Василь Петрович Минко — український драматург, прозаїк, мемуарист, чиє ім’я з роками стало синонімом спірного й неоднозначного явища в радянській культурі. Його творчий шлях часто супроводжувався застереженнями, зневажливими епітетами, а іноді й відвертим осудом — спершу за сміливу відвертість, згодом за відповідність вимогам ідеологічного часу.
Народився Василь Минко 1902 року в селі Минківка Валківського повіту Харківської губернії, у селянській родині. Його дитинство й юність минули в умовах, коли освіченість ще не була поширеним явищем на селі. Початкову освіту він здобув у сільській школі, а згодом продовжив у Валківському ремісничому училищі. Уже в юному віці проявляв зацікавлення до громадської діяльності: працював у волосному ревкомі, керував відділом народної освіти, займався питаннями земельної політики. Не менш важливою для нього стала й участь у культурному житті — він активно долучився до роботи місцевої "Просвіти", захоплювався театром, ставив вистави й сам виходив на сцену.
З початком адміністративної реформи в Україні 1922 року, яка замінила волості районами, Минко вирішив здобути фахову освіту. Мріяв про акторську або агрономічну справу. Вибір зробив не він сам, а комсомол — і скерував юнака на робітфак при Харківському сільськогосподарському інституті.
Там Минко відкрив для себе літературне середовище. Його вчителем української мови та літератури був Михайло Йогансен — один із найяскравіших представників Розстріляного Відродження. Саме від нього Минко дізнався про літературні вечори "Плуга" — єдиної тоді спілки селянських письменників. Паралельно він відвідував театральну студію, вчився акторській майстерності, грав у виставах театру імені Лесі Українки.
Свою першу п’єсу для дітей "Купала" Минко написав ще до армії. У 1924 році його мобілізували до лав Червоної армії, і служив він у авіаційному полку в Ростові-на-Дону, де невдовзі почав вести драмгурток і співпрацювати з армійською газетою. Друга його книжка — "Лісові круки" — була надіслана йому прямо на службу.
Після демобілізації у 1926 році він повернувся до Харкова, долучився до організації "Плуг", де згодом став секретарем. Працював у журналі "Плужанин", багато писав — спершу переважно для дітей. Та вже незабаром перейшов до прози.
Його перша прозова книжка "Власть на місцях" вийшла 1927 року, однак скандально відомим він став після публікації збірки повістей "Беладонна" (1929). Цей твір викликав хвилю критики, але водночас заявив про нього як про сміливого автора, не схильного прикрашати дійсність.
У 1930-х Василь Минко активно писав твори про життя "нової людини", колективізацію, комунарський рух. Його роман "Ярина Черкас" (1936) потрапив під заборону, бо, на думку цензорів, "викривляв сталінську лінію". Згодом він повернувся до нарисової форми, працював на заводі, займався репортажами з життя робітників.
У повоєнні десятиліття Минко повністю переключився на драматургію. Його п’єси ставили в регіональних театрах, хоча столичної слави він не здобув. Паралельно писав подорожні нариси — зокрема, про Індію, — а також займався записами спогадів і розповідей героїв соціалістичної праці.
Найповніше розкрив себе як письменник спогадів — у поважному віці. У 1960–1980-х роках вийшли його мемуарні книги: "Моя Минківка" (1962), "Червоний Парнас" (1972), "Їхав козак на війноньку" (1979), "З пером, як з багнетом" (1981), "Білий будинок над зеленою Сулою" (1988). У цих працях — не лише особиста історія, а й широка панорама літературного і політичного життя радянської України.
Помер Василь Минко у Києві 1989 року. Він залишив по собі суперечливий, але вагомий слід: хтось бачив у ньому вульгарного літописця епохи, інші — яскравого свідка свого часу, який жив на межі дозволеного і правдивого, пристосування й внутрішнього спротиву.