Марченко Мія Розповідь про себе
"І ти взяв мову як зброю, бо більше тобі діватись нікуди." Кіборги. Серпень
Писати про себе мені завжди було непросто. Я — людина доволі замкнена, і це, мабуть, закладено десь глибоко в родинному коді. Цей характер, цей спосіб поведінки — відголосок стратегій виживання, які покоління моїх предків виносили крізь травматичний досвід радянської епохи. Слова "не висовуйся" ніколи не звучали в нашій оселі вголос, але їх ехо постійно витало в повітрі. Лише нещодавно я дозволила собі відкрито творити й говорити — і від того стало легше дихати.
Моє дитинство і юність минули на Оболоні, в тому самому київському "лежачому хмарочосі", який наче стіною став уздовж набережної. Мама називала нашу вулицю "моє Михайлівське", особливо коли з Вишгорода насувалася завірюха. Саме від неї, великої шанувальниці літератури, яка викладала російську мову та писала вірші, я успадкувала жагу до слова. Після її смерті ми з братом видали збірочку її віршів — надзвичайно інтимних, світлих, наповнених атмосферою київських вечорів.
Та водночас саме мати сформувала в мені бар'єр: письменник — це бог, дотягнутися до якого майже неможливо. Її квартира була схожа на салон дев'ятнадцятого століття — чаювання з екстрасенсами, родичами українських класиків, інтелігенцією, навіть у найтяжчі часи вона створювала навколо себе оазу естетизму. Я росла в цій вежі зі слонової кістки, захоплювалася Верном, грала на фортепіано, читала, мріяла. Але щоліта все змінювалося — я тікала в пригоди, перетворювалася на мушкетера, річкового мешканця або просто безтурботну істоту, вільну від міських умовностей.
Батько був іншим — земним, пов’язаним з природою, хоча й пройшов складний шлях: від інженера в інституті ядерної фізики до водія й зрештою — рієлтора. Але його душа завжди тяжіла до родового коріння. Його сад у Боярці — з грушею, трояндами, клематисом — був для мене святим місцем. Лише з роками я почала розуміти, чому в його родині про щось не говорили, чому бабуся боялася витяжки на кухні — там справді були скелети в шафі. Історії про репресованих, про розстріляного прадіда Івана Марченка, про Семена Ткачівського, що двічі сидів за "буржуазний націоналізм", стали для мене шоком і в той самий час — пробудженням. Вони говорили з минулого мовчазною, але відчутною вимогою — не мовчи.
Поворотним моментом стало моє рішення писати українською. Хоч я і зросла в білінгвальному середовищі (мати — російськомовна, батько — україномовний), у школі навчалася здебільшого російською, бо мати щоразу переводила мене в іншу, аби уникнути українського викладання. Це була її глибока травма, її культурна межа. Проте саме зміна мови дала мені свободу. Російською я писала "серпанкові" тексти, що тягнули за собою усі образи Срібного віку. Українська ж стала для мене мовою дії, емоції, сміливості. Я відчула себе живою.
У школі були дві особливо важливі вчительки, які заклали в мені любов до української літератури. Світлана Антонівна — вона першою сказала мені, що я, можливо, стану письменницею, хоч і з ноткою іронії через мою пунктуацію. І Галина Василівна — викладачка, яка вміла у простій радянській школі говорити з учнями про Хвильового, Тичину й Сосюру з любов’ю, натхненням і вірою в те, що каже. Саме вона розтопила в мені перші сумніви.
Моя перша спроба написати щось "серйозне" з’явилася у дванадцять. Я читала "Анжеліку" й обурилася, що з героєм Жоффреєм сталося несправедливо — захотіла його врятувати в альтернативному сюжеті. Так народилася перша фантастична історія про хлопчика, який переносив героїв у світ, де вони могли бути щасливими. Зараз я вважаю, що той момент був дуже важливим — він показав мені, що я можу створювати інші світи.
Французька мова, якою я захопилася заради того ж Жоффрея, привела в моє життя Емілію-Одетт — жінку з дивовижною долею. Вона була моїм першим вчителем мови, що не мала нічого спільного з "шкільним підручником". Її історія — доньки француженки, яка залишилася в СРСР після зустрічі з радянським солдатом — була для мене ніби романом у реальному житті. Я хотіла навчитися мови її матері — як способу бути ближчою до неї, до Франції, до свободи.
І хоча життя повело мене в інший бік — я вступила до університету на факультет російської мови та літератури, — сьогодні я знову повернулася до витоків. Моя справжня мова — українська. Мій справжній голос — той, що народжується з поєднання родинної пам’яті, глибоких ран, дитячого щастя і незламного бажання бути собою.
Так і з’явилася я — Мія Марченко, людина, яка довго мовчала, а тепер пише. І, здається, вперше — по-справжньому.