Олександр Олесь (справжнє ім’я — Олександр Іванович Кандиба; 1878–1944) — один із найяскравіших представників української поезії початку XX століття, талановитий лірик, драматург, перекладач. Народився в селі Крига (тепер — Білопілля) на Сумщині. Закінчив Харківський ветеринарний інститут, працював у Харкові й Києві, зокрема в період 1909–1919 років.
Його поетичний дебют — збірка «З журбою радість обнялась» (1907) — одразу принесла визнання. У наступні роки виходять нові книжки: «Поезії. Книга II» (1909), «Книга III» (1911), «Драматичні етюди. Книга IV» (1914), «Книга V» (1917), в яких поет виявляє рідкісну емоційну напругу, ліризм і тонке відчуття мови.
Після подій 1917 року Олесь емігрує — спочатку до Відня, а згодом до Праги. Період вигнання став для нього глибоко травматичним: поет переживає втрату зв’язку з батьківщиною, і цей біль пронизує його вірші. Збірка «Чужиною» (1919) — емоційне свідчення самотності, внутрішньої розгубленості, туги за Україною. У 1921 році під псевдонімом з’являється «Перезва» — гостросатирична збірка, спрямована проти бездіяльності й обмеженості частини емігрантського середовища. Її друга частина залишилася неопублікованою через опір літературного середовища.
Упродовж останніх десятиліть життя Олесь усе більше віддаляється від громадського та літературного життя еміграції, віддаючи перевагу літературній обробці народних казок, лібретто для дитячих опер. Помер у Празі в 1944 році.
Поетична спадщина Олеся налічує дев’ять збірок віршів, а також низку драматичних поем і п’єс. Його поезія відкрила нові горизонти для української лірики: він розширив тематику, стильові обрії, заглибив емоційність і чуттєвість у художньому слові. Хоч і не був активним представником модернізму, його новаторський підхід до форми та естетики залишив глибокий слід у розвитку українського вірша.
Олесь уникав декларативності, натомість надавав перевагу щирості та глибині переживання. У його ранній ліриці — відлуння революційних зрушень, інтимних поривів, милування природою, відчуття єдності людини й Всесвіту. У збірці «Щороку» він зображає річний цикл життя природи з надзвичайною чуттєвістю. Любовна лірика поета часто пронизана мотивами недосяжності, передчуття втрати, тонкого болю, що народжується зі щастя, або навпаки — із самотності.
Громадянська поезія Олеся відзначається високою емоційністю й образністю, хоча позбавлена чітко артикульованого політичного погляду. Він не розгортав концептуальних візій, але створював емоційно вражаючі поетичні реакції на трагізм історичних подій, зокрема репресій і революційних поразок. Його герой — не борець, а тонкий спостерігач, який глибоко співпереживає з народом.
У драматургії Олесь виявляється неоромантиком: у п’єсах «По дорозі в Казку», «Ніч на полонині», «Трагедія серця» центральним стає герой-ідеаліст, який бореться за мрію, але не завжди витримує вагу реальності. Його театральні твори поєднують символізм, емоційну напругу, алегоричність і глибоку віру в духовну силу людської особистості.
Особливу увагу Олесь приділяв формі. Його вірші часто ритмічні, мелодійні, побудовані з увагою до внутрішньої музики слова. Чимало його поезій покладено на музику відомими композиторами — М. Лисенком, К. Стеценком, Я. Степовим, С. Людкевичем. У його природних образах відчувається пантеїзм — розчинення людського почуття в ритмах природи.
Поет також проявив себе як майстер перекладу — працював над «Піснею про Гайявату» Г. Лонгфелло, перекладав твори В. Гауфа та інших класиків світової літератури.
Максим Рильський відзначав значення поетичної спадщини Олеся для української культури: попри суперечливість окремих рішень, його творчість — це вагомий здобуток, що заслуговує бути частиною літературної класики.
Олександр Олесь залишився в історії як поет тонких почуттів, щирого болю, несхитної любові до рідної землі й мови. Його поезія — це голос душі, що промовляє з глибини часу, нагадуючи нам про незламну силу слова.