журналістській практиці об’їздив чимало сіл і міст, шукаючи теми, близькі й зрозумілі простим людям. Його поетичні фейлетони викликали резонанс — читачі впізнавали в них себе, чиновники виправляли помилки, а декого навіть карали за цитування вголос. Проте для самого автора головним завжди залишалася не сатира заради викриття, а доброзичлива, людяна і щира підтримка.
Олійник був не лише гумористом. Він умів зворушливо й щиро писати для дітей, створював образи, сповнені тепла й світла. Його дитячі вірші сповнені любові, гумору й щирості. З великою ніжністю він ставився до доньки Лесі й онучки Оксанки, які часто ставали героями його жартівливих мініатюр.
У роки Другої світової війни Степан Іванович працював фронтовим кореспондентом, створив образ українського солдата-гумориста, друкував вірші у фронтовій пресі, писав тексти, які поширювалися серед солдатів. У Саратові працював на радіостанції ім. Тараса Шевченка, де разом із Юрієм Шумським створив героя Перця–Перчила для радіожурналу, що став дуже популярним.
Після війни вийшли друком його перші книжки сатири й гумору — «Мої земляки» (1947) та «Наші знайомі» (1948), яка отримала Державну премію СРСР. Він увійшов до Спілки письменників, працював у редакції журналу «Перець», а також здобув благословення від самого Остапа Вишні. Його твори стали класикою української гумористичної літератури.
У його ліричних новелах, зібраних у книжці «З книги життя» (1968), він озирається на прожите життя, ділиться спогадами й роздумами. Його фейлетони надихали навіть кінорежисерів — зокрема, Леонід Гайдай зняв фільм «Пес Барбос і незвичайний крос» за сюжетом, навіяним твором Олійника.
За життя письменника неодноразово намагалися втягнути в співпрацю з органами, але він завжди відмовлявся, залишаючись принциповим і чесним. Його гумор був щирим, а сатира — глибоко народною. Він залишався простим і уважним до кожного — незалежно від посад і звань.
Помер Степан Олійник 11 січня 1982 року. Пам’ять про нього живе: на Одещині проводять Олійниківські дні, встановлено пам’ятник у Левадівці, діє благодійний фонд імені Степана Олійника, засновано всеукраїнську літературну премію його імені.
Його ім’я несправедливо зникло з шкільної програми, однак твори Олійника не втратили актуальності. Навпаки, в кожному його рядку відчувається жива, щира правда про людей і життя. Це класика, яка заслуговує на повернення в навчальні програми й серця нових поколінь.