Іван Іванович Манжура — одна з найяскравіших постатей української поезії останньої третини ХІХ століття, талановитий поет, глибокий знавець народної культури, фольклорист, етнограф, журналіст і дослідник української мови та побуту. Його творчість вражає цілісністю образу ліричного героя, що розгортається в межах багатої й різноспрямованої тематики, при цьому не втрачаючи глибини й послідовності.
Народився 20 жовтня (1 листопада за новим стилем) 1851 року в Харкові в родині дрібного чиновника. Рано осиротів по матері, зазнав складної долі поруч із батьком, поки не знайшлася рятівна фігура — тітка, дружина відомого мовознавця Олександра Потебні. Саме в її домі Манжура отримав перший інтелектуальний імпульс. Навчався у Харківському ветеринарному інституті як вільний слухач, однак був відрахований через «неблагонадійність» — вже вдруге, після виключення з гімназії. Далі його життя було подібне до мандрівного: він мешкав у Катеринославі (нині — Дніпро) та довколишніх селах, займався випадковими заробітками, але водночас постійно працював над збиранням народного матеріалу.
У 1876 році взяв участь у російсько-турецькій війні як доброволець, отримав поранення в Сербії й повернувся на Батьківщину. Відтоді поєднував журналістику, літературну творчість і серйозні фольклористичні експедиції. Манжура мав виняткову здатність до спостереження, він залишив глибокий слід як збирач легенд, пісень, переказів, звичаїв. Його записи друкувалися в «Русской старине», «Киевской старине», а також лягли в основу кількох фольклористичних збірок, які упорядковував Михайло Драгоманов разом із Володимиром Антоновичем: «Історичні пісні малоруського народу», «Малоруські народні перекази й розповіді», «Нові українські пісні про громадські справи», «Політичні пісні українського народу XVIII—XIX ст.».
Манжура мандрував пішки степами Катеринославщини, Полтавщини, Харківщини, збираючи не лише тексти — він поповнював гербарії, колекції комах і птахів, збирав етнографічні речі. Його кімната в Катеринославі, за спогадами сучасників, була схожа на кабінет натураліста.
Як поет Манжура дебютував у 1885 році, опублікувавши в газеті «Степь» вірш «Босяцька пісня», а згодом і цілу низку творів — «На пасіці», «Лелії», «На шляху», «Веснянка», «Моїм судцям», «Нива». Вже в перших текстах відчувався стиль зрілого митця — без слідів літературного учнівства. Його вірші швидко стали хрестоматійними.
У 1889 році в Петербурзі виходить перша й єдина за життя збірка поета «Степові думи та співи». До неї увійшли 34 ліричні вірші, балада «Ренегат» та кілька гуморесок. До смерті Манжура написав ще понад півсотні поезій, об’єднавши їх у збірку «Над Дніпром» — яка, на жаль, залишилася неопублікованою. У його літературному доробку також були казкові віршовані оповіді та поеми-казки, зокрема «Трьомсин-богатир», «Іван Голик», «Казка про хитрого лисовина».
У 1891 році Манжура стає дійсним членом Московського товариства любителів природознавства, антропології та етнографії, а також обирається членом Харківського історико-філологічного товариства. Про нього високо відгукувались Іван Франко, Олександр Потебня, Микола Сумцов, Михайло Янчук, Федір Колесса.
Попри значущість і самобутність, Манжура вів життя майже самітника, діяч поза центрами впливу — більше схожий на народного мандрівного філософа, аніж на салонного літератора. Він був людиною скромною, зануреною в свій внутрішній світ, із болісним і чутливим поглядом на соціальні й культурні трансформації доби.
Помер Іван Манжура 3 (15) травня 1893 року, залишивши по собі не лише яскраву поетичну спадщину, а й величезний масив фольклористичних і етнографічних матеріалів, що стали основою для подальших наукових досліджень. Його поезія — ніжна й сильна водночас, глибоко вкорінена в народне життя, його світогляд — повний гідності, співчуття і прозорливості.
Манжура — постать, яку важливо не просто згадувати, а повертати в обіг української культури як символу вірності народові, поетичній правді й скромній, але великій праці серця.