В’ячеслав Григорович Медвідь (справжнє прізвище — Медвєдєв) народився 23 лютого 1951 року в селі Кодня Житомирського району в родині службовців. Ще в старших класах школи він активно проявляв себе як автор у районній газеті, пишучи про звичаї, побут, мову та майстрів рідного краю. Вже тоді у ньому визрівала глибока повага до автентичної культури, народної мудрості й образності.
Після закінчення школи зі срібною медаллю у 1968 році він поїхав до Києва вступати на філологічний факультет університету, але, не набравши потрібної кількості балів, став студентом бібліотечного факультету Київського інституту культури. Після навчання його направили до Ужгорода, де він працював методистом у Закарпатській обласній бібліотеці для дітей. Служба в армії змінила цей етап, а згодом він повернувся до Києва, працював у бібліотеках, книгарнях і видавництві «Дніпро». Із 1988 року повністю присвятив себе літературній праці.
Дебютував книжкою новел «Розмова» (1981). Закарпатський період життя став для нього «європейським вишколом»: багатонаціональне середовище, багатомовність і природа краю залишили глибокий слід у його світогляді. У 1984 році вийшла збірка «Заманка», яка викликала неоднозначну реакцію через новаторську лексику й стилістику. Його проза вийшла за межі традиційного реалізму, поєднуючи побутові реалії з глибоким філософським підтекстом.
Подальші твори — «Таємне сватання» (1987), «Збирачі каміння» (1989), «Льох» (2000), «Кров по соломі» (2002) — підтвердили його як одного з найоригінальніших письменників сучасності. У цих текстах Медвідь відходить від лінійної оповіді й творить складну структуру, в якій слово, мова — головні персонажі. Його порівнювали з Прустом, Фолкнером і Джойсом за експериментальність і глибину психологічного та стилістичного аналізу.
Роман «Льох» став зразком художнього експерименту, алегорії внутрішнього світу людини, де жанрові рамки розмиваються, а мова творить простір і сенс. «Кров по соломі» — твір, присвячений рідному селу Кодня, у якому історія, мова, пам’ять і побут переплітаються в поліфонії голосів. Робота над ним тривала 10 років, а сам автор назвав його віховим для себе твором. За цю книгу він отримав Державну премію України імені Тараса Шевченка.
З початку 1990-х років В’ячеслав Медвідь також активно працював у жанрі есеїстики. Його «Філософія страху або ж проклятий народ: щоденники» (1994–1995) стали своєрідним документом доби, в якому рефлексії над історією, буттям і свободою формуються у філософський дискурс.
Медвідь не прагнув до масової літератури. Його стиль — елітарний, інтелектуальний, новаторський. Його твори перекладено кількома мовами, зокрема іспанською, чеською, литовською та російською. Його проза потребує вдумливого читача, здатного осягнути багатошарову мову, вловити філософський підтекст і оцінити естетику нелінійного художнього письма.
Творчість В’ячеслава Медвідя — це внесок у модернізацію української літератури, її європейський вектор і глибоке коріння в національному мисленні. Він один із тих авторів, які змінюють саму парадигму художнього слова, виводячи його за межі банального реалізму й наближаючи до філософії, міфу, культурної пам’яті.