Дмитро Васильович Маркович (псевдоніми: Волиняк, Гайдабура, Марківчанин, Оленин та ін.) — український письменник, просвітник і громадський діяч, народився 4 листопада 1848 року в Полтаві. Дитинство провів у Чернігівській губернії, де його батько обіймав посаду лісничого. Освіту здобував у Новгород-Сіверській та Вологодській гімназіях, але був виключений за участь у виданні нелегального журналу. Деякий час навчався на медичному факультеті Київського університету як вільний слухач.
Закінчивши Новоросійський (тепер Одеський) університет, працював судовим слідчим у Бессарабії, а згодом — товаришем прокурора Єлисаветградського окружного суду. Саме у цей період розгорнулася його активна українофільська діяльність. У колі однодумців — Олександра і Софії Русових, Теофана Василевського, Івана Тобілевича, Андрія Грабенка — він докладав зусиль до розбудови національної гідності, поширення української мови, введення її до освіти й церковної служби.
Царська влада жорстко відреагувала: у 1884–1885 роках відбулися арешти. Маркович за власний кошт допоміг звільнити заарештованих колег. Невдовзі його самого перевели до Херсона, де він обійняв посаду помічника губернського прокурора. Тут він став одним із лідерів українського культурного гуртка, що поклав початок системній просвітницькій роботі на Херсонщині.
Разом із дружиною Євгенією Іванівною Маркович Дмитро був ініціатором і видавцем літературного альманаху «Херсонський белетристичний збірник "Степ"» (1886), до якого увійшли твори Дніпрової Чайки, Бориса Грінченка, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Грушевського, Олександра і Софії Русових та самого Марковича. Письменник виступив редактором та автором багатьох оповідань, в яких порушував соціальні теми, зокрема про життя бідноти, еміграцію («Бразиліяни»), долю дітей («Шматок», «У найми») та роль інтелігенції у селянському середовищі («На свят-вечір», «Не зрозуміли»).
Він був одним з перших в українській літературі, хто звернувся до теми трудової еміграції. Його твори вирізнялися глибоким гуманізмом і співчуттям до простих людей, реалізмом у змалюванні сільського життя, соціальних конфліктів і внутрішнього світу героїв.
У 1890-х роках Маркович працював мировим суддею в Каліші, поблизу Варшави. Пізніше оселився у власному маєтку в селі Михалківці на Волині, де займався господарством і допомагав селянам. Згодом переїхав до Вінниці, де долучився до кооперативного руху, взяв участь в організації кооперативного банку і підтримував ідеї національного відродження, зокрема діяльність Центральної Ради.
Помер Дмитро Васильович Маркович у Вінниці. Його іменем вшановано відновлення альманаху «Степ» у Херсоні — як символу його невтомної праці задля просвіти, культури та українського слова.